Після розпаду СРСР Україна стала володінням олігархічного капіталу. Однак створювані ним кишенькові партії залежать від волевиявлення суспільства, яке здобуло право формувати органи влади на вільних виборах. У боротьбі за контроль над державним апаратом клани олігархів використовують Компартію України. Вона має певні електоральні позиції, і не в останню чергу — внаслідок зростання протестного потенціалу, зумовленого недолугою урядовою політикою. Колосальні кошти, які комуністи використовують для здобуття парламентських мандатів, мають своїм джерелом аж ніяк не членські внески.
Виборчу кампанію комуністи проводять під гаслом «Вернем страну народу!» Не будемо ламати голову, визначаючи тих, хто забрав у нас цю країну. Вожді сучасної КПУ знають, як розпадався Радянський Союз. Відомо їм і те, що Компартію України заборонила в серпні 1991 року Президія Верховної Ради, яка складалася здебільшого з комуністів. КПУ відродилася в умовах демократії тільки 1993 року і з тих часів усіма силами блокує ринкові реформи. Отже, зосередьмося, розглядаючи це гасло, на країні, яку вимагають повернути комуністи. Через два десятиріччя після розпаду СРСР можна без зайвих емоцій оцінити і країну, в якій народилася переважна більшість громадян України, і той лад, який у ній панував.
1. КОМУНІЗМ ЯК РЕАЛЬНІСТЬ
За перші два десятки років радянської влади більшовики створили соціально-економічний устрій, який назвали соціалізмом. Цей лад вважали першою фазою комунізму, коли матеріальні блага ще розподілялися залежно від вкладеної праці. Повний комунізм, за якого блага розподілятимуться за потребами, пропагандисти вимальовували як недалеку перспективу. Приймаючи нову партійну програму, М. Хрущов пообіцяв розподіляти блага за потребами через 20 років, але напередодні відставки був змушений закуповувати хліб за океаном, щоб запобігти голоду. Л. Брежнєв поставив між соціалізмом і комунізмом третю фазу — розвинутий соціалізм, тому що розподіл за потребами стабільно перебував на горизонті.
Якщо подивитися на радянський лад з погляду не розподілу, а виробництва, то побачимо, що вожді більшовиків скористалися зробленою тільки 1875 року ремаркою К. Маркса про дві фази комунізму, щоб постійно бачити «світле майбутнє». У «Маніфесті Комуністичної партії» (1847 р.) К. Маркс і Ф. Енгельс висловилися щодо природи комунізму цілком визначено: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». У передвоєнному Радянському Союзі власники вже зникли. Вождям більшовиків удалося ліквідувати класи і створити державу-комуну, побудову якої В. Ленін ставив як завдання у «Квітневих тезах» 1917 року. Різниця між робітниками і селянами почала визначатися не відносинами власності, а характером галузі.
Тим часом у капіталістичних країнах Європи вимальовувалися обриси соціальної держави, яка спиралася, на відміну від держави-комуни, на ринкову економіку. Соціалістичними ці країни не назвали тільки через те, що популярне гасло соціалізму приватизували більшовики й націонал-соціалісти. Більшість населення Східної Європи й досі називає гітлерівців не нацистами, як належить, а фашистами, тому що у свій час Й. Сталін не погодився вважати їх соціалістами.
На жаль, у нас мало досліджень, присвячених природі комунізму як суспільно-політичного й соціально-економічного феномена. За останню чверть століття з’явилася низка праць про злочини цієї доби, але тільки таким сюжетом обмежуватися не можна. Урешті-решт, комунізм треба знати на ймення. 1996 року, коли видавництво «Основи» друкувало мою книжку «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 — 1928)», довелося витримати «бій» із редактором, який був переконаний, що в СРСР існував соціалізм, а не комунізм.
2. КОМУНІЗМ У ЧОРНО-БІЛИХ ТОНАХ
Працюючи над пам’ятником на могилі М. Хрущова, скульптор Ернст Нєізвєстний використав чорний і білий мармур, щоб позначити протилежні аспекти в державній діяльності вождя. Справді, ставлення до комуністичного ладу та його вождів у колишніх радянських людей варіюється від різко негативного до цілком позитивного. Після краху комунізму ми опинилися не в європейському соціалізмі, а в чомусь такому, що не має назви, поєднуючи в собі риси капіталізму первинного нагромадження з патерналізмом феодальної епохи. Якщо сучасні олігархи турбуватимуться тільки про збагачення, забуваючи про людей, у середовищі яких живуть, у суспільстві й далі частішатимуть ностальгічні згадки про патерналізм держави-комуни. Пригодовані вожді КПУ не зможуть запобігти повторенню соціального вибуху, подібного до того, який назрівав на початку XX століття.
