Загальновизнаним є той факт, що термін «тиранія» з’явився у Стародавній Греції. Ідеї Аристотеля у добу європейського Середньовіччя переніс Джон із Солсбері, який в одній зі своїх книжок Policraticus (1159 р.) розкрив теорію т.зв. тираніциду. «...Народ ставить когось над собою, щоб він правив справедливо. Якщо ж він порушує угоду, відповідно до якої його обрано, вносячи безлад і сум’яття туди, де він має підтримувати лад, то розум каже, що він звільняє людей від їхніх зобов’язань, надто, якщо він сам перший порушив клятву, що об’єднувала його з народом». Отже, вірність народу своєму правителю за теорією Джона із Солсбері є обіцянкою підтримувати його законні дії, а у разі прояву тиранії з його боку така обіцянка ставала недійсною.
Свого завершення теорія боротьби проти володаря-тирана набула у філософських працях німця Й. Альтузія, французів Ф. Плесі-Морнея, Ю. Ланге, Ф. Отмана, Ж. Буше, Е. де ла Боесі, шотландця Д. Бьюкенена, англійців Ф. Сідні, Т. Мора, іспанців Х. де Маріани та Фернандеса Суареса які були надруковані протягом XVI — першої половини XVII стст. Тогочасні західноєвропейські публіцисти, які виступали проти абсолютизму, отримали назву монархомахів чи тираномахів, тобто тираноборців. Вони вважали, що вища влада як суверенітет країни мають походити від народу, а тому народ на договірній основі передає владу монарху й у разі порушення ним узятих на себе зобов’язань може скинути його або ж навіть вбити. Зрозуміло, що під народом тут розумілися лише представники вищих станів. По суті, тираномахи, з одного боку, відтворили античну традицію невизнання тиранії, а з іншого — стали попередниками теоретиків європейського природного права та ранньомодерного конституціоналізму.
Ще на переломі XVI—XVII ст. нідерландець Юстус Ліпсій, відштовхуючись від античних авторів, запропонував власне вчення про природне право та природний закон, яке стало основою для ранньомодерної теорії держави і права. Під природним правом він розумів «право збереження життя», а його джерелом називав саму природу, тобто людський розум. Книжки Ліпсія були дуже популярними в європейських країнах, у т.ч. і на українських землях. Його твір De constantia... було перекладено з латинської на голландську (1584), французьку (1584), англійську (1594), німецьку (1599) та польську (1600) мови. Однак найбільше поширення для багатьох поколінь європейських інтелектуалів здобула інша праця Ліпсія Politicorum..., яка у 1595 р. була перекладена на польську мову та мала велику затребуваність в Україні. Вона стала по суті «настільною» книжкою для тогочасних політиків, адже з кінця XVI і до середини XVIII ст. перевидавалася аж 74 рази! У цій праці Ліпсій, зокрема, писав і про те, як «у Греції вшановували як Бога того, хто вбивав тирана», і що тиранів треба або скидати, або ж умертвляти. Цікаво, що описи книгозбірень професорів Києво-Могилянської академії засвідчували, що даний трактат зберігався, наприклад, у бібліотеці Феофана Прокоповича (у 5 екземплярах) та Григорія Вишневського (2 екз.). Його праці знаходимо в особистій бібліотеці писаря Війська Запорозького Григорія Томашівського, про що свідчив запис на одному з примірників цієї праці.
Збереглося багато історичних свідчень про те, що гетьман Іван Мазепа не тільки дуже любив читати, а й збирати книжки європейських авторів. У книжкових зібраннях не тільки представників старшини, а й більшості православних монастирів України можна було натрапити на твори античних авторів — Томи Аквінського та його послідовників. Протягом ХVII—XVIII століть у книгозбірні Києво-Печерського монастиря одними з найцінніших видань були твори Гомера та Апулея, а також Самуїла Пуфендорфа, Гуго Гроція та Еразма Роттердамського. У кафедральній бібліотеці Софіївського собору в Києві зберігалася велика збірка античної літератури, зокрема й Плутарха, Тіта Лівія, Сенеки, Полідора, Вергілія, Ціцерона та ін. Тут також було наявне багатотомне видання творів Томи Аквінського, праці Корнелія Алапіда, Мартіна Лютера та Фавста Соціна. Філософські трактати Арістотеля і Платона можна було прочитати у книгозбірні Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря.
