Зовнішньополітичний пейзаж президента США Барака Обами заповнений здутими повітряними кулями. Стрімке зростання виступів, великі надії й великі очікування принесли мінімальні результати. У всьому ісламському світі — від Північної Африки до Іраку, Афганістану й Пакистану — ми бачимо нестійкі відносини, передання влади, що не приносить щастя, нерозв’язані конфлікти й відкриті напади на Сполучені Штати, незважаючи на готовність Обами до нової епохи у відносинах, зворушливо сформульованої в його промові в Каїрі в червні 2009 року. Ізраїль, глухий до закликів Обами, знаходиться далі від примирення з Палестиною й ближче до війни з Іраном, ніж будь-коли раніше.
Крім того, незважаючи на всі зусилля, спрямовані на поліпшення найважливіших двосторонніх відносин Америки — з Китаєм і Росією — відносини з обома країнами стають дедалі напруженішими, через непримиренність Кремля у питанні Сирії й офіційну поведінку Китаю в Південно-Китайському морі.
Але повітряна куля, що найбільше здута, — це, напевно, та, яку Обама запустив у повітря в Празі в квітні 2009 року, коли заявив про швидкий і серйозний рух до миру, вільного від ядерної зброї.
Хороший початок було покладено новим договором щодо СНО між США та Росією для значного обмеження стратегічної зброї, значною мірою успішною Оглядовою конференцією Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також продуктивним проведеним у США самітом з ядерної безпеки. Але за останній рік дух оптимізму, що підживлював ці почини, на жаль, зник.
Цього місяця група колишніх прем’єр-міністрів, міністрів закордонних справ і оборони, а також військових, дипломатичних і наукових керівників з 14 країн зустрілася в Сінгапурі в рамках Мережі керівництва країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону щодо нерозповсюдження ядерної зброї й роззброєння (APLN). Вони висловили своє глибоке розчарування тим, що вони назвали «випаром політичної волі», очевидним у глобальних і регіональних зусиллях щодо ядерного роззброєння.
Окрім іншого досить продуктивного саміту щодо ядерної безпеки в Сеулі в березні 2012 року, новини в сфері роззброєння за останній рік, безумовно, були безрадісними. Подальші американсько-російські переговори щодо скорочення озброєнь застопорилися задовго до початку сезону американських президентських виборів. Тим часом, ніякі інші ядерні держави не висловили ані найменшої зацікавленості в двосторонніх або багатосторонніх переговорах щодо скорочення озброєнь, поки дві великі держави, які наразі володіють 95% запасами ядерних озброєнь світу, не здійснять наступних істотних скорочень.
Обережні початкові кроки США у зміні їхньої ядерної доктрини — в бік визнання того, що «єдина мета» ядерної зброї полягає в реагуванні на ядерні загрози, а не загрози будь-якого іншого виду — пішли в нікуди. Переговори про зняття з «бойового чергування» 2 000 одиниць ядерної зброї, яка залишається в абсурдно небезпечному стані готовності до запуску часів холодної війни, так ніколи по-справжньому й не починалися.
Також немає жодних ознак руху в бік набуття чинності Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). А також нульового прогресу досягнуто у виході з глухого кута в переговорах щодо нового договору про заборону виробництва розщеплюваних матеріалів для ядерної зброї; незначного прогресу досягнуто на конференції зі створення зони, вільної від ядерної зброї, на Близькому Сході (головний підсумок Оглядової конференції ДНЯЗ 2010 року); а також сталося фактичне прискорення ядерних програм щодо зброї в Індії, Пакистані та Китаї.
То хто ж у цьому винен? Дехто звинувачує адміністрацію Обами в посиланні змішаних сигналів або ще гірше: США, зазначають вони, модернізували свій ядерний арсенал, розробили нові системи балістичної протиракетної оборони та звичайних озброєнь й проявили неабияку готовність заспокоїти нервозність союзників з Європи та Північно-Східної Азії щодо обмеження розмірів ядерної складової розширеної парасольки стримування, під якою вони ховаються.
Але важко проігнорувати величезні обмеження, які наклала політична обстановка в США, що інтенсивно підтримується й створює негативні настрої. Республіканська непримиренність не дозволила США ратифікувати ДВЗЯВ, який міг би стати великим міжнародним запобіжником; майже поховала новий договір СНО вже при його народженні; і поставила планку для подальших переговорів з Росією та Китаєм на практично неподоланному рівні.
Немає також жодних ознак того, що якась із цих позицій буде змінена, якщо Мітт Ромні, суперник-республіканець, стане президентом. Міжнародні проблеми посилюються — особливо для лідерів APLN — унаслідок різкості заяв Ромні щодо Китаю й Тайваню, а також його визначення Росії як «геополітичного ворога Америки номер один».
Є ті, хто говоритиме, що наївно хотіти світу, вільного від ядерної зброї, а тим паче думати, що цього можна досягти. Але не наївно бути занепокоєним збереженням найжорстокішої зброї знищення, що будь-коли була винайдена, — 23 000 одиниць якої досі існує — із загальною нищівною потужністю в 150 000 скинутих на Хіросіму бомб. І не наївно вважати, що нерозповсюдження й роззброєння нерозривно зв’язані: доти, доки яка-небудь держава зберігатиме ядерну зброю, інші її хотітимуть.
Дійсно наївна — або безграмотна — позиція полягає у вірі в те, що державний і надійний контроль, а не суто випадок, дозволили світу прожити майже сім десятиліть без катастрофи за участю ядерної зброї. Не наївно вважати, що ядерна заборона як є непевною з погляду її використання, так і досить сумнівною щодо корисності в питанні підтримки миру. І не наївно вважати, що, навіть якщо ядерну зброю не можна повернути в минуле, її можна зрештою оголосити поза законом.
Але Обаму не можна звинувачувати за спроби щось зробити. Адже навіть здуті повітряні кулі — це краще, ніж спустошена планета.
Гарет ЕВАНС — колишній міністр закордонних справ Австралії та почесний президент Міжнародної кризової групи. Був співголовою Міжнародної комісії з питань нерозповсюдження ядерної зброї та роззброєння.