Своє розуміння динаміки історичного процесу англійський історик Арнольд Тойнбі висловив короткою формулою: «виклик — відповідь». Народи, котрі відповідають на виклики, мають майбутнє, а решта губиться в імлі. Комунізм завдав такої травми народам Східної Європи, що вони постали перед серйозним викликом. Чи відповімо ми належно?
2007 року з’явився український переклад книжки члена Французької академії Алена Безансона «Лихо століття», в якій знаходимо таке спостереження: «Мабуть, за комунізму жодна нація (крім білорусів) не зазнала такої глибокої руйнації, як українська». Погоджуюся з цим, але нагадаю, що втрати українського народу в Другій світовій війні співставні із утратами під час тривалого панування комуністичного режиму. Однак воєнні втрати не понищили нас як націю. Мій інститутський колега, найкомпетентніший, на мою думку, фахівець з історії цієї війни в Україні, уже покійний Михайло Коваль в одній із останніх книжок справедливо писав: «Друга світова війна, а найбільше її завершальний період, є особливою смугою у тривалому й суперечливому процесі формування незалежності України. Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції сприяла зростанню його національної самосвідомості, глибшому розумінню свого місця серед інших народів, а отже — поступовому визріванню державницького потенціалу України».
Чому за більш-менш однакових утрат (приблизно по вісім-дев’ять мільйонів, серед них — також жертви депортацій і вимушеної еміграції) державницький потенціал нації в одному випадку руйнувався, а в другому — зростав? Слід зауважити, що обидва явища відбувалися в добу сталінщини. Тобто особистість верховного вождя, яка накладала величезний відбиток на долю будь-якої комуністичної країни, у цьому разі винесено за дужки. Чим зумовлювалися протилежні виміри комунізму? Чим вирізнявся комунізм серед інших форм організації людських спільнот?
3. ОРГАНІЗАЦІЙНА БУДОВА ДЕРЖАВИ-КОМУНИ
Щоб відповісти на поставлене запитання, доцільно розглянути комунізм як синтез суспільно-політичного устрою з соціально-економічним ладом. У вітчизняній і світовій історіографії ми не зустрічаємо такого підходу, хоч обидві складові комунізму можуть існувати самостійно. У Радянському Союзі соціально-економічний лад самозруйнувався під вагою власних нерозв’язних проблем, після чого потяг у небуття партію й країну. Натомість комуністичний устрій у КНР і В’єтнамі вижив після краху соціально-економічного ладу.
Суспільно-політичний устрій, що існував у СРСР, слід розглядати як диктатуру Комуністичної партії, поєднану з управлінською владою радянських органів. Завдяки такому розмежуванню функцій партія зберігала політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися в повному обсязі розпорядчі функції. Термін «радянська влада» однаковою мірою стосувався обох елементів владного тандему. Ради перетворилися на владу, зрощену з організаційною структурою партії. Саме вони надавали партії державний статус.
Своєю компартійною частиною тандем влади обертався до членів партії. Внаслідок її побудови за принципом «демократичного централізму», коли нижча адміністративно-територіальна ланка цілком підпорядковувалася вищій, вожді не залежали від вибору рядових партійців. Радянською частиною тандем обертався до народу. Населення не тільки обирало склад радянських органів, але й наділялося реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої системи влади важко було сумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з народних низів. Разом із тим, партійний апарат не залежав від народу. Він формував підпорядковані собі радянські органи з потрібних кандидатур за допомогою імітованих виборів. «Прослизнути» у владу поза волею апарату не міг ніхто.
В історіографії, як вітчизняній, так і світовій, радянська влада не розглядалася як двоєдиний тандем. Ми й досі не маємо досліджень, що показували б, як більшовики впродовж другої половини 1917 і першої половини 1918 рр. наповнювали собою ради, виганяючи звідти конкурентів, аж поки не перетворилися спочатку в урядову, а потім у державну партію. Не маємо ми й повної картини маргіналізації КПРС/ КПУ після того, як конституційна реформа М.Горбачова ліквідувала диктатуру партійних органів і надала повноту влади радам, склад яких став визначатися на вільних виборах.