Відомо, що, наприклад, у бібліотеці Феофана Прокоповича тільки німецькою мовою було представлено близько 420 книжок з історії, теології, права, географії, медицини тощо. Як слушно зауважила Олена Дзюба «за описами [українських] бібліотек можна стверджувати, що епоха яка передувала Просвітництву, в філософії, а особливо в теології, досить широко представлена виданнями праць німецьких пієтистів, філософів, теоретиків природного права». Твори Т. Аквінського, Ю. Ліпсія та Г. Гроція були наявними в книгозбірнях Києва, Чернігова, Острога, Новгород-Сіверського, Кременця, Луцька та інших українських міст.
Тома Аквінський, зокрема, вказував і на такий засіб боротьби проти тиранів: коли правитель має над собою політичного зверхника, тоді виправити кривду можна, звернувшись до цього кривдника. Про те, що гетьман Мазепа, на нашу думку, керувався цим положенням засвідчила його розмова з присланим до Батурина урядовцем приказу Малої Росії, московським піддячим І. Никифоровим. Вона відбулася сам на сам у «гетьманських покоях» у Батурині 16 січня 1704 р., а її зміст гетьман просив передати особисто боярину Федору Олексійовичу, який був найближчим дорадником Петра І. Насамперед, Іван Мазепа просив повідомити царя, що частина польської магнетерії хоче обрати на королівський трон замість проросійського Августа ІІ сина Яна ІІІ Собеського Олександра, а потім на чолі з ним рушити війною на «Богоспасенний град Київ, і на всю Малу Росію». А тому, зазначав український гетьман, «якщо то їх злий поляків умисел прийде до самого справжнього діла, і почнуть проти держави Царської Величності, прийшов під Малу Росію, війною, то не без труднощів заспокоєння й утримання України Царській Величності буде».
Таке ймовірне відкриття «другого фронту» проти Москви підсилювалося поясненням складної внутрішньополітичної ситуації в Україні, яка, на думку Мазепи, полягала: по-перше, в тому, що «народ малоросійський (найпаче запорожці, маючи в городах батьків і дядьків, і братів, й інших сородичів...) на польські принади, якщо б такі мали бути, швидко схиляється»; по-друге, «що не тільки у Січі Запорозькій чи в полках городових малоросійських, а й у самих його найближчих гетьманських людях, самої істинної та щирої вірності й сердечного бажання в підданстві до Царської Величності» немає. Для того, щоб не давати підстав для повстання проти нього та московської влади, гетьман Мазепа пропонував Петру І тримати українців у покорі та вірності за допомогою проявлення «людськості й ласки», під чим розумілася відсутність у діях царя «озлоблення і сировості» проти «народу вільного».
Продовжуючи здійснення своєрідного політичного тиску на свого сюзерена з метою збереження українських «прав і привілеїв», у листі від 13 жовтня 1705 р. з-під Замостя гетьман Мазепа старанно перераховував Петру І таємні намагання іноземних володарів перетягнути його на свій бік й таким чином відірвати від Московського царства. Першою такою спробою — засвідчував гетьман — була місія до Батурина у 1688 р. польського шляхтича Доморацького, який діяв від імені Яна ІІІ Собеського й хотів перетягнути українського правителя на бік Варшави. Вдруге відірватися від Москви гетьману пропонував кримський хан через полоненого козака під час Кримського походу 1689 р. Втретє йому пропонували виступити проти царя опозиційні донські козаки, які були задумали у союзі з Кримським ханством воювати проти своїх колишніх зверхників. І нарешті останньою підступною спробою, як повідомляв Мазепа Петра І, була присилка до нього від Станіслава Лещинського шляхтича Вольського з пропозицією перейти на бік Шведського королівства. Для чого гетьман так старанно перераховував цареві усі «ворожі пропозиції» — чи не для того, щоб Москва зрозуміла своє «тиранство» щодо України?
