Промисловий квартал на Видубичах нагадує пейзажі зі «Сталкера» Тарковського. Гудіння машин, заводи, пустка, звалища брухту, височезні паркани і колючий дріт — важко повірити в те, що тут можуть жити люди. Після двох годин блукань цим химерним задзеркаллям нарешті знаходжу потрібні ворота.
Частина території — у власності протестантської церкви «Еммануїл». Саме вона надала притулок переселенцям із Донецька та Луганська. Поняття «донбаські переселенці» у деяких людей асоціюється з чимось негативним, легенди (часом, нічого гріха таїти, небезпідставні) про безчинства переселенців кочують соцмережами і обростають вигаданими подробицями. Про позитивні випадки розповідають менше і з меншим ентузіазмом, — таке читачі та глядачі українських ЗМІ не дуже полюбляють.
Пресу тут бояться і бачити не хочуть — мовляв, вони про нас пишуть лише негативне. Тому приходжу сюди з мішком продуктів та обіцянками нічого не знімати. У нетрях столичної промзони розкинувся строкатий табір. Переважно тут жінки, діти й люди похилого віку. Дехто пересувається на візках.
Пан Володимир (ім’я змінено), один із координаторів табору, зустрічає і запрошує приєднатися до вечері. Перепрошує, що в брудному робочому одязі. Їдальнею слугує велетенський ангар, там і вечеряє родина у нещасті з більш ніж двох сотень людей, серед яких 60 дітей та кілька інвалідів. Із дітьми та інвалідами, кажуть, ніхто не бере на поселення, це найбільш «безнадійні категорії».
За «спальню» править інший ангар. Вікон немає, простір по центру розбитий на перегородки із балок, фанери та ганчірок, у кожній — два двоповерхових ліжка і столик-тумбочка. За формою та розмірами нагадує купе. На «вході» до кожної такої комірки наклеєний папірчик із номером, прізвищами та рідними містами мешканців. Стіни ангара слугують «стрічкою новин» із номерами телефонів гарячих ліній різних волонтерських груп та новинами про можливе поселення і працевлаштування. Спільна для всіх імпровізована кухня розташована просто неба. Похмурий заводський двір розцяцькований розкиданими дитячими іграшками.
«Усім, що ми маємо, ми завдячуємо киянам!» — говорить Володимир. Люди приносять продукти, одяг, організовують «культурні програми» для дітей та дорослих, пропонують медичну та психологічну допомогу. Мешканці табору засуджують уряд і дякують волонтерам. Кажуть, що залишили домівки, коли Петро Порошенко офіційно звернувся до цивільного населення Донбасу з проханням покинути міста на три тижні для проведення антитерористичної операції. «І от, сидимо тут уже три місяці!» — розповідає пан Володимир. Також не бачили переселенці й обіцяних урядом соціальних виплат.
Питання про майбутню зиму висне в повітрі. Зрозуміло одне: залізний ангар жодним чином від холоду не захистить. «Нам всім треба додому!» — ледь чутно промовляє сивий чоловік, не дуже вірячи в можливість близького повернення. Варіанти поселення у селах під Києвом або ж у західних регіонах тутешні мешканці не розглядають — їх лякає безробіття, на яке буцімто там вони будуть приречені. Тут же майже всі чоловіки уже знайшли собі роботу, «здебільшого фізичну і низькооплачувану», зазначає співрозмовник. Цікаво, що «малою оплатою» в уявленні деяких переселенців є три-чотири тисячі гривень на місяць.
Виникають труднощі і з влаштуванням дітей до школи. Адже за законом, щоб прийняли до школи, необхідно бути «прикріпленим» до певної адреси. Проте кажуть, що директор місцевої школи Голосіївського району охоче іде назустріч переселенцям і приймає до себе усіх охочих.
Іншою проблемою для школярів-втікачів є психологічна. Хоча діти й благополучно перенесли зміну обстановки, за словами Володимира, столичні школярі не завжди привітно налаштовані до новачків, їх цькують, не шкодуючи емоцій, а кількаразова зміна школи стає для дитини травматичною.
На прощання запитую, чим допомогти, чого найбільше бракує. «Краще допомагайте армії, це зараз пріоритет! А ми протримаємося!» — гаряче відповідає пан Володимир, і від цього соромно за тих киян, що вірять «страшилкам» про «східняків-маргіналів» або ж закликають відгородити Донбас бетонним муром. Попри всю специфіку та особливості менталітету, з Донецька й Луганська їде чималий відсоток привітного, завзятого і достойного населення. Надто вагомий відсоток, щоб з ним можна було не рахуватися.
