Українське суспільство сьогодні перебуває у тому стані, за якого для будь-якої доброї ініціативи не залишається простих шляхів. Реалізація кожного проекту, що має у своїй основі щось громадянське і патріотичне, пов’язана з фінансовими труднощами та бюрократичними перешкодами. І тоді, коли не залишається жодних варіантів, на допомогу приходить здатність людей об’єднуватися заради досягнення мети. Такі моменти найкраше свідчать про те, що в українському суспільстві є міцні острівці живої тканини — і їх чимало.
Нещодавно у Будинку кіно у Києві відбулася презентація першої серії документальної стрічки «Українська революція». Її режисер Іван Канівець — випускник Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого («День» неодноразово повідомляв своїм читачам про те, як проходять зйомки цього двосерійного документального фільму про українське національне відродження на початку ХХ століття).
Те, як створювалася «Українська революція», власне, і є прикладом боротьби громадянської ініціативи проти несприятливих обставин. Адже кіно постало на фундаменті особистого ентузіазму, який передбачав допомогу не лише дією, але й власними грошима від членів знімальної команди. Загалом над стрічкою працювало близько трьох сотень людей на безоплатній основі. До слова, дикторський текст для фільму начитав народний артист України Богдан Бенюк, а головного героя, генерала армії УНР Всеволода Петріва, зіграв Богдан Іванько. Сам режисер неодноразово міг відгукнутися на грошовиті та менш проблемні комерційні пропозиції, ніж кіно про українську історію...
Утім, «Українська революція» цікава не стільки тим, як вона створювалася, але й тим, якою її створено — без надриву, зайвого пафосу і надмірного моралізаторства. Кіно — про те, як творилося українське громадянське суспільство на початку ХХ століття і чому воно зазнало невдачі.
Про творчі задуми і режисерські ходи, про те, чи має перспективи молоде українське кіно, «День» поспілкувався з Іваном КАНІВЦЕМ.
— Фільм «Українська революція» створений на основі спогадів генерала УНР Всеволода Петріва. Чому ви обрали саме його спогади, а не, скажімо, Володимира Винниченка?
— Я прочитав чимало спогадів із цього періоду. Як на мене, спогади Петріва найцікавіші з точки зору літературного викладу подій. Ні Винниченко, ні Махно не писали настільки живою і цікавою мовою. Коли я вперше читав спогади Петріва, мені складно було від них відірватися. І найголовніше, чого немає у Винниченка (та й, із огляду на його політичні погляди, не може бути), — Петрів дає відповідь на запитання: як сталося, що в Україні, де, згідно з доповідями царської поліції, не було національної свідомості, де національний рух обмежувався співами і вишиванками, вдалося за лічені тижні створити державний уряд і боєздатне військо? Реконструкція цього психологічного механізму хвилювала мене ще під час роботи над стрічкою «Тризуб Нептуна»: звідки з’явилася сила українства, яка була продемонстрована у період української революції?
— І звідки, на вашу думку?
— Петрів описує відразу кілька подібних прикладів. Його власна доля дає розуміння того, звідки в українському війську з’явилося стільки фахових спеціалістів. Це були люди, які до революції займали високі пости у російській та австро-угорській арміях. Наприклад, Петрів був полковником генштабу російської армії. Серед більш ніж трьохсот п’ятдесяти тисяч офіцерів 1917 року лише три тисячі були офіцерами генштабу. Тобто це були кандидати на заміщення найвищих військових посад. Після 1917 року майже всі вони зіграли визначну роль або в Білій, або в Червоній армії. Якби Петрів залишився на службі в Росії, він зробив би собі хорошу кар’єру на тому чи тому боці. Але він вирішив служити Україні, бо, незважаючи на те, що його виховували як професійного російського вояка, глибоко в серці він був українцем, адже народився і виріс на Київщині. Приблизно така ж історія у багатьох інших солдатів, які пішли в бій за Україну.
