Тернопіль у зеленому вихорі літа. Цього тижня воно видалося прохолодним і сонячним водночас, але хтось вбачає у цьому позитив, бо не докучає спека. Щодня тернополяни поспішають по своїх справах і, здається, ніщо не може порушити розмірену суєтність міста. Проте, як і всі українці, жителі Тернополя й області поділяють біль і скорботу тих, кого торкнулося чорне крило неоголошеної війни на сході. В області утримуються від проведення розважальних заходів. Не відбудеться цього року у ніч на Івана Купала і традиційний, уже VI Всеукраїнський фестиваль «Купальська феєрія», що у креативному селі Чагарі Гусятинського району щороку організовує його уродженець, київський підприємець і меценат Михайло Мацієвський. Дійство перенесли, поки що, на невизначений термін.
Любов ШИЯН, науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля», смт Вишнівець Збаразького району:
— Ми працюємо над популяризацією своїх пам’яток. І коли відвідувачі, залишаючи відгуки, дякують за те, що ми їм відкрили чергову сторінку нашої історії, що вони горді за свою країну, за свій народ, це тішить, бо означає, що наша праця не даремна, хоча сьогодні економічні, політичні проблеми не дають нам відновити нашу історичну спадщину так, як би ми цього хотіли. Але не треба зупинятися. Треба працювати, бо навіть коли здавалось би результату швидкого немає, то те, що ми робимо, накопичується. У світлі трагічних подій, які сьогодні є в Україні, я ще більше впевнилася в тому, що ми, працівники нашої установи, ідемо правильним шляхом. Можливо, в нас і не було б зараз в Україні оцього протистояння, ніякої агресії із зовні, якби наше суспільство було більш монолітним. Фактично те, що сталося — одна з причин, як на мене, того, що у нас зовсім не проводилася ідеологічна робота у плані державному. Звичайно, хто хотів, той дізнавався, але в масштабах держави цього не робилося, а тому інші інформативні джерела спокійно працювали проти України. І це, на мою думку, було великим недоліком. Тому, якби оці люди, які виходили на мітинги і кричали «Росія», хоча б трошки знали свою історію, то вони б цього не робили. Щодо мене особисто, то протягом місяця була у відпустці. Цього разу не виїжджала за межі України і мала досить часу, щоб попрацювати в архівах. А ще я дізналася про дуже гарний проект видавництва «Балтія» про литовсько-руську еліту. Я вже бачила результат його першого етапу — перший том «Князі Радзивіли». У другому томі йтиметься про Острозьких, а мені запропонували співпрацю у третьому томі про князів Вишневецьких. Зараз ми збираємо матеріали. Я дуже багато маю іконографічних, а також — світлині, все це буде використано. Дуже мені сподобався їхній перший том і з точки зору сучасного дизайну, і по суті, і там серйозна дуже редколегія. Проект підтримують Міністерства закордонних справ й культури Литви, видання трьома мовами: литовською, білоруською і українською, оскільки це наша спільна еліта. Мені подарували український варіант. Я ще не бачила, щоб історична і популярна література видавалася в такому плані. Це дуже великий позитив. Також я отримала ще одну пропозицію на перспективу — співпрацювати у плані історичних довідок про Петра Могилу, оскільки є деякі про те, що можливо прах його похований в Свято-успенській Почаївській лаврі. Йдеться про ґрунтовні дослідження щодо цього.
Ольга ПОПОВА, журналіст-фрілансер, м. Тернопіль:
— Якщо говорити про погане, то я не бачу жодного результату роботи нашої влади. Тобто не видно організованості, відповідності в роботі Президента й уряду. Просто декларації без реальних кроків, а страждають, як жителі областей, які потрапили у зону воєнних дій, так і західних, бо наші хлопці змушені там воювати. Із позитивних моментів в нашій області те, що обласна влада, незважаючи на усю критику, вже за ці три місяці, протягом яких працює новий голова Тернопільської ОДА Олег Сиротюк, проаналізувала реальний стан справ та окреслила напрямки роботи. Є надія, що хоча б частково, поступово будуть щось вирішувати. В особистому житті все стабільно, і це теж позитив. Мій молодший син Леонід цієї осені піде до першого класу. Букви уже всі знає і намагається читати. Я не очікувала, що настільки швидко він справлятиметься, і тепер це мене дуже тішить.
Надія САЛАБАЙ, пенсіонерка, с. Бакоти Кременецького району:
— Милує око природа зеленими барвами, квітують квітники трояндами, лілеями, колосяться ниви... Але сільському жителеві ніколи споглядати на ту красу, бо, як кажуть, непочатий край роботи. За щоденними клопотами все ж не можливо забути про те, що відбувається на сході України, як гинуть наші хлопці. Минулого тижня Тернопільщина попрощалася з двадцятитрирічним героєм із села Залав’є Теребовлянського району, який загинув у бою під Ямполем Донецької області. Його тіло привезли військовим літаком у Тернопіль. До аеропорту прибуло кілька сотень людей, щоб вшанувати його, але для його матері — то неосяжне горе... Страшно. Що далі? Коли нарешті настане мир в Україні? Хоча тут, Богу дякувати, у нашій глибинці тихо: світить сонце у мирному небі, увечері — спокійно виспівують цвіркуни і навіть не здається, що на тому кінці нашої великої України ллється кров.
Вікторія Пісна, продавець, м. Тернопіль:
— Хоча намагаюся не думати про погане, але як можна не звертати уваги на той жах, яким охоплена Східна Україна, на невимовний біль матерів, які втрачають своїх синів? Це те найгірше, що тільки може бути. А що хорошого? Жителі області допомагають нашим солдатам, збираючи кошти на потреби армії, купують спорядження, продукти передають. Дуже втішно, що Тернопіль приймає у свої обійми тих, хто шукає притулку у нашому файному місті. Для них тернополяни роблять усе можливе, щоб ті люди, яким досі розповідали байки про «кровожерливих» західників, зрозуміли — тут щирі, доброзичливі люди, які прагнуть миру, жити і працювати у спокої, ростити своїх дітей, будуючи власну, процвітаючу, могутню державу.
