«День» продовжує розповідати епізоди історії російсько-української війни 2014 року — устами її безпосередніх учасників, бійців, багато з яких зазнали поранень і навіть пережили полон. Їхні погляди суб’єктивні, але дуже щирі, і саме тисячі таких історій врешті складуть велику історію новітнього часу України.
Своє 20-річчя сержант Юрій зустрів не в колі сім’ї, як минулого року, а разом з братами по зброї із 72-ї окремої механізованої бригади, на сході країни у зоні АТО. Відразу після закінчення школи за власним бажанням, юнак пішов до армії. Відслуживши військову повинність, уклав контракт. І з перших днів АТО і до цього часу перебуває на фронті. «1 березня нас підняли за тривогою. Тиждень ми були в Житомирі на полігоні, потім нас перекинули в Дніпропетровськ, ми там пробули кілька днів, потім поїхали в Бердянськ, а з часом переїхали в Маріуполь. Спочатку було навчання, тобто ніхто не казав що їдемо в АТО. І вже після Маріуполя ми постійно змінювали місце дислокацій», — згадує Юрій.
«У самому Іловайському котлі ми не були, робили для своїх «зелені» коридори, пробивали перше коло оборони і прикривали у разі відступу. Під Іловайськом сиділи два тижні в тилу, а потім поїхали в село Петровське, кілометрів сім від Донецького аеропорту, для прикриття наших. Перебували там близько тижня, але нам не вдалося втримати село, у нас його «віджали». Ми пішли знову в тил, після цього почали створювати буферну зону, обстрілів поменшало», — говорить сержант.
Після відбиття Донецького аеропорту, провели часткову ротацію, Юрій потрапив у ці списки. «Минулого разу був удома аж у липні-серпні. Зараз приїхав на 10 днів. Коли відбулася перша ротація, то думав, що гірше бути вже не може... Це друга ротація — і я розумію, що то був лише початок, — говорить юнак. — Фізично я тут, удома, а весь час думками там. До війни дуже звикаєш. Із 3 — 7-ої ранку не можу спати, це якраз той час, коли починаються бої, обстріли. І навіть удома вночі просинаюся. Дуже часто сняться хлопці і ті події».
Юрій говорить, що всім їх забезпечують волонтери, держава надає лише стару і не надійну амуніцію: «Перші бронежилети держава нам надала після того як ми вже були чотири місяці в зоні АТО. Свій я особисто розстрелював з автомата, то в нього міцність, як у консервної банки. Стріляв звичайним калібром, не бронебійним. Каску, яку мені надали з початку АТО, була із... 1939 року. І от у кого як з амуніцією: кому з дому передадуть, кому волонтери допоможуть. Особисто мені амуніцію допомогли купити мої односельчани. Знайомі ходили по людях і збирали кошти, давали хто скільки зможе, так і вдягли мене. Я дуже вдячний, що знайшлися небайдужі, які зайнялися цією справою, і цей бронежилет врятував мені життя. Куля влучила прямо в груди, було неймовірно боляче, я подумки попрощався із життям, якби не цей бронежилет — мене не було б уже в живих».
Щодо примирення, то його немає, каже солдат. «О 00.15, нам оголосили, що ми не маємо права стріляти, лише у відповідь, і десь о 00.17 нас накрили міномети. Так що наше «примирення» тривало 2 хвилини», — знизує плечима хлопець.
Юрій невпевнений, чи хотів би продовжити кар’єру військового. «Мій контракт закінчиться майже за два роки, чи буду укладати наступний — ще не знаю, я про це не думав, — зазначає він. — Якщо буде війна, звісно, буду воювати — це мій обов’язок, але чи хочу я пов’язати із цим своє життя — поки не можу відповісти».
Зараз точиться чимало розмов щодо зради на рівні старших офіцерів, генералів. «Ми не один раз потрапляли у засідку всією колоною солдатів, підрозділом. Половина бійців навіть не встигає перезарядити автомати. У кожній машині десь по чотири тонни боєприпасів — вони зриваються моментально, — розповідає солдат. — Спадає на думку, що противник знає точний час і місце пересування колони...»
«У КОЖНОГО Є ГРАНАТА АБО КУЛЯ ДЛЯ СЕБЕ»
«У мене був випадок, коли в окопі залишилося нас двоє і жодних боєприпасів. Я вже подумки попрощався із життям і не міг обрати, що краще — куля чи граната... Але дякувати Богу, тоді все минулося, — розповідає хлопець. — Щоразу як збираєшся, то намагаєшся взяти на себе якнайбільше боєприпасів, бо не знаєш, що на тебе чекає, кожна куля може врятувати тобі життя і ніколи не знаєш, чи взяв ти «ту щасливу» із собою, тому береш скільки є сил донести».
Юрій, який уже понад шість місяців на війні, каже, що вони вже навчилися воювати. «Наші командири — нормальні мужики, вони все розуміють і ставляться до нас по-батьківськи. Командир нашої батареї зайвий раз своїх пацанів на смерть не пошле. Його вже під час війни підвищили у званні і скажу, що цілком заслужено. Чимало в нас було ситуацій, що він витягував ледве не кожного свого бійця, він може за нас віддати своє життя. Це єдиний командир із нашого дивізіону, який останнім вийшов з оточення», — говорить Юрій.
Український боєць каже, що хлопці вже втомилися воювати, але всі без винятку налаштовані на перемогу. «Нам прикро за ті міста, де у нас були втрати, за кожного нашого хлопця. Ми не маємо права все просто покинути, — говорить Юрій. І продовжує: «Якби не наші волонтери, нас уже давно вибили б звідти. Підтримка народу — це наша надія і стимул. Коли присилають дитячі малюнки або листи від дівчат, які ми читаємо всі разом, то стає неймовірно приємно і спокійно. Нам це дуже потрібно!»
