Микола Тимченко — наш колега, фотокореспондент «Дня», в газеті він працює з 2011 року. Тому особливо приємно, що Гран-прі від Промінвестбанку цього року отримав саме він — за роботу «Майдан. 22 січня». Його роботу оцінили і визнали найкращою фотографією XIV Міжнародного фотоконкурсу газети «День» — перший заступник Голови Правління ПАТ «Промінвестбанк» Вячеслав Юткін особисто вручив переможцеві головний приз. Це визнання професіоналізму не лише Миколи Тимченка, а й комплімент для всіх нас, творчого колективу «Дня»: ми — одні з найкращих.
Користуючись нагодою, «День» розпитав Миколу Тимченка про успішні кадри, щоденну роботу над собою, фотошколу «Дня», яка формує та дає орієнтири у роботі, і багато інших важливих речей. Ще до початку інтерв’ю питаю Миколу, на що планує витратити отриманий грошовий приз. Серед іншого, Микола говорить, що після сплати всіх необхідних податків, частину коштів перерахує на потреби українських бійців. А далі пояснює, взяв за принцип сплачувати десяту частину доходів на підтримку нашої армії, — така ось сучасна добровільна десятина. Це ще один штрих до портрету Миколи як фотографа, якому вдається на своїх знімках розкрити людей. Все просто — треба любити своїх героїв, знати їх і розуміти. Або хоча б спробувати це робити.
— Моя історія з фотоконкурсом «Дня» і загалом з фотографією як такою почалася багато років тому, в 2003 році. Я тоді працював менеджером з продажів, і був досить далеким від світу фотографії. Якось з друзями ми спонтанно і випадково прийшли в Український дім на фотовиставку «Дня». Я тоді ще не знав жодного фотографа, жодне ім’я під світлами мені ні про що не говорило. Але фотографії мене зачепили. Запам’ятав роботи Миколи Лазаренка. Це було одне з перших імен, які я дізнався. Пам’ятаю, мені сподобалося різноплановість виставки — від політичного репортажу до веселих сценок з щоденного життя, від тривожного настрою та радісного.
«КОЛИ ВІДБУВАЮТЬСЯ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ, ТРЕБА НАМАГАТИСЯ ЗАФІКСУВАТИ ВСЕ»
— Ти саме тоді зацікавився фотографією і вирішив купити фотоапарат?
— Ні. Тоді я просто подивився фотографії, і все. А вже наступного року я спеціально прийшов на фотовиставку «Дня», цілеспрямовано. Потім я купив собі «мильничку», фотографував друзів, квіти, тварин — все те, що зазвичай фотографують початківці. Трохи згодом я придбав собі цифрову дзеркальну фотокамеру — і дуже вчасно — якраз розпочалася помаранчева революція, і я вже фотографував людей та епізоди на Майдані. Правда, не дуже багато — працював і не мав багато вільного часу. Це зараз я вже розумію, що коли відбуваються історичні події, треба намагатися зафіксувати все. Цілком можливо, що більшість з цих кадрів ніколи не будуть надруковані чи оприлюднені для широкого загалу, але зафіксувати історію треба обов’язково. А тоді я ходив на Майдан вечорами і щось собі потрохи «клацав».
— Коли ти в перше відправив фотографії на фотоконкурс «Дня»?
— Аж в 2009 році. Я тоді відібрав різні фотографії — і сумні були фотографії, і оптимістичні. Обирав кадри, які мені на той момент здавалися небанальними, цікавими і добре виконаними з технічної точки зору. Я не отримав жодної нагороди. Але не розчарувався. Я тоді подивився іншим поглядом на експозицію, зрозумів, що треба подавати трохи інші фотографії, треба вдосконалювати майстерність, формувати особливий «фотопогляд».
А вже в 2010 році я отримав свою першу нагороду як фотограф саме на фотовиставці «Дня». Мені було дуже приємно, це надихнуло мене, я зрозумів, що, обравши фотографію, рухаюся в правильному напрямку. Я тоді ще навіть не здогадувався, що вже за кілька років отримаю Гран-прі конкурсу (усміхається).
«ТЕПЕР Я МАЮ ТРИМАТИ «НАБРАНУ ВИСОТУ»
— А що для тебе Гран-прі?
— Це, в першу чергу, відповідальність. Тепер я маю тримати «набрану висоту», не робити «прохідні» кадри через лінь чи поганий настрій, чи через легковажне ставлення до зйомки, яка видається мені неважливою чи нецікавою. Не маю такого права, бо отримав Гран-прі і став поряд з тими фотомайстрами, які отримували Гран-прі фотоконкурсу «День» в попередні роки. Це дуже відповідально для мене, і дуже приємно. Я фотокореспондент «Дня», мої фото, як і фотографії моїх колег — це обличчя газети: вдалий знімок, особливо на першій шпальті, задає тон, налаштовує читача на те, що він бере в руки якісну пресу, продуману до деталей, що наш творчий колектив поважає свого читача... Отримати Гран-прі — це дуже почесно, приємно, це дає мені певну упевненість в собі як фотографі, але, в першу чергу, це відповідальність. І я дякую головному редактору «Дня» Ларисі Івшиній, нашій більд-редакції, колегам, які своїми ідеями, підказками, критикою допомагають тримати себе в тонусі.
