«1974 год... Ничего принципиально нового не освоили... Все попытки делать операции на самых маленьких детях заканчивались неудачно: как только ребенку меньше четырех лет, так половина умирает... Их можно спасти, если уметь».
Ці рядки Миколи Михайловича Амосова з його книги «Голоса времен» встають найважчою штурмовою висотою його школи й інституту. І ось неймовірні перешкоди, інколи в перші години життя дитини з критичним пороком серця, в цих стінах, але вже у наші дні, в основному, в новому столітті, дедалі впевненіше долаються. Відважний поворот безпосередньо пов’язаний з пошуками та майстерністю видатного дитячого кардіохірурга, члена-кореспондента НАМН України Василя ЛАЗОРИШИНЦЯ.
Тут є символічні збіги: 1974-го майбутній «реконструктор» крихітних сердець став першокурсником-медиком. До Амосовської обителі він прийде 1987 року, хірургом, що вже сформувався. Ось лаконічні рядки про його шлях та досягнення в монографії «Національна академія медичних наук України. 20 років»: «Один з піонерів створення й становлення кардіохірургії новонароджених в Україні. Ним вперше в Україні було успішно виконано операцію «Норвуд I» при синдромі гіпоплазії лівих відділів серця. Розробив метод радикальної корекції тетради Фалло крізьпередсерцевим доступом, корекції атріовентрикулярного дефекту, зокрема у дітей з синдромом Дауна. Разом з американськими кардіохірургами розробив спосіб хірургічного лікування дефекту міжшлуночкової перегородки, ускладненого легеневою гіпертензією, методом «подвійної латки».
Розробив, запровадив, запропонував на найскладнішому плацдармі серцево-судинної хірургії... Однак насправді кожен такий важкий крок, кожна унікальна розробка — грань подвигу.
ПОЧАТОК
Як вийшло, що хлопець із далекого закарпатського села Сокирниці, син водія вантажівки й матері-листоноші, з першої ж спроби подолав планку зарахування до столичного медичного інституту? А потім, знову-таки, наполегливістю, безстрашністю, вмінням, абсолютно самостійно пробив свій дивовижний штрек? Думається, це не гра обставин, а закономірність — у поєднанні великих здібностей розуму з тонкою мануальною витонченістю, на тлі прагнення до знань, фантастичної працьовитості, сильного врівноваженого характеру, шанобливості до кожного. Втім, і випадок в родині сприяв вибору. Спостерігаючи одного дня через лікарняне вікно в Хусті, як надають допомогу його братові, що отримав небезпечну травму, підліток раптом почув якийсь внутрішній голос — вирушити у важкий благородний шлях. Так він став першим лікарем в роду.
В інституті як в інституті. «Зоряне тяжіння» студентові Лазоришинцю, хоча і яскравому громадському активістові, було чуже. Треба було думати швидше про харчування та житло. З 1979 року працював «операційною сестрою» в хірургічному відділенні знаменитої 12-ї лікарні на Печерську, прикипів до операційних та перев’язувальних. Розподіл 1980 року отримав до Чернігівської обласної лікарні. Розраховував, що відразу ж ступить на хірургічну стежку, проте все склалося інакше. Протягом двох років новачкові довелося працювати лікарем-прозектором у патологоанатомічному відділенні. Що ж, і цей етап виявився для нього неймовірно корисним: бачення результату тяжких хвороб, зокрема і через лікарські помилки, часом на операційному столі, своїми очима... Потім протягом двох років, не полишаючи мрії про своє справжнє покликання і вдовольняючись лише ургентними чергуваннями, Василь Васильович очолює комсомольську організацію лікарні як звільнений секретар. Фактично він стає лідером великого молодіжного колективу установи, її нового авангарду, що своїм ентузіазмом зумовлює реформи у великому лікувальному закладі, ланці багатьох соціальних надій на Чернігівщині. Але головне — початок хірургічного пробігу — нарешті здійснюється. У 1984—1987 роках В. Лазоришинець — лікар-хірург, судинний хірург, потім серцево-судинний хірург для надання екстремальної та планової консультативної допомоги за своїми профілями у складі обласної лікарні. Спокійно та зосереджено він опановував коло різних операцій, і до рішення знову піти навчатися в його арсеналі їх було вже більше семисот.
1987-й, вступ до клінічної ординатури в інституті серцево-судинної хірургії, за фахом «Кардіохірургія». Рішення про допуск до іспитів приймає особисто М. М. Амосов, інтуїтивно вловлюючи у волонтері міцність, терплячість, ґрунтовність у майбутніх головоломних починаннях. Це останній рік, коли Микола Михайлович очолює інститут, 1988 року він іде у відставку, легендарний Будинок відродження сердець у статусі директора далі поведе Геннадій Васильович Книшов, нині академік, Герой України, один з вихованців Миколи Михайловича. Ще декілька років вчитель великої зміни буде ставати до операційного столу, не втручаючись в адміністративні справи.
