Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Про користь наукового туризму, або Вікно у віртуальну імперію

4 вересня, 2014 - 09:01
ЧИМ ЗАВЕРШИВСЯ «ПРАВИЛЬНИЙ СВІТОЛАД КАДДАФІ» МИ ВЖЕ ЗНАЄМО. А ЧИ СКОРО «РУССКОМУ МИРУ» СВІТ РЕАЛЬНИЙ ВКАЖЕ НА ВІДВЕДЕНІ ЙОМУ В «СВІТОВОМУ УСТРОЇ» ГЕОПРОСТОРОВІ МЕЖІ І НЕ СПРИЙМЕ БУДЬ-ЯКЕ ЇХ ПОРУШЕННЯ? / ФОТО РЕЙТЕР

Відповідь на запитання «Що таке науковий туризм?» приходить сама собою, коли раптом відкриваються можливості подорожей світом не з метою захоплення земними реаліями, а з метою відкриття себе в них. Відбувається це в наукових відрядженнях, на всіляких форумах учених — на привілейованому полі діяльності особливої категорії людей, які краще за інших усвідомлюють, що подорож людства в Універсумі не висвітлена якимось одним потужним (засліплюючим) маяком, що здалека вказує єдино правильний шлях.

Лики суспільного облаштування світу різні: гуманістично значимі, світлі; вони проявляються в суспільствах, розвиток яких обумовлений парадигмою демократії. І — геовіртуально примарні, побудовані на симуляції дійсності і стимульовані хворими фантазмами на кшталт: «про владу мою і народі», «про сильну особистість при владі», «про єство влади, про єство культу і про єство і користь культу особи як влади, і все це — як користь для народу: влада особи і культ її в народі». Риси антиутопій, по суті — нових деспотій, які властиві авторитарним режимам і проявилися на обличчі людства на початку XXI століття, турбують учених багатьох країн у різних наукових середовищах, і, як би не були завуальовані ці ідеологеми, самодержавний етатизм в них проступає явно. Загальний висновок такий: є сили, вони реальні, вони ведуть людство до ворожнечі і деградації. Аби зорієнтуватися в новій ситуації, аби ясніше бачити земні реалії, відбиваючи єство Людини в них, повинні ми бути уважнішими до різних світових сигналів, незалежно від їхнього кольору і частоти, а також спільності, що посилає в сучасний глобалізований світ свої архаїчні виклики. Цьому присвячено багато наукових форумів і міжнародних конференцій.

ХАЛІД

З марокканського берега погожого дня можна побачити скелю Гібралтар й увесь південний край Піренейського півострова. На високому мису стоїть хлопчик і не помічає ні сліпучих сонячних леліток на воді, ні смарагдової млості морських хвиль. Хлопчика звуть Халід, його погляд спрямований на протоку, через яку щороку мігрують у Середземне море стада блакитного тунця — «короля всіх риб». Захоплювані інстинктом, тунці йдуть щільною масою на свої нерестовища і не помічають ні кораблів, ні людей, ні рибальських фелюг. Вони лише салютують про свою присутність спинними плавниками, немов шаблі моря, що казна-звідки взялися і невідомо з ким зібралися воювати... «Королі» не обходять сітей, вони прорізають їх у водній товщі своїми скупченнями і ні акул не бояться, ні косаток — справжні господарі у своєму місці існування. Підводні шеренги тунцевої єдності перед актом продовження роду — це прихований від людських очей біотичний смисл океану.

«Блакитні тунці допомогли арабам побудувати свою цивілізацію в Північній Африці», — йдеться в переказі про триметрових рибин, досконала обтічність яких дозволяє розвивати їм божевільну швидкість. Тунець не може зупинитися, він завжди в русі; якщо він зупиниться, то задихнеться. Марокканці ловили тунця поодинці, складаючи йому пару в суперництві, і гуртом — способом «альмадрава», створюючи з мереж лабіринти і заганяючи туди стада.

