Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Своє треба боронити

21 вересня, 2012 - 00:00

Зазоріло у Полтаві, дзвін воскресний б’є —
Із колиски рідна мова сміючись встає.

Корнило Устиянович (1839—1903) (вірш «Україні...», 1898 р.)

Приємно, що на сторінках газети «День», окрім іншого, не раз порушували мовне питання. Серед численного різноманіття можна згадати статті фахівців: академіка НАН України Миколи Жулинського «Велич національного обов’язку» (№125-126, №135-136, 2012 р.), докторів філологічних наук Олександра Пономаріва «Мовні права та обов’язки» (№65, 2000 р.), Наталії Мазепи «Ніякої природної двомовності в Україні ніколи не було» (№130-131, 2012 р.) тощо. І от знову...

Майдан протестів біля Українського дому. На цьому клаптику благословенної землі нашої великої Держави зібралися небайдужі люди різного віку, статі і т. д. І об’єднало їх лише одне: прагнення захистити державний суверенітет українців. Бо, справедливо наголосив уродженець Полтавщини поет Віктор Баранов, «...є у нас мова, і що українська вона, // Без якої наш край — територія, а не Вкраїна» (Україно, нене моя!..: Зб. — К., 1993).

Спроба ліквідації суверенітету 3 липня 2012 року викликала шквал обурення у багатьох куточках країни. Накотилися одна, друга і, сподіваємося, ще багато-багато хвиль — людськими протестами нехтувати не можна. Їхнє народження — таємниця. Це така сила, яка руйнує будь-що, як би хто не намагався цьому перешкодити. Дехто скаже, треба шукати компроміси. А там дивуються: з ким і для чого?! Дивні у вас «компроміси», кажуть вони.

Зрештою, право титульної нації — мати власний простір, і тут ніхто ні на кого не зазіхає. Минулого року більшість українців миттєво проковтнула роман Совісті Нації. Їм близька істина цієї величної людини: «І ось моє українське ноу-хау. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою і гарантувати це моїй дитині на майбутнє. Все. Dixi. Я сказав. Хто зі мною не згоден, хай звертається до психіатра» (Костенко Л. Записки українського самашедшого. — К., 2011). Безапеляційно, точно, без викрутасів. Заперечень немає.

Визначні майстри слова світового рівня не раз освідчувалися в любові до української нації. У них цього й нам би повчитись. Щодо цього наведемо прекрасні слова відомого знавця людських душ, який народився у славному Таганрозі, Антона Чехова (1860-1904): «Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику, прекрасні пісні, повні чаруючої мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко» (Терлак З. М. и др. Украинский язык... — Л., 1992). Нині дехто, живучи в Україні, дещо іншої думки. Правда в тому, що (слушно зауважив поет-романтик Дмитро Павличко) «...протягом десятиліть все робилося для того, щоб національних мов — не лише української, але й будь-якої, за винятком російської — у вжитку не було» (Кур’єр ЮНЕСКО. — 1990.— 43-й рік вид.). Проголошений ним ще напередодні відродження незалежності України курс на ліквідацію анальфабетизму духовного триває.

Український світ незборимий. Джерелом нашого оптимізму й натхнення є позиція численної когорти сучасних молодих українців. Так, юний громадянин РФ українець Юрій Стоян, приїхавши на канікули до України, розповів: «Я приїхав... з Пітера (С.-Петербурга. — С. Х.) і хоч маю російський паспорт, вважаю себе українцем, бо я думаю українською. Вдома наша родина розмовляє українською мовою, а от на вулицях чи у школі — російською. Подекуди в мене складається враження, що не дуже люблять росіяни мови сусідів — прибалтів, білорусів, українців...» (Вісник Переяславщини. — 2012. — №53(11531). Коротко: своє треба боронити. І тоді спільними зусиллями здолаємо духовне неуцтво.

Сергій ХОВРИЧ, Київ
Газета: 
Рубрика: