Не у всіх країнах на світі в футбол грають так, як живуть. Іноді живуть бідно, а грають від душі, ніби й справді немає інших радощів, крім тієї, щоб грати краще тих, хто і грає грандіозно, і живе як треба.
У Росії ж усе сходиться з точністю таблиці множення. Бути в Росії вболівальником - рід мазохізму, нудного і такого, що не доставляє, втім, ані найменшого задоволення. Навіть патріотичного, можливо тому в російському футболі не так соромно не бути патріотом. Ніхто не вимагає скандувати, співати і писати на транспарантах «Кубок наш!». Хіба що прикрасити дівочі щоки російським триколоромй увінчати цю картину безкозиркою «Одеса».
ЗБІРНУ НЕ ВИБИРАЮТЬ
До всього футбольного в Росії ставляться приблизно так само, як до всього державного. На трибунах перед матчем грають гімн, на тих, хто не встає під час його виконання, дивляться як на дивину, але без докорів, а до того, що відбувається на полі, ставляться приблизно так само, як, скажімо, до корупції або житлово-комунального господарства. Ці підходи в Росії - вершина воістину філософської душевно-політичної рівноваги і втілення діалектичної єдності між владою і суспільством. Влада за старовинною традицією пропонує ставитися до таких речей як до набору окремих недоліків, до якого все ніяк не дійдуть руки. Суспільство погоджується, бо прекрасно знає, що руки не дійдуть ніколи, бо зайняті зовсім іншими маніпуляціями. Влада в свою чергу, оцінивши проникливість суспільства, перестає приховувати що б то не було зовсім і докучати йому своїми обіцянками, виконання яких воно ніколи і не чекало. Приблизно на кожен третій чемпіонат світу збірна Росія їде ніби спеціально для того, щоб вже нове покоління знайшло імунітет від безглуздих ілюзій.
Загалом, все як із владою. Влада, як і збірна, її не вибирають, така от вірність прапору, влада, як і збірна, дана зверху. Там, угорі, ніколи щодо найбільшої країні у світі особливо марнотратними були, тому залишається терпіти, слухати Перший канал, оскільки іншого немає, і спостерігати, як прогресує футбольний Алжир - з тієї ж причини.
Десь люди помирають від інфаркту, відраховуючи післяматчеві пенальті, а в Росії збірна стає героєм анекдотів того ж жанру і тієї ж стилістики, які прийнятні щодо влади: недобрі, але не вбивчі, бо ненавидіти треба, як відомо, тільки те, що можна змінити. У збірній можна змінити тільки форму і прізвище тренера.
ШРЬОДЕР, ЯК І БУЛО СКАЗАНО
Незмінність, заснована на відтворенні еліти і, відповідно, технологій і правил гри, - ось єдина основа державного устрою, які, слідом за голландцями Хіддінком і Адвокатом, показав італієць. Фабіо Капелло теж швидко порозумівся на цьому світоустрої. Він так і сказав: у всьому винен суддя, невезіння і загадковий зловмисник, який сліпив воротаря Акінфєєва лазерною указкою. Зловмисника не знайшли, Акінфєєва іноземні журналісти визнали найгіршим воротарем мундіалю, і тільки наївний романтик-західник може в цій ситуації здійняти руки і запитати: ну, зрозуміло, коли на суддю валять всі,Газзаєв або Романцев. Але італієць!?
Ніби росіяни не звикли до цих нових Каліостро - податливих на спокуси італійців, американців, голландців, німців, один із яких носив і ще буде носити прізвище Шрьодер. Фабіо Капелло не раз залишався без роботи. Його виганяли з «Реала» за нечемпіонскую гру, хоча він з такою грою робив «Реал» чемпіоном - ось так, ганебно сушачи гру після одного забитого гола. Не по-європейськи. Як ми тепер бачимо, не по-африканськи, тим більше не по-американськи і навіть не по-грецьки. Але дуже по-нашому. Напевно, трохи попрацювавши в Росії, італієць не більше якогось губернатора чи депутата думає про сумну необхідність розповідати місту і світу, чому такому навчив він збірну Росії за свої дев’ять мільйонів євро на рік, чого за жалюгідні два мільйони не зміг навчити американців ЮргенКлінсманн.