Тунець назавжди залишився для Халіда таким собі сакральним символом; його спокушала легкість, з якою рухається Thunnus в своєму місці існування, і сама безперервність руху — без втоми і без жодної зупинки. Він бачив себе переможцем, він придумав образ: атлант-марокканець — сміливий мисливець на блакитних тунців — стоїть на високому мису і гострозоро вдивляється в море, як ідуть косяки риб на свої середземноморські нерестовища і вітають його, Халіда, розрізаючи воду чорними плавниками.

Халід був сином рибалки. Він вчився у школі і мріяв бути військовим, бо книги, які давав йому читати вчитель, були всі про діяння полководців або про те, де і як відбувалися битви. Хлопчик бачив себе то римським полководцем, що зруйнував Карфаген, то карфагенянином Ганнібалом, який мститься Риму. Вчитель сам був колись військовим і брав участь у боях; у одній із битв йому відірвало руку — і тоді він вирішив, що стане сільським вчителем. Проте забути про час, коли він був військовим, не зміг; інколи він купував книги, пов’язані з війною, і клав їх на бібліотечну полицю.

Халід ріс спраглим до знань підлітком, хоча й був сином простого рибалки. Він перечитав усе, що вміщалося на двох полицях бібліотеки вчителя, і той став привозити йому, коли бував у своїх вчительських справах у місті, нові книги. Але це вже були інші книги — про історію народів і країн, про історію і діяння арабів. Так Халід перейнявся ідентичністю. А це можна назвати особистим проектом на майбутнє.

Але історії не буває без геопростору. І хлопець Халід осмислював себе в земних реаліях як араб. Не арабом взагалі вважав себе Халід, а середземноморським і північноафриканським, а серед них — марокканцем, які кращі, розумніші, красивіші за інших арабів, які живуть в Північній Африці, що зовсім близько до Атлантичного океану і легендарних атлантів. «Марокко — головна країна в арабському світі», — думав хлопець, доля якого — бути рибалкою, ловити рибу і не думати ні про що, окрім хліба насущного. А коли він почав відчувати себе арабом, що живуть на Землі серед інших народів, то пишався тим, що він араб, і вирішив, що араби найбільш гідні, аби правити на Землі, якщо комусь взагалі потрібно правити, і пристрасно хотів бути схожим на благородних героїв із прочитаних книг. Одного дня вчитель дав йому книгу, яка називалася «Чудеса Магрибу», в якій автор описував красу, доступну арабам, коли вони завойовують своїм впливом інші країни. Повне ім’я автора починалося з Халіда, як і хлопчика, який з благоговійним трепетом щоразу відкривав книгу, вчитуючись у пригоди героя, щоправда, той жив вісім століть тому і був марокканським принцом. І хлопцю теж захотілося бути принцом, і навіть більше — королем всього Магрибу.

І одного дня рибалці Халіду пощастило: шторм, що раптово налетів, прибив до берега напівзатоплену яхту, на якій він помітив людину без свідомості і своїми турботами врятував її. Людина та виявилася багатим і знатним арабом. «Чого ти хочеш понад усе? Скажи — і, можливо, я зможу допомогти тобі» — запитав його врятований. «Вчитися! Понад усе я хочу вчитися, аби стати військовим!» «А навіщо тобі бути військовим?» — запитав його здивовано багатий і знатний араб. «Я, марокканець, хочу стати королем всього Магрибу, завоювавши його!» — сказав хлопчик, і в його очах назавжди зачаїлася лють. Багатій, що зазнав корабельного краху, виконав свою обіцянку: Халід став військовим, здобувши освіту у військовому коледжі Мадрида. А потім доля занесла його до Лівії — до Каддафі. І лідер лівійської революції, відзначивши пасіонарну схильність, відіслав молодого офіцера до Москви — вчитися на військового перекладача. Там, у столиці колишньої величезної імперії, освічений офіцер Халід, впритул стикнувшись із гіпертрофованим ставлення до поняття «Великий», став ще більшим патріотом арабського Заходу і палким прибічником ідеї «Великого Магрибу», тобто появи нового актора на світовій геополітичній карті, і бачив себе на чолі нової арабської імперії, що заохочувалося нав’язливими нейролінгвістичними технологіями у військовому вузі тієї країни, яка своєю «величчю» давно стоїть поперек горла звичайному, не-великому, світу. А коли слово «великий» проходить сито тотальної пропаганди, то всього лише «об’ємний», «просторовий» стає збуджуючим для непідготовленого мозку поняттям «великий». Часто це призводить до того, що в здоровому тілі екстериторіально мислимої ідентичності, до яких належить дуже небагато націй, й араби зокрема, зміцнюють хворобливі, близькі до імперських амбіції.