Держава-комуна спиралася на три структурні вертикалі, побудовані за принципом «демократичного централізму» — партійну, радянську і чекістську. Остання формально підпорядковувалася радянській, а фактично — партійній вертикалі (у сталінську добу — виключно вождю) і являла собою матеріалізовану диктатуру партії. Кожна вертикаль проникала в народну товщу побудованими за тим же принципом «демократичного централізму» організаціями: партійний апарат — за допомогою багатомільйонної «зовнішньої» партії, а також комсомолу з підпорядкованими йому організаціями піонерів і жовтенят; радянський апарат — за допомогою профспілок, сотень тисяч депутатів місцевих рад, багатьох громадських організацій із мільйонами членів різного віку — від піонерів до пенсіонерів; чекістський апарат — за допомогою багатомільйонної армії навербованих примусом або матеріальним заохоченням позаштатних сексотів (секретных сотрудников). Диктатура вождів прошила наскрізь народну товщу вертикальними зв’язками і знищила горизонтальні зв’язки між людьми, на основі яких формується незалежне від держави громадянське суспільство. Цілковита вертикалізація зв’язків поставила не тільки суспільство, але й державу в залежність від купки вождів. Елементи громадянського суспільства зберігалися тільки у вигляді сімейних осередків і релігійних громад, але й вони перебували під пильним оком партійних організацій і просочувалися сексотами.
4. ЧИ Є КОМУНІЗМ РІЗНОВИДОМ ТОТАЛІТАРИЗМУ?
Вертикалізація існуючих між людьми зв’язків призводила до атомізації суспільства. Кожна людина опинялася наодинці з державою, персоналізованою низкою начальників — від найдрібніших до верховного вождя. Було би півбіди, якби у людини залишалася власність, що давала її родині засоби існування. Коли ж людина ставала залежною від держави не тільки політично, а й економічно, то це вже була справжня біда. Цю статтю я почав із твердження, що в Радянському Союзі існував комунізм, а не соціалізм. Тепер слід уточнити: комунізм у чистому вигляді являв собою утопію і не міг бути побудованим в жодній країні. Враховуючи провальний досвід ленінського комуністичного штурму, Й.Сталін залишив за робітничим класом вільний вибір місця праці і змусив державні підприємства (крім особливо важливих) зіставляти свої витрати з одержаними доходами. Наштовхнувшись на загальносоюзний голод 1932—1933 рр. (не плутати з Голодомором, який був наслідком каральної конфіскації всіх запасів продовольства), він визнав у січні 1933 року право власності селян на вироблену в артільному і присадибному господарствах продукцію й обмежився вилученням її наперед оголошеної частки. Тому в СРСР залишилися товарно-грошові відносини та навіть рештки вільного ринку. Радянський комунізм виявився синтезом утопічного комунізму, описаного в «Маніфесті Комуністичної партії» К.Маркса і Ф.Енгельса, із своєрідним державним капіталізмом.
Наслідком комуністичних перетворень була докорінна трансформація відносин власності, але не така, яку передбачали основоположники марксизму. Вони вважали, що приватна власність перетворюватиметься на загальнонародну після того, як засоби виробництва будуть націоналізовані, тобто передані у власність нації, або, використовуючи інший термін, усуспільнені, тобто передані у власність суспільства. Однак нація/суспільство — це безструктурна спільнота. Комуністичні перетворення знищували конкретних власників, але не створювали передумов для виникнення загальнонародної власності. Вилучені об’єкти приватної власності переходили до громадян, об’єднаних у структуру, яка здійснювала вилучення. В СРСР це була партія комуністів.
Нікому з рядових членів КПРС не спадало на думку, що вони є власниками заводів, газет, пароплавів. Вони розраховували до получки кожний рубль. Натомість компартійна номенклатура розпоряджалася від імені партії та народу тим, що знаходилося у сфері її компетенції. Чи означало це, що саме вона стала власником націоналізованих або заново створених підприємств?