Хтось цінує репутацію дорожче. Але Капелло - майстер сушити гру. Капелло продовжує традицію своїх попередників-голландців, які на коло, по-чемпіонськи обходили інших, цілком зіркових тренерів у зарплатній гонці. І Капелло звинувачувати в нещастях - все одно що звалювати провину за країну на губернаторів чи депутатів. У наявній моделі Хіддінк, який довів гру до півфіналу чемпіонату Європи і небаченої, заслуженої наснаги, виглядає абсолютним і нелогічним винятком. Теоретично так і в уряді може з'явитися міністр, який, не гребуючи відкатами, може, тим не менш, проявити невластивий часу і місцю професіоналізм. У інших нічого особистого, тільки питання: навіщо? Задля якого задоволення побиватися з дорогами, якщо й без цього можна знімати з них по два бюджетних врожаї на рік або ставити гру збірної? Задля скупої похвали в «Корьєрраделла спорт»? То де ця «Корьєрра» і де дев’ять мільйонів євро, які йому заплатять хіба що шейхи, але там черга.
Загалом, Шрьодер, як і було сказано.
ПІРАМІДА АРШАВІНА
І до того ж кого і навіщо вчити грати, якщо кожен, хто пробував до Капелло, швидко виявляв абсолютну і системну безглуздість цього заняття з тими, з ким потрібно було здійснювати подвиг.
Шлях до вершин державного управління теж починають аж ніяк не самі злодії і нездари, і ті, хто ставить запаморочливі телесеріали, в юності, можливо, теж мріяли про артхаус. Але в міру сходження і, відповідно, насичення, все гостріше і актуальніше постає все те ж питання: навіщо?
Аршавін в «Арсеналі» починав так, немов вирішив, нарешті, зняти закляття з російських футболістів. Вони, на відміну навіть від сусідів з такою ж важкою долею – грузинів, українців і білорусів, ніяк не могли закріпитися в мало-мальськи топовому європейському клубі. Потім люди, які знаються на питанні, пояснять: щоб грати на рівні ван Персі і конкурувати з ним за місце в складі, Аршавіну треба тренуватися в півтора разу більше - просто в силу об'єктивних природних даних. Падіння ще можна було зупинити, і будь-який уругваєць або івуарієць, опинившись на місці Аршавіна, здійняв би руки до неба і фанатично б за цей шанс вчепився.
Але у наших власна гордість, і це той рідкісний випадок, коли відома цитата до місця. Це для івуарійцясуперконтракт - шанс, який потрібно відпрацьовувати, щоб не вислизнув. Для нашого - остаточний бонус, вінець самоствердження. «Арсенал» підкорений, навіщо побиватися - при тому, що ніяких гарантій того, що тобі віддадуть перевагу перед ван Персі, немає? Слава? Гроші?
Слави досить на батьківщині, де заодно можна уславитися патріотом. І за цілком прийнятні гроші, без шкоди для здоров'я - якщо не вважати таким кальян і коктейлі, грати собі в «Зеніті», і не для розпещениханглійців чи іспанців, які морщаться від стилю Капелло, а для своїх, які досі їздять на вазівських «шістках», переконуючи себе, що вона теж машина. Будь-який ринок у Росії перегрітий, тобто все - піраміда, вкладаєш в рази менше, ніж отримуєш, і потрібно тільки вірити, що це буде тривати ще рік, три, десять, а там, дивись, черговий Крим або Хіддінк на пару матчів.
НОВІТНЯ ІСТОРІЯ У ПРЯМОМУ ЕФІРІ
Незмінність, але вже без самовідтворення - результат описаного процесу. Захисник збірної Росії Козлов вражений, як зросла майстерність суперників. Вболівальники збірної Росії теж спочатку були вражені, як можна не впоратися з командою з Африки, яка до того ж ніколи не вважалася на тамтешньому небосхилі найгрізнішою. А потім перестали дивуватися, бо ті, хто вчора виглядали середняками, сьогодні доводять до інфаркту бразильців, і це русофобський, звичайно, наклеп, що російські гравці стали гіршими. Ні, вони залишилися такими ж, якими були - десять років тому, п'ятнадцять, двадцять. Як залишилися такими ж уболівальники, і на трибунах, і біля телевізора. Що б не показували, футбол чи новини.
Все залишилося колишнім - і тактична підготовка, і технічна, і вміння викрити невезіння і суддю, який, звичайно, проти Росії. Тепер це знають навіть окремі італійці, які адаптувалися до системи, що адаптує майже всіх. І особливий дар - бачити очевидне, але малювати на щоках триколори і вінчати це безкозиркою «Одеса», і бути єдиними уболівальниками у світі, для яких все це не гра і не жарт, а дуже серйозний привід всім нагадати, що ми все одно всіх порвемо.
Загалом, телевізор цього разу не бреше. Все-таки прямий ефір. Це все, що ви хотіли дізнатися про Росію, але боялися увімкнути новини. Дивіться футбол.