Гетьман Іван Мазепа так ідеологічно пояснював причини свого повстання у листі до стародубського полковника І. Скоропадського від 30 жовтня 1708 р.: «...А до того не тільки маємо від зичливих приятелів таємні перестороги, а й самі те явними доказами бачачи і цілковито відаючи, що нас гетьмана, генеральну старшину, полковників і весь уряд Війська Запорозького, хочуть за притаманними їм звабами до рук прибрати і запровадити в тиранську неволю, ім’я Війська Запорозького згладити, а козаків у драгунію та солдат повернути, народ же малоросійський навіки віддати у рабство. І коли б не Господь поміг од тиранських їхніх рук врятуватися, то певне й той би їхній намір ворожий дійшов би до здійснення, адже ні для чого іншого Олександр Меншиков та князь Дмитрій Голіцин зі своїми військами до нас поспішали, ні для чого іншого..., тільки щоб нас усіх могли забрати у тяжку неволю (а не дай Боже!) і на тиранські муки. ...Його Королівська Величність завжди оборонить щасливою зброєю від того московського тиранського іга Ойчизну нашу Малоросійську..». Аналогічні висловлювання повторюються і в універсалі І. Мазепи до жителів Полтавського полку за квітень 1709 р.: «...Нас, Гетьмана, воїнів запорозьких і всю досвідчену раду Малої Русі, уярмлених московською тиранією, удостоїв прийняти у свій нездоланний захист..., задля збереження Вітчизни нашої і всього народу ми отримаємо і ту свободу від тиранського московського ярма...». У текстах цих двох відомих нині документів, які вийшли з-під пера І. Мазепи, шість разів вживаються словосполучення з епітетом «тиранський», а саме: «тиранська неволя», «тиранські їхні (тобто московські. — Т.Ч.) руки», «тиранські муки» та «московське тиранське іго», «московська тиранія», «тиранське московське ярмо».
Дивовижно подібними до мазепинських ідеологем були висловлювання кошового отамана Запорозької (Чортомлицької) Січі Костянтина Гордієнка у листі до гетьмана від 24 листопада 1708 р.: «...І в роботу тиранську і вічне невільницьке заволодіння ненаситству московському не подати..., не тільки Військо Запорозьке і народ малоросійський від московського тиранського ярма звільнити, але при стародавніх правах і вольностях залишити». Вже під час міжгетьманства, 26 вересня 1709 р. генеральною старшиною був складений «Покірний меморіал Війська Запорозького до святого королівського маєстату Швеції», де, зокрема, йшлося й про те, що Карл ХІІ мав звільнити український народ «від московської неволі й тиранства». Відзначимо, що цей важливий документ був підписаний Іваном Ломиковським, Дмитром Горленком, Пилипом Орликом, Федором Мировичем та Костянтином Гордієнком.
Про «деспотичну владу москалів» говорив пізніше гетьман у вигнанні П. Орлик у листі за 1727 р. до Папи Римського (у XVIII ст. термін «деспотизм» поступово стає синонімом до «тиранії»). Про продовження «тиранства» Москви щодо України він також писав майже через чотири десятиліття, у 1741 р.: «...Пригноблення нашої Вітчизни і нелюдські муки, яких не знала жодна тиранія, що ними московити люто гноблять український народ, який стогне під жорстоким їхнім гнітом, щоби скасувати всупереч вольностям права, скасувати посаду і владу гетьмана і встановити замість того іншу — чужу і тиранічну та ввести всупереч законам і привілеям у цілу Україну московитські війська, які своїми поборами висмоктують кров нещасного народу...»
