Назва «Драматургічна асоціація» для міжнародних проектів, присвячених новітній драмі, виникла мимоволі на тлі сучасних подій, але започатковані вони були здебільшого раніше. Та на відміну від політичної асоціації — всі вони, на жаль, практично автономні від держави. Хоча значення драматургії важко переоцінити, бо це не просто знайомство з культурою, а своєрідний вірус, який провокує діалог культур, місточок між народами. А незнання України світом, навіть Європою, як я переконалася, просто катастрофічне. І тривале перебування нас «у тіні» Росії стало надзвичайно загрозливим під час війни, адже люди мимоволі підтримують те, що їм відоме...
Один із довготривалих драматургічних проектів, започаткованих мною у Центрі Курбаса — «Світова драматургія. Діалог театральних культур», який передбачає переклади, майстер-класи,сценічні читання, публікації, презентації книг і постановки п’єс, відбувався більш масштабно з Францією та Сербією, і частково з Туреччиною, Австрією, Польщею, Білоруссю, Македонією. Проекти в напрямку перекладів іноземних п’єс здійснювати простіше, адже інші країни підтримують свою новітню драму, а Україна — ні. Та всупереч цьому наші автори були представлені в 15 країнах, а останнім часом діалог активізувався і у зворотному напрямку.
«МАЙДАН — ЦЕ СПОСІБ МИСЛЕННЯ»
Певне, що невипадково одним із найактивніших партнерів виявилась Польща, з якою і раніше чимало співпрацювали в обох напрямках. У розпал Майдану польські митці запропонували присвятити квітневий номер журналу «Театр» подіям в Україні. Цитата з моєї статті, присвяченій драматургічно-театральній участі у революції, «Майдан — це спосіб мислення» винесена на обкладинку часопису. А в червневому драматургічному журналі «Діалог» опубліковано дві українські п’єси — трагікомедія про Донбас «Останній забій» О.Росичата анімалістична притча «Ніч вовків» О. Вітра. Притча про трьох вовків у пастці, які стали зрадниками і убивцями, маніпульовані старим вожаком зграї — чи то втікачем чи то мерцем — видається особливо актуальною у контексті війни на Сході. Понад 10 сценічних втілень у Польщі отримала моя п’єса «Той, що відчиняє двері», яка стала по-новому актуальною, коли минулий абсурд про війну, політичні перевороти і бандитів виявляється жахливою реальністю. А у Гнєзнотака постановка ще й сприяла збору коштів для поранених. Тож наша драма теж «працює» на перемогу.
Ще один напрямок діалогу — Балкани. Після виданої в Центрі антології «Новітня сербська п’єса», ми з її упорядником Деяном Айдачичем паралельно працювали і над зворотнім проектом. Зокрема минулого року перекладена ним моя п’єса «Той, що...» була втілена у радіопостановці на Белградському національному радіоканалі. Цього року завдяки підтримці кафедри україністики Белградського університету і зокрема упоряднику Людмилі Попович, готується до друку антологія з моєю передмовою, до якої увійшли тексти П.Ар’є, Я.Верещака, О.Вітра, В.Діброви, С.Жадана, О.Ірванця, О.Миколайчука, Н.Нежданої, О.Танюк, С.Щученка. Відбулися сценічні читання двох п’єс майбутньої книги сербською мовою — «Кольори» П.Ар’є та «Станція» О.Вітра в рамках «Дня сучасної української драми» у Белграді. Паралельно продовжується і македонсько-український проект, розпочатий діалогом постановок — моєї «Самогубство самоти» та «Шовкової зорі» А. Багряної у Штіпському театрі, та «Valeatmeame» (Прощавай та люби мене) за п’єсою македонського автора Т. Кацарова в київському театрі «МІСТ», опублікованої нещодавно в «Курбасівських читаннях». Всередині травня я провела презентацію мультимедійного збірника української драми «Авансцена» в Македонії. Зараз у Скоп’є готується антологія п’єс п’яти українських авторів А. Багряної, О. Вітра, О. Миколайчука, Н. Нежданої, О. Танюк.
«РОЗТАНУВ ЛІД» У ДІАЛОЗІ УКРАЇНА — ФРАНЦІЯ
Україна прозвучала ще в одній балканській країні — Косово, на міжнародному фестивалі «Поліп» у Пріштіні, де я виступила з віршами, опублікованими в однойменному збірнику, а також взяла участь у конференції комітетів Євродрами — мережі перекладу сучасних п’єс, започаткованої театральним центром Дім Європи і Сходу в Парижі. Міжнародним журі було відібрано чотири українські п’єси — О. Вітра, С. Жадана, О. Миколайчука та моя. Мережа не дає призів, але це є важливою формою єдності європейського простору, з якої «асоціюється» нині й Україна.