Із читання матеріалів того часу складається враження, що у кожного українця українець жив глибоко в серці, але не проявляв себе, бо в умовах царської імперії це могло негативно позначитися на його кар’єрі, свободі та інших аспектах його життя. І коли українці побачили, що навколо багато таких же, як вони, це надихнуло їх на створення українських організацій і, врешті, на боротьбу за свої права і свою державу. Мені здається, що це дуже важливий механізм, який описаний у спогадах Петріва. Я, на жаль, не бачив змоги передати всю глибину цієї психологічної трансформації у нашому фільмі, але з самого початку мене переслідувала думка: якщо ми гарно зробимо це кіно, майже у кожного глядача має виникнути бажання прочитати спогади Петріва.
— Хоча стрічка й документальна, ви використовуєте багато нестандартних ходів, щоб зацікавити глядача. Наприклад, усе, про що розповідає диктор, відтворюється на екрані за допомогою гри учасників клубів історичної реконструкції. Закадровий голос диктора накладено на діалог героїв. Ще під час презентації фільму «Тризуб Нептуна» Василь Вітер говорив про вас як про режисера-новатора, потужного з технологічної точки зору. Які засоби ви використовували в роботі над «Українською революцією»?
— «Українська революція» — це суцільний творчий і технічний експеримент. Справа навіть не в тому, що я прагну до використання інновацій (хоча я, звичайно, цього прагну), а в тому, що без цього ми не змогли би зробити кіно. У нашому фільмі дуже багато комп’ютерної графіки. Вона використовується практично у кожному кадрі. Ця графіка має різний ступінь реалізму залежно від складності епізоду. Водночас комп’ютерна графіка не існує окремо від операторського мистецтва. Фактично кожен кадр треба було знімати відповідно до певних технічних вимог, аби потім ми могли використати необхідну комп’ютерну обробку. Тому потрібно було підібрати операторів, які могли би знімати кіно, «не марнуючи дублі». Робота головного оператора Володимира Каштанова та операторів Світлани Кульчицької, Рустама Ходжієва, Ореста Пони багато додала в цьому плані.
Незвичною була творча концепція фільму: ми намагалися показати події так, як їх могли відзняти оператори кінохроніки на початку ХХ століття. Оскільки ще перед початком роботи над «Тризубом Нептуна» я переглянув десятки кінохронік епохи Першої світової війни, то чітко уявляв, які плани обирали оператори того часу, як ті плани монтувалися. І завжди під час зйомки ми намагалися працювати таким чином, навіть за змоги підбирали відповідні об’єктиви. Тобто ми намагалися максимально наблизити картинку до стилістики, яка була прийнята під час хронікальних зйомок на початку ХХ століття. Знов-таки, це призвело до певних цікавих технічно-творчих ходів. Наприклад, тогочасні хроніки монтувалися короткими кадрами, при цьому знімалося не багато різних планів, відповідно, епізоди займали 20, 15, інколи 30 секунд. Це обумовило те, що епізоди у нашому фільмі за своєю побудовою теж є вкрай короткими, і дало нам можливість у 25 хвилин укласти велику історію.
— Ви загалом доволі прискіпливо ставитеся до відтворення епохи, чим почасти нехтують сучасні режисери під час зйомок історичного ігрового кіно, чи не так?
— Я би сказав, що у мене параноїдальна схильність до правильного відтворення всього, що відбувається на екрані. На 100% це навряд чи колись вдається, але рівень історичного реалізму у моїх фільмах у порівнянні з тим, що ми зазвичай бачимо на телебаченні, дуже високий. Наприклад, щодо деталей уніформи, предметів побуту я постійно консультувався з військово-історичними реконструкторами, намагався знайти або безпосередньо речі того часу, або сучасні, які відповідали б за зовнішнім виглядом і матеріалами тим, що були тоді. Щодо армії УНР, головним консультантом був Владислав Куценко, зовнішній вигляд російських офіцерів допомагав відтворювати Євген Іванов. Серйозну допомогу у пошуку реквізиту надав Тимур Баротов, який також був виконавчим продюсером фільму та виконавцем однієї з головних ролей. На зйомках у Львові завдяки Володимиру Правосудову ми отримали реквізит, який неможливо було знайти в Києві. Більше того, ми доволі серйозно підійшли до реконструкції всіх аспектів нашого кіно. Наприклад, у нас була задіяна геоінформаційна система для того, щоб правильно вказати на мапі рух наших героїв із Білорусі до України. Адже Петрів не дає точних відомостей щодо цього, а лише називає окремі населені пункти, через які проходив полк імені Костя Гордієнка.