У «Пактах і конституціях законів і вольностей Війська Запорозького» 1710 р. причини відходу від московської протекції розкривалися ширше. Яке ж «ідеологічне навантаження» вкладали І. Мазепа, К. Гордієнко, П. Орлик, І. Ломиковський, Д. Горленко, Ф. Мирович та І. Максимович у таке гучне означення як «тиранія» (а в українському варіанті вибудовувався цілий синонімічний ряд: «тиранська робота», «тиранічна влада», «московське іго», «невільницьке ярмо», «злий намір», «утиснення і знищення», «жорстокий гніт» тощо) і чи кореспондувалося воно із розумінням цього поняття в європейській політичній думці того часу? Власне, у такому документі як «Маніфест шведського короля Карла ХІІ до українського народу» від 16 грудня 1708 р. (окремі дослідники приписують І. Мазепі та його сподвижникам авторство, а радше «співавторство» королівського універсалу) розкривається зміст розуміння українськими монархомахами поняття «тиранства»: «...Ясновельможний Війська Запорозького малоросійський гетьман пан Іван Мазепа із найпершими старшинами свого народу покірно просив, аби ми праведного гніва, який почався від московського тиранства, на цей край та обивателів їхніх не виливали, бо вони, залишаючись під московським ігом більш неволею, аніж добровільно, змушені були послідувати неприятельській війні. Ми те розмислили, по-перше: нещасливий стан народу малоросійського, що певною мірою цар до цієї безбожної війни заживав; по-друге, бувши ублаганий проханням вищеназваного гетьмана, постановили не тільки все насильство щодо них утримати, тих, котрі супроти нас та військ наших спокійно будуть поступувати, але гетьмана, Військо Запорозьке і народ увесь малоросійський прийняти в нашу оборону, відтак публічним цим універсалом, що прийняли ми, оголошуємо із тим наміром: як його, так і їх од неправного та неприязного московського панування, при Божій помочі, хочемо боронити й доти охороняти та захищати обіцяємо, поки утиснутий народ, що скинув московське ярмо, не прийде до давніх своїх вольностей...» Під «московським тиранством» над Україною розумілося ніщо інше як «неправне та неприязне панування». А саме порушення правових норм володарем тієї чи іншої країни щодо своїх підданих і ставилося у провину тому чи іншому монархові ідеологами політико-правової теорії права на опір.
Звернімося до текстів українських та польських мислителів раннього нового часу. Ще у середині XVI ст. Станіслав Оріховський відзначав у одній зі своїх праць, що «при розподілі посад там мають значення гроші, прохання; мають значення бенкети, учти і блуд, а особливо підлабузництво, на якому тиранія цілком тримається». Тиранія, на його думку, була найгіршою формою правління, оскільки там право поступається користі особи, яка править, спираючись на злу волю і примус. Найбільш полемічним аспектом політичної філософії було питання про те, чи мали право піддані чинити опір своїм правителям, або ж навпаки — чи повинні вони постійно виявляти покору, адже, з погляду християнської моралі, в усіх випадках опір вважався злом. Ідея політичного опору поширювалася і через протестантське вчення француза Жана Кальвіна та кальвіністські церкви у Західній та Східній Європі. У своїх працях Кальвін, зокрема зазначав, що чиновники низового рівня (судді) можуть чинити опір тиранії в особі глави держави та захищати від нього народ. Церковний реформатор, який з 1559 р. жив у Женеві, писав, що «нині в усіх на устах одна й та сама пісня: ми мусимо слухатися наших королів, добрі вони чи погані, бо так заповідав Бог. Але нехай спіткає жахлива кара ганьбителів Бога, його святого Імені й таїнств. Бо твердити, ніби Бог заповідав слухатися королів, коли вони чинять нечестиво, не менше блюзнірство, аніж твердити, ніби Бог своїми заповідями сприяє беззаконню».