В 1980 р. у німецькомовних країнах з’явилася книга перебіжчика з СРСР Михайла Восленського «Номенклатура. Пануючий клас Радянського Союзу». Письменницький талант і високий рівень компетентності автора сприяв тому, що вона була перекладена на багато мов, а 1991 року з’явилась і в СРСР. Сама по собі теза про номенклатуру як пануючий клас не була винаходом Восленського. Вона розвивалася у трьох працях Мілована Джиласа — «Новий клас» (1957), «Бесіди із Сталіним» (1961) і «Недосконале суспільство» (1969), передрукованих у Російській Федерації 1992 року під спільною назвою «Обличчя тоталітаризму». Проте досконала за формою і насичена яскравими прикладами праця М.Восленського (з передмовою М.Джиласа) остаточно закріпила уявлення про Радянський Союз як тоталітарну державу з пануючою в ньому компартійною номенклатурою.
Уявлення про номенклатуру як новий клас веде до твердження про те, що вона не тільки розпоряджалася (внаслідок своїх функціональних обов’язків) і користувалася (завдяки встановленим привілеям), але й володіла засобами виробництва на правах реальної приватної власності, оскільки загальнонародна власність була лише пропагандистським конструктом. Однак таке твердження суперечить принципу «демократичного централізму», вмонтованому в партію та всі інші структури. Насправді номенклатура була не носієм, а лише провідником влади, не власником, а тільки розпорядником. Людина, яка займала номенклатурну посаду, користувалася владою і власністю в межах, обумовлених саме цією посадою. Позбавлена посади, вона позбавлялася влади і пов’язаних із нею привілеїв. Політична й економічна диктатура зосереджувалися на вершині владної піраміди, формально — в ЦК партії, а реально — в політбюро ЦК.
Власність розщеплюється на володіння, користування і розпорядження ресурсами, і ці функції в різних пропорціях можуть належати тим або тим фізичним чи юридичним особам. Тому правова наука знає немало форм власності. Усі вони, однак, є різновидом приватної власності. Навіть колектив із нерозпайованою власністю є не колективним, а приватним власником, тому що до його власності не причетні інші фізичні або юридичні особи. Зосередження всієї власності в руках купки вождів виштовхувало державу-комуну за рамки загальнолюдської цивілізації, яка від своїх першопочатків спиралася на визнання права приватної власності на засоби виробництва та інші ресурси.
Обѓрунтовуючи концепт громадянського суспільства, політологи виділили два типи держав, які сформувалися після відмирання середньовічних монархій: демократичні, в яких суспільство на вільних виборах формувало органи влади, і тоталітарні, в яких держава панувала над суспільством. Прийнято вважати, що комуністичні держави є різновидом тоталітарних — таких, як нацистська Німеччина або фашистська Італія. Поширена тепер на Заході ревізія концепту тоталітаризму полягає тільки в тому, що держава, як говорять ревізіоністи, нездатна контролювати всі вияви суспільного життя.
Аналіз радянської держави-комуни підводить до висновку, що комуністичні держави треба вивести за рамки концепту тоталітаризму, але з іншої причини. Традиційні, демократичні й тоталітарні держави були функціонально відділені від своїх суспільств і мали одну спільну рису: у них існувала приватна власність підданих (у монархіях) або громадян (у республіках). Держава-комуна випадала з цього ряду як з економічних, так і з політичних причин. Відносини власності не піддаються ліквідації урядовим декретом, і тому приватна власність в державі-комуні не зникала. Але зосередження всієї власності на вершині піраміди влади було рівнозначне експропріації вже не окремих власників, а всього суспільства. Одночасно з економічним поглиненням держава-комуна знищила горизонтальні зв’язки між людьми й перетворила свої вертикальні структури на внутрішній кістяк суспільства, тобто зрослася з ним і політично. Із появою державосуспільства як комуністичного феномена розмови про демократію або тоталітаризм ставали безпредметними. Слова і справи більшовиків далеко не завжди узгоджувалися між собою, але визначення радянської влади як влади робітничо-селянської відповідало дійсності. Та В. Ленін реалізував на практиці таку систему народної влади, яка робила громадян недієздатними. Оскільки структури державосуспільства будувалися за принципом «демократичного централізму», олігархічна за природою радянська влада могла перетворюватися на одноосібну владу верховного вождя. Тоді в убивчу залежність від вождя потрапляли як суспільство, так і держава.