Або інший приклад: у кіно звучать пісні того часу. Я шукав такі, які дійсно могли співати солдати. У цьому мені допоміг Тарас Компаніченко, який уже давно займається збором автентичних мелодій і текстів до них, — у його архіві ми знайшли велику кількість таких пісень. Власне, Тарас Компаніченко та його гурт «Хорея козацька» виконали їх для нашого фільму.
Загалом у стрічці ми не використовували звуки з наявних звукових бібліотек, а шукали власні, що значно складніше і вимагає більше часу та зусиль. Звукорежисером фільму був Андрій Пархоменко. Він написав і головну музичну тему фільму, яка звучить у виконанні Національного духового академічного оркестру України. Композиція писалася довго, але за цей час нам вдалося ще на рівні проекту адаптувати її до різних епізодів фільму, щоб досягти необхідної драматичної напруги. І той варіант, який уже був готовий для виконання оркестром, заздалегідь гарно лягав на монтажну структуру фільму.
— Яким є бюджет стрічки?
— Його складно порахувати, тому що фільм створювався добровільною працею більш ніж трьох сотень людей. Причому багато з них працювали над ним місяцями. Тому вирахувати бюджет можна тільки знаючи, які гонорари довелося б заплатити цим людям. Якщо говорити про грошову складову, вона була великою для мене, але копійчаною з точки зору комерційного кіно, в якому за такі гроші можна зняти приблизно 30 секунд матеріалу. Я би сказав, що головний бюджет нашого фільму — це люди, які працювали за ідею. Як оцінити такий вклад, я, чесно кажучи, не маю жодного уявлення.
— У вас були спонсори?
— Ми зверталися до людей, які могли б профінансувати цей фільм, але, на жаль, отримали відмову по всіх напрямках. Тоді ми почали роботу, опираючись на власні кошти. Близько 80% витрачених грошей — це кошти знімальної групи. Якщо ж говорити про нематеріальну допомогу, варто відзначити участь Севастопольської організації спілки офіцерів України, військово-історичних клубів, а також колективів багатьох музеїв. Під час зйомок епізоду про українських моряків у Києві, який увійде у другу серію, мені вдалося залучити слухачів військово-морської кафедри Академії збройних сил України. Моряків зіграли вони. І хоча епізод доволі короткий, це додасть реалізму.
— Чи можливо молодому режисерові в Україні знайти кошти для свого кіно?
— Залежить від того, яке кіно. Поки я працював над останнім фільмом, мені зробили кілька пропозицій, цікавих із фінансової точки зору. Один із проектів — французи планували знімати в Україні кіно, і їм був потрібен продюсер із української сторони. Вони звернулися до мене з цією пропозицією. Загалом задум був доволі цікавий: повний метр про кохання між французом та українкою. Але якщо порівняти його з «Українською революцією», то мені здається, що тема абсолютно не варта моєї уваги.
— Як би ви порадили діяти молодому режисеру після завершення навчання, якщо він хоче реалізовувати свої творчі задуми?
— Начальник в армії може сказати приблизно так: у нас є завдання, і, швидше за все, ми не повернемося живими, тому наказати його виконувати я нікому не можу — мені потрібні добровольці. Те ж саме з молодими українськими режисерами. Адже чим би ви не займалися — комерційним кіно чи ні, — у будь-якому випадку стан кінематографу в Україні передбачає дуже складне життя у порівнянні з вашими колегами за кордоном. Витримати це може тільки та людина, яка свідомо прийшла в режисуру.