Прийти працювати в «День» з багаторічною фототрадицією, з власною сформованою фотошколою, це виклик для фотографа. Спочатку в тебе знання і розуміння специфіки роботи в «Дні» — десь на нульовому рівні. Але дуже швидко ти дізнаєшся про тих, хто стояв біля витоків, хто формував естетику, принципи, неповторний «фотопочерк» газети. Дивишся їхні роботи, аналізуєш, надихаєшся зрештою. Це і Леонід Бакка, і Микола Лазаренко, і Михайло Марків, Борис Корпусенко і Руслан Канюка. І багато інших, чиї імена сьогодні відомі далеко поза межами України. Знати тих, хто сформував основу, яка нині тримає фотошколу «Дня» — необхідно. Інакше можна буде зробити багато красивих і технічно вивірених кадрів, але складно буде зробити ті, які можуть претендувати на щось більше, ніж просто кадр.
«ЗА КОЖНИМ ЯСКРАВИМ ЗНІМКОМ СТОЯТЬ ДЕСЯТКИ, СОТНІ ЗВИЧАЙНИХ КАДРІВ, ЧОРНОВОЇ, ІНКОЛИ НАВІТЬ РУТИННОЇ РОБОТИ»
— Власне, коли ти 2011 року прийшов у «День» на посаду фотокореспондента, відчув різницю в порівняні з попереднім фотодосвідом?
— Я одразу побачив, що тут до фотографії ставляться інакше. Вона не є «обслуговуючим персоналом» тексту, а є рівноправною, а іноді навіть важливішою за слова. Це має бути більше, ніж просто знімок, ніж проста фіксація моменту. Вона має відкривати вдумливому читачу контексти і підтексти ситуації, процесу чи явища, описаного у журналістському матеріалі, тобто додавати до тексту смислів, а не віднімати увагу.
Це, звичайно, ставить значно вищу планку для фотографа, змушує розширювати власний кругозір, багато читати, багато слухати, саморозвиватися. Бо інакше ти не зробиш знімок, який несе нові смисли чи узагальнює явище. Це непросто. І, звичайно, не кожен мій знімок — вдалий. Але я працюю над цим. За кожним яскравим знімком стоять десятки, сотні звичайних кадрів, чорнової, інколи навіть рутинної роботи. Наприклад, на цій фотовиставці представлена моя фотографія, де на задньому плані стоїть Ангела Меркель, а на передньому — летить голуб. На тій події було дуже багато фотографів, більшість зосередилися на рухах, жестах, міміці Меркель. У мене теж було багато таких кадрів. А потім я помітив голуба, проліз між камерами колег і завмер — став чекати, коли він полетить. І він полетів (усміхається). Хороші кадри — це часто випадкова удача, а ще частіше — вдумлива робота.
«ФОТОВИСТАВКА «Дня» — ЦЕ ЯВИЩЕ. БАГАТО КОЛЕГ РОЗКРИЛИСЯ ДЛЯ МЕНЕ ПО-НОВОМУ»
— Ти — один із членів журі фотоконкурсу, береш участь у початковому відборі надісланих фотографій (газета «День» не нагороджує роботи — обирають переможців та вручають призи партнери фотоконкурсу, від «Дня» головний редактор Лариса Івшина вручає одному фотографу Приз призів «Золотий день». — Ред.). Це особлива робота, адже, по суті, ви формуєте конкурентне поле, обираючи на виставку роботи, відкриваючі нові імена...
— Цього року було складніше, ніж минулого. Серед конкурсних робіт було багато знімків з Майдану і зони АТО. І тут ми намагалися відбирати фотографії-явища, фото-символи, шукати в роботах нові образи. Ви вирішили відмовитися від надлишкового шокуючого натуралізму, адже жахи війні можна показати через деталі, образи — і це справлятиме сильніше враження, ніж просто жорстокі сцени. Крім того, ми не відмовилися від багаторічної традиції — обов’язково відбирати фотографії оптимістичні, з гумором. Сьогодні це особливо важливо.
Фотовиставка «Дня» — це явище. Багато колег розкрилися для мене по-новому. Я знаю багатьох, слідкую більш-менш, що вони роблять, що в них і де друкується. Але саме фотоконкурс дам мені можливість оцінити масштаби роботи, яку вони роблять. Багато знімків є «неформатом» для видань, де вони працюють, або вони розробляють якусь особливу тему, роблять цілі проекти — і надсилають на наш фотоконкурс. І я радий, що можу це побачити, що дізнаюсь про своїх друзів і колег, про їхню творчість, їхні думки більше. Фотоконкурс «Дня» відкриває нові імена. Було кілька яскравих випадків, коли фотограф вперше подавався на конкурс в номінації «Світ очима дітей», тобто, не маючи ще 18 років, а потім — щорічно — професійно зростав і доростав до Гран-прі. Ці процеси можуть бути не помітні широкому загалу, а ми ці історії знаємо зсередини. Тому я би не казав, що ми формуємо конкурентне поле, я би сказав, що ми творимо солідарне середовище. Ви ж бачили, як радіють фотографи один за одного, коли їх нагороджують!