...Зведеним терміном Магриб (Захід) іменується африканський шлейф арабського світу. Власне Магриб — це регіон в Африці, що включає Туніс, Алжир, Марокко. Якщо до них підключали Мавританію, розташовану південніше, але також прилеглу до Атлантики, і Лівію, безпосередньо пов’язану з Середземноморським світом, то говорили вже про Великий Магриб.

КАДДАФІ

Лівія — в ланцюжку країн Великого Магрибу — виявилася на якийсь час основним атрактором (залучаючим елементом в системі), який сповістив про «новий світовий порядок», чим і збурив всю світову сферу розуму, розбурхав громадськість п’яти континентів, захопив украй правих (читай: неофашистів) та вкрай лівих (читай: неомарксистів) і збудив до конкретних акцій сили, пов’язані з найогиднішим явищем сучасності — тероризмом (terror — жах). Форми його різні: наприклад, сепаратизм — боротьба за відділення від держави частини її території; імперіалізм — захоплення чужих територій під будь-яким приводом і різними методами, зокрема і прихованою військовою агресією; парамілітаризм — дії озброєних неформальних груп (paramilitary), зрощених з криміналом; використання іноземних найманців для залякування місцевого населення etc. 

На жаль, новітня історія Лівії найтіснішим чином пов’язана з особою Муаммара Каддафі як реального натхненника міжнародного тероризму, такого собі віртуального правителя такої собі самопроголошеної імперії.

Ідея «правильного світопорядку імені Муаммара Каддафі» свідчить: треба створити таке знаряддя правління, яке не було б ні партією, ні класом, ні кланом, ні плем’ям і являло б собою весь народ в цілому, а не «представництво» від його імені. ЖОДНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ВІД ІМЕНІ НАРОДУ. ПРЕДСТАВНИЦТВО — ЦЕ ОБМАН. Якби вдалося створити таке знаряддя правління, то проблему було б розв’язано, народна демократія стала б реальністю і людство назавжди покінчило б з епохою тиранії диктатури, на зміну їм прийшла б влада народу. Реалістичний підхід до розв’язання питання прямої демократії пропонує Третя Всесвітня Теорія (Каддафі, вочевидь, сприймав себе як творця «нового» Третього Риму, Третього Рейху, Третьої Республіки... Автор, порившись в історіософській спадщині, низку порівняльних ідеологем продовжити радий і цілком можливо завершив би свої дослідження тезами, названими якось так: «До питання про казуальність світового порядку «а ля Каддафі», проте довіряє сю урочисту ноту взяти читачеві своїм голосом). Маси повинні боротися за знищення всіх авторитарних форм правління, що лицемірно іменуються різними формами демократії, — чи то правління парламентів, кланів, племен, класів, чи правління однієї, двох або кількох партій.

Це є формалізація ідеї.

А чим же закінчилася її організація?

Лівія з її пустелями і нечисленним (чотири мільйони) населенням, але величезною територією і давньою історією, яскраво висвітленою міфом про гарамантів, могла б вважатися однією з найвідсталіших країн арабської Африки і, згідно з «перверзійним циклом», прорости, немов ядро зерна, в нову імперію, якби була на те певна «конспірологічно обумовлена Воля». Вона була саме такою, коли 1951 року країна здобула свою незалежність. У вигляді Монархії, до того ж такої, що успішно співпрацювала з країнами античної (Західної) демократії. Відкриття в Лівії величезних нафтових родовищ, інтенсивна їх експлуатація, круто змінили долю країни. Бурхливий потік нафтодоларів зміцнив позиції конституційного монарха Ідріса I в контексті його впливу на суміжні країни і на весь Магриб. У таких випадках, немов за підручником, в соціальних надрах країни, що багатіє і близька до можливого регіонального лідерства, визріває потенціал змов, переворотів, квазіреволюцій. У цьому казані політичних емоцій народилася Організація вільних офіцерів, яка, заграючи з люмпеном і користуючись брудними методами залякування незгодних, йшла до реалізації плану військового перевороту (для фелахів, берберів, люмпен-пролетаріату тощо іменованого «народною революцією»). Монархію 1969 року було скинуто, а влада в країні перейшла до Ради революційного командування на чолі з «полковником» Каддафі. (Є припущення, що військове звання полковника лідерові революції захотілося носити на знак наслідування «чорних полковників», які прийшли до влади в Греції: вони теж бачили себе борцями з псевдодемократією).

