Нещодавно молоде видавництво «Дискурсус» запустило серію «Свіжа проза». Першою вийшла книжка Олексія Чупи «Бомжі Донбасу». Попри не дуже ароматну назву, проза — свіжа і цікава. Здавалось би, що доброго в житті волоцюг? Тему безхатченків, воліють не афішувати, а тут — ціла книжка. Людям звично читати про ситих в усіх сенсах особистостей. Біографії відомих і знаменитих продаються на «ура», викликають захват. Читач, переконаний, що ніколи не досягне подібних висот, радо смакує щасливі долі. Натомість доля безхатченків — лякає, впасти на саме дно суспільства значно легше. Достатньо незрозумілих махінацій з нерухомістю, як це було у одного з героїв книжки Малевича, і ось — ти бомж.
«Бомжі Донбасу» — це дійсно історії життя чотирьох безхатченків. Починається розповідь з того, що головний герой, проходячи попри цвинтар, вирішує накласти на себе руки. Але зрештою він усвідомлює, що не Григорій Сковорода, який, якщо вірити, вирив собі яму, ліг в неї і відійшов у вічність. Подумавши, що «смерть на цвинтарі — це далеко не халявна перепустка до світу спокою й забуття», вирішує ще пожити. І ця перша маленька перемога над смертю додає оптимізму. Хочеться дочитати твір, побачити іншу грань життя. Звідки автор її знає — невідомо, але прочитавши книгу, не залишає думка, що ці персонажі не вигадка, а реальні мешканці, реального шахтарського міста. Я уявляла, як їхній депресивний світ проектується на мій власний, як випадає на нього осад цих зламаних життів. Натомість в книзі немає відчаю — є гіркота за минулим. Але з гумором будь-яка ситуація сприймається легше. Автор добре присмачив ним текст.
Бомжі Чупи обізнані з творами Томаса Мора та Кампанелли, не зловживають алкоголем, влітку, боячись за власне здоров’я, не вживають м’яса... І живуть начхавши на думку соціуму. Вони — благородні, піклуються одне про одного й спілкуються українською. І це попри те, що події відбуваються у промисловій Макіївці! «Якщо скажеш, що ти отакий із Макіївки і говориш не російською, тебе задовбають питаннями, чого так сталося, що я цим хочу довести, кого я хочу намахати, але й після детальних відповідей на питання все рівно ніхто не вірить». Як перелітні птахи вони мандрують з місця на місце й гуртом перебираються в теплі краї взимку. Дорогою їх переслідують міліціонери і волоцюги з інших районів міста. Вони гнані голодом та підлітками, що ласі до знущань. А прості перехожі дивляться на них з роздратуванням та огидою. Їм рідко сняться сни: «Коли ти безпритульний, кожен прожитий день підіймається з прогрітим повітрям, снам просто немає звідки взятися. Може, тому нам завжди так порожньо». А коли і сняться, то тривожні і колективні.
Один з персонажів на початку 90-х перебрався з Тернопільщини на Донбас, з метою... українізації місцевих. «Де-де, а в цьому краю сильних людей рештки комунізму відімруть найшвидше», — думав він. Як бачимо, «рештки» відмирають погано. Однак те, що замість просвітника, він став бомжем, не дуже хвилює героя. Зрештою, саме він українізував трьох приятелів по вулиці. Чим не привід для гордості? «Попри всю занедбаність промисловості й затурканість місцевих мешканців, тут можуть закрутитися шалені гроші, якщо навести порядок, із цього регіону можна зробити справжню цукерку — було би бажання, — розмірковує він. — І той, хто дере горло про «дозволити їм звалити куди хочуть», пошкодує, якщо вони-таки звалять. Але все ж мене як українця тішить те, що всі ці розмови починають виключно політичні діячі. А звичайні люди — ніколи, бо вони хочуть нормального життя і гідного ставлення до себе».
Дочитавши книжку до половини, читач думає, що і наступна частина буде про будні безпритульних. Але тут і починається найцікавіше, те що в анотації згадується як «роман в романі». На території закинутого заводу, в якому наша компанія вирішила зимувати, з’являється дивний старий. Дід, як виявилось — місцевий пенсіонер. Він знає якусь таємницю, яка, як він каже, стосується всього українського народу й готовий повідати її чотирьом приблудам. «Трави мають корені, а ці люди — не мають, — ділиться він власними рефлексіями з приводу мешканців Донбасу. — Вони, як дитячі іграшки, пластмасові солдатики, виставлені на широкому великому столі. Їхня кількість і величина не мають жодного значення: достатньо чиєїсь примхи — і їх всіх можна змахнути в небуття одним порухом. Ось звідки це все — у степу не можна почуватися своїм, тут усі чужі, тимчасові, недоречні. Тут лише трави — свої, лише степові трави, але й вони значною мірою затоптані і винищені». Старий розповідає про дитинство у Львові і часи радянської та німецької окупації: «Війна це страшна річ. Ця — колись та й скінчиться, а наступної, сподіваюся, ти не застанеш. Найцінніше, що є в житті — люди, а після людей — книги. Якщо можеш врятувати людину — врятуй її, якщо не можеш — збережи її книги, вона житиме в них, поки сторінки не розсиплються на порох».
Згодом загадковий старий веде нових сусідів у підземні ходи заводу, розповідає про фальшування історії й читає їм рукопис XVII століття, в якому — «правда про нашу країну»: «Україна справжня, давно закатана в асфальт та затоптана ворогами, люди відірвані від коренів і вважають себе не тими, ким вони є. Поки їм не розповісти, поки вони не повірять, діла тут не буде». На читача, як і на героїв оповіді, лине маса фактів, в які хочеться вірити. Хочеться відкрити інтернет і пересвідчитись, чи бува не було в історії України міста Ярограда з його утопічним устроєм: «Хто хоче миру, а не війни з нами, хто не списа, а відкриту руку простягає у наш бік, той братом нашим є, і не маємо права відмовити в проханні ділити з нами радощі і біди». Чи дійсно Мокричі і Чорне Місто — колиска могутнього українського народу?
Підсумовуючи власні враження, скажу, що в перервах між читанням новин зі сходу, варто познайомитися і з історією бомжів Донбасу. Читається вона легко, а «кишеньковий» формат книжки стане в нагоді у транспорті. В долях цих безпритульних, як і в міфічних згадках про древні міста, хоч як це парадоксально, — можна побачити себе, а то і всіх українців.