Однак знову рядки з амосовських «Голосов времен»: «Великое переселение народов состоялось 25 октября 1975 года... Это было уже четвертое переселение, если не считать от первых 20 коек 1952 года. Сейчас 350... Третьим этажом теперь командуют молодые талантливые Вася Лазоришинец и Илья Емец. Я их не зря именую талантами: именно они двинули новые операции при врожденных пороках сердца и преодолели, наконец, барьер младенцев».
«БАР’ЄР НЕМОВЛЯТ»
1989 року Лазоришинець затверджується молодшим науковим співробітником лабораторії штучного кровообігу, цілковито занурюючись у нове коло проблем. З листопада того самого року переводиться лікарем-хірургом до відділення вроджених вад, а пізніше — відділення набутих пороків серця. 1992-го Василь Васильович призначається завідуючим відділення вроджених вад, а 1993-го йому ввіряють фактично найскладнішу ділянку в інституті — відділення вроджених вад серця у дітей раннього віку.
Щоб на найвищому рівні опанувати доручений простір протистояння життя і смерті, щоб з найкращими результатами виконати більше 3000 операцій на маленьких серцях, В. Лазоришинець наполегливо стажується у провідних клініках такого штибу в США, Великій Британії, Німеччині, Франції, 1996-го та 1998-го разом з американськими кардіохірургами виконує серію унікальних операцій у дітей з вродженими вадами серця. Потім у складі міжнародної американсько-української кардіохірургічної бригади виконує складні операції в Білорусії, Казахстані, Югославії.
Набігають нові обов’язки: у 2002—2004 рр. заступника директора інституту з лікувальної, а потім і наукової роботи, пізніше — відповідальні управлінські посади в МОЗ та АМН України. Проте, зрозуміло, оперуючи практично щодня, професор В. Лазоришинець залишається душею і компасом створеної ним нової ескадри допомоги тим, хто ще вчора був приречений. Зростають і кадри. Його вихованець, кандидат медичних наук Ярослав Петрович Труба, нині безпосередньо завідує відділенням, а Василь Васильович — науковий керівник, і якщо хочете, невтомний натхненник клініки. Пошуки заслуженого лікаря України, лауреата Державної премії України у сфері науки й техніки В. Лазоришинця відображені у 380 наукових роботах, 8 монографіях, низці авторських свідчень.
Тисячам людей знайомий аскетичний корпус інституту по вулиці Амосова. Частину третього поверху займає клініка, яку створив і веде науковець-подвижник. Тут 40 ліжок, і протягом року виконується понад 600 операцій. Зрозуміло, що це, через вік підопічних, перш за все, педіатричний блок, з його атрибутикою, зокрема, безліччю дитячих іграшок. В ранкові години, коли місто лише прокидалося, Василь Васильович вже успішно зробив чергову операцію з порятунку двомісячної дитини, і зараз через різноманітні функції як заступник міністра охорони здоров’я України зайнятий іншими викликами.
«ВЕРТИКАЛЬ» ПОРЯТУНКУ
За своєю посадою В. Лазоришинець є керівником апарату міністерства, інакше кажучи, штурманом в його прагматичному курсі. Можна лише собі уявити контури й напруженість довгого його дня у цих стінах, особливо зараз, коли на ньому зосереджена організація різнобічної медичної допомоги потерпілим у «гарячих точках» Південного Сходу країни.
Все, що має стосунок до цих нових сторін життя, коли наша екстремальна й екстрена медицина, в гранично стислі терміни, намагається взяти до зцілюючих рук кожного пораненого, В. Лазоришинець також немовби тримає у своєму серці.
Навантаження неосяжне, однак графіку операцій, зазвичай щоденних, Василь Васильович дотримується...
Однак чи не заважає цей нечуваний хірургічний спринт роботі на управлінській ниві? — запитую у Василя Васильовича.
— Розумієте, у мене досить об’ємна організаційна палітра, — замислюється він. — Деякий час я вже знаходився на посаді заступника міністра, і ось знову покликаний. Плідно складалася робота і в НАМН України, де я кілька років керував лікувально-організаційним управлінням. У ці роки, разом із президентом Академії Андрієм Михайловичем Сердюком ми запровадили систему прямих контактів з основними академічними клініками в різних містах України, з прямим направленням сюди найбільш важких хворих. Відзначу, що й сьогодні щодо поранених, котрі потребують через характер пошкоджень забезпечення лікування вищого рівня, ми ці питання оперативно вирішуємо, як у таких інститутських академічних клініках, так і в інших установах, включаючи військові шпиталі. Наприклад, лише в Інституті нейрохірургії було успішно прооперовано понад 60 поранених...
Відведений мені час вийшов, а спресований ритм довгого дня Василя Васильовича триває. Йду зовні безтурботним Маріїнським парком. Вікна Міністерства, яке також, по суті, опинилося на лінії вогню, у вечірній імлі продовжують світитися...
