Сьогодні це був фермер, каратист (чорний пояс другий дан) Валерій Іванович і Оля, дівчина-ангел, що вірить у знаки, а вчора бачила сон про те, як вона вчить мене літати. (Треба сказати, що я прокинулася з відчуттям якогось ніби щастя і не знала, що це через польоти.) Словом — це мої друзі, моя команда, мої нові улюблені люди.
Треба відступити й зізнатися, що день складався потім так, що ми мчали мовчки в героїчному джипі Валерія Івановича, він говорив сам з собою, розбавляючи нервові тиради неясним «блдінь-это самое» — соняшник, зараза, всох, а ще десь і на всохле й намок, карочє... Я мала свої особливі висновки про Всесвіт і збиралася розревітися, але не могла при ньому. Оля тихо клацала нігтиками по клаві ноутбука на задньому сидінні й ніжно скрикувала: «Ой, гляньте, какая птичка-а! Это хороший знак!»
Нарешті Валерій Іванович вийшов на автозаправці, Оля, яка насправді звідкись знала, що я зараз лопну, простягла мені в своїй ніжній долоні сяючий камінчик — ну, як скалку місяця — й сказала: «У меня для вас что-то есть! Он такой, что может спасти и жизнь!»
І тепер уже я розревілася.
Все стало на свої місця.
І ми погнали страшними буєраками на край світу.
Ця Одещина — гігантська, пустельна, безлюдна, непроходима! Валерій Іванович показував згори в яр і казав: «Там когда-то хутор был! Тут все мгновенно зарастает!» Я дивилася на чисту трав’яну гладь і думала, що, певно, хутір провалився крізь землю — ніде не було й сліду, хіба ні — он за кущами якийсь шматок ніби фундаменту хати чи що...
Цими дорогами, певно, щойно скакали якісь прадавні кіннотники — пилюка була вибита невидимими копитами, а все живе, певно, було захоплене тими ордами, бо сліду людського тут не було. «О-ой, какая блестящая лошадка!«— скрикнула Оля, як завжди, коли їй треба людину витягти з мотороші. І стало спокійно — тут живий світ! Блискуча «шоколадна» конячка, одна на цілім світі, тихо хрупала рожевими губами суху траву.
Довго казку казати, та в’їхали ми в село Леніне. Фрунзівського району, хай Бог милує. На вигоні стояли жінки й сиділи навпочіпки чоловіки, а безліч дітей перекочувалися між ними кольоровою річкою туди-сюди. Те, про що ми говорили, не можна витерпіти — і добре, що я виплакала вже на початку поїздки свої сльози... Цих людей — без надії і без посмішки, без сьогоднішнього й завтрашнього — не можна було пережити...
Але потім вийшов наперед хлопчик і став казати: «А в мене в математиці півсторінки вирвано — і задачі тої нема, шо додому дали! То добре, що у Льошки є книжка — а у решти в класі ж нема! А по чому вчиться? А ще моя мама може за обід гроші здать, і ще Серьожкина й Наташкина, нас вісім, а другі діти не їдять, на нас дивляться!» І казав хлопчик, і казав! Тоді збігав до мами, що здалеку на нас дивилася, й спитав, чи можна мені дати його телефон, але вона обачно не дозволила. Бо з іншого кутка здалеку дивилася директорка, яка благала нас не стояти біля школи, бо вже подзвонило начальство з погрозами... Хлопчик сміливо доповідав усі проблеми й заступався за односельчан, як маленький лицар — я таких дітей ще не зустрічала... Всі дорослі навколо мовчали й дивилися на нього захоплено! А потім він став поруч, пригорнувся і попросив сфотографуватися разом. Сказати чесно — це буде мій найдорожчий знімок...
І коли ми вже прощалися з людьми, до мене хоробро підступила мала «кнопка» й спитала голосом бабусі: «А можна мені з вами поговорити?» Я стала. «Я — Надя. Мене з Вадькою — ось він (з-за спини визирнула ще менша «кнопка», десь мені по коліно) — мама кинула. Нас бабушка кормить. Із нас у школі гроші деруть, — сказала Надя чисто голосом якоїсь дорослої жінки. — А я помню, як мама тікала з хати! — повідомив Вадька. — Та то я помню, а не ти, — поправила його Надя. Й додала, як бабуся: — Оце було мале воно, бачте, яке — на воді виросло!» — і подивилася на мене — чи я розумію...
«І нас мама кинула! — вставила нарешті слово чорноволоса дівчинка з гігантськими очима. — Мене й Андрейка!»
Двоє дуже красивих дітей підсунулися ближче:
— А Славіка бєшаний лис вкусив!
Я вже не знала, як із себе видавити: «Сонечко, який лис?»
— Та у нас тут лиси бігають, а ще вовки! Он у Саші козу з’їв! А он там, біля тітки, недавно прибіг і тітчину козу з’їв!
— А наша мама, кажуть, під церквою сидить, чорна така вся, згорблена — гроші просить, — продовжила далі Надя. — Бабушка казала. А нашому папі — він там, далеко, живе — світло викрутили, він при гасовій лампі живе. Бабушка казала.
І якби я не стояла на вулиці, де в жодній хаті немає газу, а на дрова немає грошей, я би думала, що це діти з трилера, сняться...
— Жаль, що я свій щоденник не взяла, — сказала Надя. — Я б вам телефон свій сказала, там записаний. Я завтра принесу, добре?
— Ви ще до нас приїдете?
— Збирайтеся вже, темніє — а вам ще їхать і їхать! — приказувала 8-річна дівчинка й тягла Вадьку й Лізу з Андрейком за собою, а ті все кричали: «Щасливої вам доро-оги!»
Вони зникли у сутінках. Ми з Олею сиділи в машині роздавлені. І отямилися не одразу... Лише за деякий час почали розуміти, що машина не їде, а Валерій Іванович зі своїм «блдінь-это самоє» у відчаї присідав біля машини й стогнав — вона не заводилася, акумулятор сів навіки, і не виїхати звідси... Та у вухах стояло те «а вам ще їхать і їхать»... І ми тупо дивилися в темряву, і нам нічого не здавалося більше нашою бідою.
Потім нам хтось дав зарядитися із заблукалого Жигуля, потім ми рвонули кудись у темряву — а ці безлюдні буєраки обступили нас із усіх боків, попереду біг заєць, а збоку вгорі висів забутим серпом місяць. І ми кружляли по тих темних полях, завертали кудись і раділи, що хтось тут проїжджав до нас щойно, а потім розуміли, що то ми й були... Валерій Іванович крутив руль, вивертався з канав і встигав не впасти в яр, місяць скакав над нами й опинявся то зліва, то справа. Заєць покинув нас...
На телефоні був зв’язок — і той стовпчик на екрані мобілки свідчив, що ми тут, на цьому світі. І це знову ж свідчило, що ми не в трилері й це все не сниться.
Я тримала в кулаці Олін камінчик — скалку місяця («він може врятувати життя»). Оля сиділа тихо-тихо, але часом зітхала. Я знаю, як їй жаль...
Оскільки я пишу це, то це може значити одне — ми потрапили додому, в Одесу, в Южне.
І про одне шкодую — в темноті, в тому потьмаренні я не побачила тої криниці, про яку просила Надя, щоби я подивилася й помогла: «над нею дашок похилився, й птички в воду какають... А другої криниці нема...»
Як хто хотів знати про край світу — ось...