Дуже виразно протестантська критика абсолютизму прозвучала у політичному памфлеті Vindiciae contra Tyrannos («Вимога проти Тиранів»), яку вперше було видано 1579 р. латинською мовою, після чого, у 1574 та 1581 р. — французькою, а у 1648 р. — англійською. Ця праця, що була видана під псевдонімом Стефена Юніуса Брута (справжнє авторство приписується сподвижнику Ж. Кальвіна та його біографу Т. Безу, а також Ф. дю Плесі-Морнею, Г. Лангуету та Ю. Лангу) неодноразово перевидавалася різними мовами протягом другої половини XVII ст. та пізніше. Автор «Вимоги проти тиранів» висловив твердження, що опір королівській владі може бути законним, якщо вона є тиранською за своєю природою. Це було аргументовано тим, що кожен християнин має обов’язок у послуху насамперед Богу, а не королю, тим паче, якщо накази короля суперечать Божому Закону. Також автор цього антитиранського трактату зазначав, що королі мусять виходити із домовленості підтримувати істинне богослужіння і не роблять цього, то чинити опір такій королівській владі є законним, адже він попирає Божий Закон та спустошує Церкву. А якщо народ не чинить опору королеві, то він сам повною мірою заслуговує на кару, яка має впасти за цей гріх на короля, а тому спротив монархові повинен стати беззастережним обов’язком підданих.
У цій праці, яка поширювалася на землях України і була наявна у книгозбірнях І. Мазепи, П. Орлика та інших козацьких старшин, висвітлювалися й такі питання:
• по-перше, чи зобов’язані підлеглі коритися правителям, якщо їхні вчинки суперечать Закону Божому?
• по-друге, чи законно чинити опір правителеві, який бажає скасувати Божий Закон, а також якими засобами та до якої міри здійснювати такий опір?
• по-третє, наскільки законним є опір правителеві, який гнобить чи руйнує державу, і кому, якими засобами і за яким правом дозволено вчиняти такий опір?
• по-четверте (з огляду на проблематику нашої монографії, найголовніше), чи можуть сусідні правителі законно допомагати підлеглим інших правителів або чи зобов’язані вони надавати поміч, коли такі підлеглі страждають заради власної релігії або ж їх гнобить тиранія монарха? На останнє питання невідомий кальвіністський проповідник давав ствердну відповідь, зазначаючи, що у разі звернення підлеглих одного правителя до іншого, за умов наведення переконливих прикладів відвертої тиранії або ж релігійних утисків, їм мала надаватися необхідна військова допомога. Окрім того, на думку автора Vindiciae contra tyrannos, король мав залежати від закону, а не закон від короля. Із огляду на такий постулат, «народ» може вимагати від володаря відповідати за справедливість і законність свого правління, а отже, саме «народ» як цілісне об’єднання має право на опір королю. При цьому «народ» мав діяти через своїх «природних вождів» — шляхетство, суддів, державних чи місцевих чиновників.
Отож козацька старшина була добре ознайомлена з текстом нідерландського Акта про зречення 1571 р., англійських Народної угоди 1647 р. та Білля про права 1689 р. У її книгозбірнях було багато творів західноєвропейських публіцистів.
Отже, гетьман Іван Мазепа та його сподвижники керувалися у своїх діях не стільки «московсько-візантійською», скільки «європейсько-протестантською» інтелектуальною спадщиною, а також брали приклад з досить поширеної в країнах Західної й Центральної Європи політичної традиції виступів проти ненависних володарів-тиранів. Українські тираноборці ідеологічно опиралися на виписане в багатьох політичних трактатах та узаконене окремими міжнародними актами XIII—XVII стст. право на опір васалів своїм сюзеренам. Цю політичну ідею вони, хоча й не досить вдало, але здійснювали на практиці, при цьому дуже добре теоретично її обгрунтовували її на національному рівні.