Полковник Каддафі взявся за радикальні реформи, керуючись власними уявленнями про благо для народу. Право — в будь-якій його формі — народ не цікавить; а визнає він Закон — але не той, який виробляє парламент, а Закон суспільства, який не потребує складання або вироблення. Значення Закону полягає в тому, що лише він може визначити, що — істина, а що — брехня, що правильно, а що ні, які права і обов’язки членів суспільства. Свобода перебуває під загрозою, якщо суспільство не має священного Закону, в основі якого лежать непорушні норми, звичаї, традиції народу, що не підлягають зміні або виправленню волею знарядь правління. Більше того, знаряддя правління саме зобов’язане дотримуватися Закону суспільства. Звісно, що, скасувавши Право в свідомості людей, скасованими виявилися звичні форми влади. Лівія проголосила себе джамахірією, тобто загальнонародною самокерованою державою; громадянам у столичному центрі і на місцях — в периферійних містах і провінції цього, далеко не всім зрозумілого в Лівії і не зовсім зрозумілого в світі, суспільно-політичного утворення було запропоновано створювати народні зібрання, що обирають керівників, які, вже користуючись своїм правом обраного, входять до складу так званого Загального народного конгресу, що заміняє парламент. Механізм виборів до ЗНК вибраний ступінчасто-ієрархічний: вільні громадяни (читай: лівійці чоловічої статі) міського кварталу (або кочового поселення, або стаціонарного поселення фелахів), зібравшись, виділяють делегата на збори «куща» кварталів (селищ, поселень) і так — аж до Загальних зборів, тобто «народного конгресу».

Подібні експерименти супроводжувалися націоналізацією економіки під гаслами ісламського соціалізму. Цю ніколи не існуючу доктрину Каддафі обґрунтовував у своїх книжках. Замість скасованих в країні партій були створені «революційні комітети», що керували діяльністю зборів, а керівник країни став іменувати себе не інакше як лідером революції.

Важко сказати, як розвивалися б події далі, якби не нафтодолари, десятки мільярдів нафтодоларів, які створили, а потім і підтримували для простого лівійця більш ніж стерпний — в порівнянні з іншими африканськими країнами — життєвий рівень, і на якийсь час, скажімо, на час одного покоління, могли приховати всі витрати глобального експерименту над народом. Абориген — «справжній» лівієць — практично звільнявся від роботи, а значить — і... від грошей. У кожному будинку працювало по три телевізори. Якщо сім’я простого лівійця потребувала житла — він замовляв будинок. У великій кількості, цілими селищами, як за радянських часів на цілині або в Ставрополлі, їх будували інші «національні меншини»: близько півмільйона робітників з Туреччини, арабських країн, навіть із Південної Кореї були зайняті на будівництві доріг, нафтогонів, житла, а головне — у видобутку нафти, газу, води з надр Сахари. З роками число робітників помітно зменшилося, а місцеві працювати розучилися. Головним (реально: єдиним) банкіром країни попри «народовладдя» був сам Каддафі; йому доводилося враховувати багато чинників роздачі дивідендів, серед яких, окрім коштів, що йдуть на якийсь бюджет, допомогу... дестабілізуючим рухам і маргінальним елементам в інших країнах. Нафтодолари, через падіння цін на нафту на початку восьмидесятих, потихеньку стали вичерпуватися, що, природно, призвело до економічної скрути і невдоволення різних соціальних груп. Проте і грошей, що залишилися, з лишком вистачало і на імпорт продовольства, і на закупівлю сучасної зброї (здогадайтеся з першого разу, в якій країні, після звинувачення Лівії в «міжнародному тероризмі» і введення проти неї відповідних санкцій, здійснювалися ці закупівлі). Продовжувалося будівництво військових об’єктів, зокрема таких, які пов’язані зі зброєю масового ураження, що стало притчею во язицех для європейців і головним болем для американців.

