Колись скандальну п’єсу німецького класика Франка Ведекінда поставила режисер (вона ж сценограф) Катрін Кацубко, яка разом з ідеєю звільнення людства від пут вікової моралі привезла з Німеччини і декількох молодих акторів, які беруть участь у виставі разом з українськими виконавцями.
Написану 1891 року «дитячу трагедію», як сам автор визначив жанр п’єси, що оповідає про складнощі дорослішання, тодішнє суспільство визнало як «нечувану непристойність» через відверті розмови героїв про секс. Слово це сьогодні вже набило оскому, але сто і більше років тому прилюдне обговорення інтимних питань вважалося моветоном.
Звичайно ж неосвічений простий народ самоцензурою себе не напружував і пошук різного роду задоволень міркуванням пристойності і моралі не обмежував. Але в середовищі людей культурних не заведено було базікати про те, що стосувалося лише двох, що приховувалося від чужих очей і вух не тільки тому, що ханжі вважали те, що відбувається в спальнях, чимось непристойним. Про «це» люди витончені вважали за краще мовчати, насамперед, через таємниці, що міститься в акті зародження нового життя. Іншими словами, люди інтелігентні надавали інтимним стосункам двох, в результаті яких з’являлося третє життя, сакрального сенсу. Сором, власне, і є тим відчуттям, що має охороняти таємницю, захищати від профанації сакральне.
Однак захопившись природодослідженнями, XIX століття, самовпевнено вирішивши зламати замки на всіх заборонах і розкрити будь-які таємниці всесвіту, почало громити все, що логіці наукових дослідів і формул жодним чином не відповідало. Як тільки сфера сакрального була прирівняна до неуцтва, людина — до тварини, кохання — до сексу, наслідки дуже швидко обернулися передчуттям нового Вавілону і не змусили себе чекати. Розгромивши в людях віру, на зміну якій приходили цинізм і скепсис, викривачі традицій руйнували саму основу людського буття. Ведекінд, будучи дитям тієї епохи, сповненої пихатого самолюбства, не просто констатував факт руйнування сім’ї і всього традиційного устрою життя, услід за яким руйнувалися і властиві Культурі табу. Будучи поетом, актором і драматургом, він став одним з ідеологів того хворобливого нарцисизму, який західна цивілізація нині поширює по всьому світу. Культивоване ще в античному світі (і перерване на тисячу років християнством) милування тілом, змусило забути про духовну складову людини, швидко перетворившись на культ плоті і всього, що їй служить. Культ тілесного, який і породжує властиву нашому часу бездуховність, почав ставати релігією нового часу — її «церквою» стало горезвісне споживацьке суспільство — завдяки саме ідеям, виявленим у таких безневинних за нинішніми мірками творах, як «Пробудження весни». Хворобливо переживаючи період пробудження бажання, герої п’єси постійно обговорюють інтимні питання, мріють про те, аби хлопчики і дівчатка спали в одному ліжку, хтось навіть вигадує трактат під назвою «Статеві зносини», доповнюючи його відповідними малюнками.
Аби висловити своє співчуття нещасливим від нереалізованих бажань дітям, Катрін Кацубко створила на Новій сцені Російської драми нехитру виставу, що нагадує студентські курсові роботи, в якій свіжість, завзяття, енергія молодості компенсують відсутність переваг зрілої майстерності, здатної надати витвору мистецтва глибину і мудрість. З нагромадження величезних чорно-білих кубів і паралелепіпедів пробуджені від сну підлітки починають будувати свої світи. У цій нехитрій метафорі прочитується не лише ідея про необхідність подолання хаосу, а також проступає думка (не отримала належного розвитку) про те, що створюваний нами світ є лише величезною «пісочницею». А отже, пристрасті, які вирують у нім, не такі вже й цінні.
Спілкуючись українською, російською та німецькою мовами, виконавці ніби натякають на те, що основний бар’єр, що існує між людьми, — не національний і не мовний, що непереборний кордон між нами проходить там, де є небажання, нездатність зрозуміти світ іншої людини. Де замість кохання панують байдужість, лицемірство, жорстокість. Там, де зникає кохання, все втрачає початковий сенс і призначення, враховуючи сім’ю, освіту, релігію, високі етичні ідеали... Відсутність кохання породжує таке явище, як нігілізм. Але для того щоб зробити всі ці висновки з вистави, нинішньому глядачеві потрібно дистанціюватися від застарілого тексту німецького класика.
Користувачі інтернету можуть знайти в «павутині» такі подробиці інтимного життя, які Ведекінду, що виступає за статеву свободу, навіть і не снилися, а одержимість героїв побачити голу дівчину не викликає жодного співчуття. У залі чуєш сміх, коли мама пояснює вже здатній народити дочці, що дітей приносить лелека, починаєш дивуватися, навіщо нас цілих півтори години напихають наївними розмовами на тему «розмноження». Висловлюючи свою солідарність з дітьми, які страждають від статевої корости і нерозуміння дорослих, режисер услід за автором представляє батьків і вчителів жорстокими монстрами, позбавляючи їх свого і нашого співчуття. Тим часом дорослі теж страждають від нерозуміння і самотності, від того відчуження, яке стало брендом нашої епохи. Зважаючи на те, як і навіщо ми живемо, пробудження весни настане ще не скоро...