— Не новою є думка про те, що екранізація подій українського минулого могла би бути дуже видовищною.
— Безперечно.
— Але чомусь ні продюсери, ні продакшн-компанії, які могли б заробити на цьому гроші, не цікавляться такими темами...
— По-перше, у мене є сумнів, що на таких сюжетах можна заробити гроші. Адже, як показав «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», важко зібрати у кінотеатрах таку кількість грошей, щоб можна було відшкодувати витрати на такого плану кіно.
— Але цей фільм показували у дуже незручний час.
— Звичайно, тут були свої проблеми, але цей фільм є дуже толерантним у плані сприйняття. Тобто він є настільки деполітизованим, що люди різних політичних поглядів будуть приблизно однаково його сприймати. Якщо брати «Українську революцію», то люди, які ненавидять Україну, навряд чи поставляться позитивно до цього фільму. Тому у випадку повномасштабної його екранізації, мені здається, касові збори будуть іще меншими. А коштувати таке кіно буде, швидше за все, більше. Відповідно, можливість заробити на цьому гроші мені видається дуже примарною.
— Дивна ситуація виходить: якщо ми показуємо, умовно кажучи, «Хоробре серце» в українських кінотеатрах, то можемо отримати з цього прибуток, якщо український історичний блокбастер — то ні.
— Саме тому, що іноземні фільми є деполітизованими по відношенню до України. І немає політичних сил чи партій, які були б за чи проти таких прокатів. Ніхто не буде боротися з показом таких фільмів. Якщо ж знімати фільми про українську історію, то палиці в колеса будуть ставити постійно.
— Якщо абстрагуватися від фінансового аспекту і говорити про творчий бік справи: чи є у нас сьогодні режисери й актори такого рівня, щоб знімати повномасштабну художню історичну епопею?
— Відповідь на це питання складається з двох частин. Щодо такого поняття, як безпосередньо творчий потенціал, то він є, тому що є відповідні теми, яких дуже багато: десятки, якщо не сотні. Є люди, які можуть допомогти правильно ці теми подати. Є люди, які можуть знайти правильні технічні рішення. Тобто в цілому творчий потенціал для того, щоб робити кіно світового рівня, в Україні присутній. Проте, враховуючи, що стрічок знімається дуже мало, а серед тих, які створюються, більшість — із мінімальним бюджетом або без бюджету взагалі, немає такого поняття, як безпосередня технічна практика. Відповідно, якщо з завтрашнього дня починати в Україні знімати великобюджетне кіно, я впевнений, на жаль, що буде купа технічних недоліків. Але це — питання часу. Тому що після того, як люди попрацюють над трьома-чотирма картинами, з’явиться певний досвід, який дозволить усі ці недоліки виправити.
— Як мені відомо, свій фільм ви безкоштовно розповсюджуєте у мережі. Наскільки це виправдано і чи не привчає українців до того, що за своє платити не потрібно?
— З точки зору мети нашого проекту це більш ніж виправдано. Адже насправді ці півтора роки, не дивлячись на весь наш оптимізм, дались мені і членам знімальної групи доволі складно. І ми так тяжко працювали заради того, щоб люди дізналися власну історію. Враховуючи ситуацію, яка існує з прокатом українських фільмів, очікувати, що ми дійдемо до кожного, не випадає. Відповідно, треба дати людям можливість проявити ініціативу самостійно. І для цього ми надали всі можливості. Фільм уже є у відкритому доступі. Ми розмістили його, зокрема, на нашому сайті (http://ur.kvideo.com.ua/), звідки його можна скачати окремим файлом у високій якості, що дає змогу показати кіно за допомогою будь-якого проектора. Я знаю, що в країні існують тисячі, якщо не десятки тисяч, кіноклубів, які можуть продемонструвати «Українську революцію» для своїх членів без додаткових узгоджень із нами. Мені здається, якщо розповсюдження фільму піде саме таким шляхом, це буде значно швидше й ефективніше, ніж якби ми особисто домовлялися з кожним.