Вивчаючи структуру держави-комуни, варто констатувати відносність понять верхів і низів. Ми звикли вбачати у верхах мільйонні суспільні верстви, а в багатонаціональних державах визначати панівні і пригноблені нації. Але в ленінсько-сталінській державі верхи у вигляді купки вождів володарювали і над суспільством, і над державою. Разом із тим у державі-комуні існувала своєрідна демократія. Мільйони громадян були наділені державними або навколодержавними функціями, щоб, замість ліквідованих приватних власників, контролювати хід виробництва. Ідентифікація радянської людини як господаря країни була елементом ідеології, але спиралася на реальну дійсність. Рядок популярної пісні лунав переконливо: «Человек проходит как хозяин необъятной Родины своей». Коли співали цю пісню, у Кремлі перебував верховний вождь, якого вожді другого ешелону поза очі фамільярно називали Хазяїном. Радянське суспільство сталінської доби було схожим на дитячий садок, в якому усміхнена няня могла поплескати по щічці одну дитину, погладити по голівці другу і скрутити шию третій, не порушуючи тиші і спокою.
5. РОЗПАД ДЕРЖАВИ-КОМУНИ
В СРСР люди могли користуватися безплатною освітою й охороною здоров’я, житло теж давали безплатно. Вони платили символічну ціну за комунально-житлові послуги й енергоносії. Вожді турбувалися, щоб населення відчуло ознаки «світлого майбутнього» уже в ході комуністичного будівництва. Тому заробітна плата, яку в країнах ринкової економіки працівники отримували в грошовому вимірі, в СРСР поділялася на грошовий фонд для індивідуального розподілу і суспільні фонди споживання. За відсутності конкуренції якість послуг, здійснюваних через суспільні фонди споживання, виявлялася, як правило, невисокою. Більш істотним наслідком поділу фонду споживання в національному доході на дві частини було те, що грошей, які видавали на руки, ледь-ледь вистачало на життя. Це негативно позначалося на продуктивності праці.
Соціально-економічний лад, який називали розвинутим соціалізмом, на початку 1990-х рр. перетворився після хаотичної приватизації на капіталізм епохи первинного нагромадження, до того ж у найнебезпечнішій для суспільства олігархічній формі. Псевдосоціалістичний сегмент цього ладу, який за рахунок ополовинення фонду заробітної плати обслуговував потреби працівників в освіті, охороні здоров’я, житлі й житлово-комунальних послугах, продовжував існувати в деградованому вигляді. Розмови про його пристосування до ринкової економіки вже 20 років залишаються розмовами через те, що уряд не знає, як це зробити.
На відміну від соціально-економічного ладу, який швидко зник, суспільно-політичний устрій держави-комуни мав складну еволюцію. Основна частина партійної номенклатури перейшла в радянські органи влади і без істотних кадрових утрат увійшла в державний апарат незалежної України. Ще в умовах перебудови в суспільстві виникли перші незалежні від держави горизонтальні структури — так звані неформальні об’єднання, серед яких найважливішим став Народний рух. Суспільство здобуло право формувати органи влади.
Ліквідація диктатури КПРС-КДБ перетворила зосереджену на вершині владної піраміди приватну власність у не розподілену між конкретними особами власність державного апарату. Розподіл її зайняв низку років, упродовж яких у суспільстві тривав активний процес класоутворення. Назовні приватизація відбувалася в демократичних формах, але звичайні громадяни спромоглися приватизувати лише квартири, в яких проживали.
Приватизація показала, як безпорадно виглядало суспільство в економічному й політичному відношеннях одразу після краху комунізму. Як і раніше, воно цілком залежало від держави. Але держава ослабла, тому що втратила характер жорстко централізованої структури. Розвиток середнього класу, який є матеріальним фундаментом громадянського суспільства, відбувається уповільненими темпами — під пресом олігархічного капіталу. Політичне структурування суспільства теж здійснюється уповільнено, нерідко з регресом, який може продемонструвати трагічна доля Народного руху.
Проте 1991 року ми звернули зі шляху до «світлого майбутнього», який насправді провадив до глухого кута, і це була доленосна подія. Тепер досягнення або невдачі чекатимуть нас на дорозі, якою йдуть всі інші народи. Буде більше успіху, якщо ми зрозуміємо, що трапилося з нами за сім десятиліть радянської влади, і постараємося позбутися привиду комунізму, який не покидає наше багатостраждальне суспільство.