...1946-й, післявоєнний рік. Моя родина (мама і двоє дітей, я — шестикласниця і хворий ще з війни братик, батько загинув на фронті 1944 року) мешкала в колгоспному селі на Запоріжжі. Голод, що спіткав навіть українське село, змусив мою маму і дядька Івана, який щойно повернувся з війська, шукати порятунку від голодної смерті. У дядьковій родині було теж троє малих дітей. Дядько мав адресу товариша по службі в армії, тернопільчанина. Саме він і запросив дядька Івана до себе на Бережанщину.
Довгим і важким був цей шлях до порятунку! Та галицька сільська родина прийняла нас гідно і гостинно. Цього ніколи не забути! Подальшу нашу долю вирішив щасливий випадок. Дядько Іван був музикантом-акордеоністом. Із музичним інструментом, придбаним за кордоном у місті військової служби, дядько і прибув на Бережанщину. Якось теплого літнього вечора дядько Іван на подвір’ї господаря заграв... Що то було далі!!! До ранку подвір’я полонила сільська молодь, не відпускаючи «вуйка Йвана». Так було щовечора! Свою вдячність селяни виказували щедрими дарами. Возами везли вони продукти харчування: картоплю, борошно, олію, м’ясо, птицю, молочні продукти.
Сільрада запропонувала дядькові посаду завідувача клубом, забезпечила нас житлом у робочому бараці від вапняного заводу, виділила ділянку землі під город. Моя мама теж отримала легку роботу на заводі. Тож ми нарешті полегшено зітхнули...
А далі ще одна пригода сталася уже зі мною. Одного літнього дня я з мамою пішла в сусіднє сільпо (магазин). Та по дорозі назад ми зайшли на одне подвір’я напитися води з колодязя. Господарі гостинно напоїли нас, ще й почастували пиріжками...
Серед двору на простирадлі гралася дитина, вона і захопила мою увагу. Доки мама розмовляла з господинею, я забавляла Зосю (так звали дівчинку). Та коли я її покидала, вона простягала до мене рученята і плакала. Якось раптово господиня звернулася до моєї мами: «А може, ви б залишили свою файну донечку у нас, вона така біленька... Бачите, як Зося її не відпускає...»
Після певного вагання та моїх наполягань мама погодилася. Не знаю, чому так швидко це сталося? І чому я так швидко відчула себе в цій родині своєю, як рідною їй?
Господиня одягла мене з ніг до голови. Саме там я вперше у житті мала шовкові сукні, святкове дівоче вбрання, прикраси. Із Зосею я не розлучалася. У святкові дні господар відвозив мене з подарунками до мами в гості...
І про найголовніше. В серпні 1947 р. мої господарі раптом запитали мене: «Людо, а чи не пора тобі до школи, до науки? Тобі треба вчитися. Вивчишся на учительку, то ще, може, й Зосю учитимеш...»
Збулося майже все. Сьомий клас я закінчила на «відмінно» й одразу вступила до Бережанського педучилища. Із родиною Зосі ми з мамою залишалися друзями ще певний час. Та закінчувала навчання я уже в Гуляйполі на Запоріжжі, куди наша родина повернулася 1949 року після трагічної смерті дядька Івана...
Так склалося життя. Так припинився раптово і мій зв’язок з родиною Зосі. Але така людяність і великодушність родини з Тернопілля запам’яталися на все моє життя. Таке не забувається!
Ось такі вони, добрі і великодушні західняки! І сьогодні, дивлячись, як ті ж галичани («бандерівці») масово дають прихисток і допомогу східнякам, біженцям з окупованого Криму і захопленого терористами Донбасу, коли я бачу, як мужньо патріоти Західної України захищають, як свій рідний дім, східні кордони України, захищають наше з вами життя, мир, добро і справедливість, то моє єство переповнює гордість за свою країну, за силу і незламність національного духу! Я вірю, що «чуття єдиної родини», властиве українській нації, не дозволить нікому нас роз’єднати! Ми переможемо, бо за нами — правда! Слава Україні!