Цієї весни «розтанув лід» у діалозі Україна-Франція завдяки проекту моєї резиденції у Парижі у згадуваному Домі Європи і Сходу (ДЄС) — театрально-видавничому центрі, який спеціалізується на драмі східної Європи. З одного боку я готую вже другу антологію французьких п’єс, але найважливішим було розпочати зворотній проект — адже презентація української драми у французькому контексті взагалі відбувалася вперше. Зокрема в роботі видавництва ДЕС Еспасд’енІнстан п’єса Миколи Куліша «Патетична соната» перекладена Сільві Гер-Нелеп, до якої я писала передмову та допомагала організаційно. Фрагмент п’єси вперше був прочитаний у квітні в рамках «Вечору Сходу» в ДЄС французькими акторами Національного Молодого театру Парижа — символічно, що назва подібна до театру Леся Курбаса. Паралельно мною разом із видавництвом готується антологія сучасної української драми, до якої запропонувала на вибір 20 авторів України (включно з татарським).Протягом резиденції (квітень-травень) я ініціювала кілька презентацій нашої драми у Парижі з фото і читаннями — в українському літературному клубі, в САСД (Товариство драматичних авторів і композиторів), двічі в рамках фестивалю Європа театрів, а також в одному з залів «Комеді Франсез» — «В’є Коломб’є». Одна з моїх п’єс, написана протягом резиденції «Потойбіч пекла», а також»Лабіринт» О.Вітра були присвячені подіям Майдану і вперше прозвучали зі сцени французькою мовою. Французькі перекладачі, актори і режисери працювали добровільно, і я подумала, що це також форма майдану — творчий вклад у нашу революцію, і символічно, що «вірус майдану» був занесений мною і в «театральне серце» Франції. Загалом п’єси викликали зацікавлення фахової аудиторії, акторів і режисерів.
ПРО «РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ТЕАТР» І ЦЕНЗУРУ
Якщо Франція надихнула мене своєю революційною підтримкою, то Німеччина неприємно вразила підтримкою російського та впертим ігноруванням українського, особливо болісним у контексті війни. Зокрема найбільший фестиваль сучасної драми бієнале «Нові європейські п’єси» у Вісбадені, де я була обрана «патроном» України, хоч і мав своїм гаслом на афіші «(р)еволюція»,так і не приїхав до єдиної революційної країни подивитися наші вистави, певне, злякавшись ситуації (це було в грудні-січні), але натомість запросив російську, зовсім нереволюційну виставу. І навіть на дискусію про «революційний театр» запросили російського патрона (мені сказали, що сумнівалися, що я приїду, але я все-таки виступила і розповіла правду про нашу ситуацію...). П’єса, яка презентувала Україну на перекладацькому семінарі «Вій»хорошого автора Н.Ворожбит була перекладена теж не з української, а з російської, що є грубим порушенням правил, заявлених фестивалем. Зауважу, що дискримінація в бік Росії мала місце і в минулому бієнале, і тільки відносно України, і я відверто говорила про це і на зібранні патронів, і у відео зверненні, яке було «цензуровано» при монтажі. Склалося враження, що організатори бояться чути правду про Україну, руйнувати свою звичну «картину світу», відкривати очі на нову реальність. Гадаю, світ із неймовірною швидкістю розколюється на два табори — тих, хто відчув дихання майбутнього,і те, що серце нової Європи б’ється у Києві, і тих, хто вперто чіпляється за минуле, за зручні ілюзії.
Та цікавість до української драми і України зростає у прогресії, і не лише в Європі, а і в інших куточках світу. Зокрема в березні відбулася прем’єра «Той що...» в Канбері (Австралія) — українська п’єса з актуальною проблематикою у постановці емігранта з Росії П.Труханована початку війни спровокувала живі дебати аудиторії. А вже у день виборів я отримала від режисера фото акції в підтримку України. І остання прем’єра моєї п’єси відбулася вже у липні «Самогубство самоти» в Екзит театрі поблизу Мельбурна. Тож світ відкриває для себе Україну, і часом не просто нові п’єси, а і розуміння перемін. І того, що в глобалізованому світі немає локальних проблем і війн, і французькі, і німецькі, і австралійські мирні люди можуть стати жертвами рашистської агресії, як засвідчив збитий літак, і саме актуальна драма дає ключ до розуміння реальності.