КІНЕЦЬ ГЕОВІРТУАЛЬНОЇ ІМПЕРІЇ

Лівія мала добре виучену і до зубів озброєну армію, набагато сильнішу, ніж це можна було б вважати нормальним для настільки невеликої країни. Більше того, Каддафі, спираючись на проголошену ним зовнішньополітичну доктрину, суть якої зводиться до рішучої боротьби з імперіалізмом, з енергією, гідною заздрості, якби ця енергія була спрямована на творчий ефект, підтримував збройні конфлікти, партизанські рухи, терористичні угрупування etc. На території Лівії були створені тренувальні табори навчання і оснащення терористичних груп, які поширювали свою діяльність по всьому світу; отже, в очах світової громадської думки Муаммар Каддафі як лідер лівійської Джамахірії несе відповідальність за різного роду терористичні акти, вбивства політичних противників, вибухи на літаках і багато чого іншого, що входить в арсенал «діячів» міжнародного тероризму. Словом, зусиллями Каддафі Лівія отримала репутацію країни, що заохочує міжнародний тероризм і сама має безпосереднє відношення до «актів відплати», як цинічно іменувалася бандитська діяльність в інших країнах Африки, Америки, Європи; тероризм був узаконений; він зростав на державному рівні.

Хоча Каддафі гучно заявляв, що не підтримує і не підтримуватиме терористів, його заяви не варті й копійки, а вже бути взятими до уваги демократичним співтовариством — й поготів.

Організація ідеї закінчилася експортом тероризму. А тероризм небезпечний для цивілізації, що головує на планеті завдяки парадигмі гуманізації всіх форм суспільного життя. Тероризм підриває ОСНОВИ і руйнує СВІТОВИЙ ПОРЯДОК.

...Можливо, про все про це міркував Халід, коли його кар’єра військового радника в армії Каддафі добігла кінця, і геовіртуал «Великий Магриб» розтанув зі зникненням Халіда, як розтануло багатство Каддафі — з його смертю, коли вивозив він своє золото з палаючого Тріполі і Халід допомагав йому.

«...На плівці видно, як легковий автомобіль, нарвавшись на патруль повстанців, розвернувся і спробував сховатися, але був підбитий, і з нього пішов дим. З машини спочатку випав один поранений чоловік, схожий на Каддафі, але дуже постарілого Каддафі, і спробував бігти, проте одразу ж був прошитий кількома кулями і залишився корчитися на землі. Услід вискочив другий, не поранений і без зброї. Цей побіг у бік Сирта і дуже швидко зник, не наздогнаний пострілами на поразку»

Цікаво, таким же чином буде розвіяний міф про «Православну Імперію»? А чи скоро «русскому миру» світ реальний вкаже на відведені йому в «світовому порядку» геопросторові межі і не сприйме будь-яке порушення їх?

...А що треба зробити, аби, не руйнуючи «світовий порядок» і не підриваючи його основи, створити новий-старий тип держави як конгломерат території і населення в умовах кінця промислової революції і початку нової ери?

З акцентами на необмежені джерела сонячної енергії, якими володіє територія Сахари, повинен розвиватися Магриб — стверджують учені, які їздять світом для участі у своїх конференціях. Про Росію через її сьогоднішні амбіції в наукових туристичних колах вважають за краще не говорити. Її просто ігнорують, як у всьому світі ігнорують нинішній Крим порядні курортники.


Арсеній ЯЦЕНЮК, прем’єр-міністр України:

Ми розпочинаємо проект «Стіна».

Це будівництво реального державного кордону між Україною і Російською Федерацією.

Саме Росія на сьогодні — основна і єдина держава, яка загрожує територіальній цілісності і національній безпеці України. І ми маємо визнати це в новій оборонній доктрині

(https://www.facebook.com/yatsenyuk.arseniy)

В’ячеслав КУЛАКОВ, кандидат географічних наук
Газета: 
Рубрика: