Наші сусіди по європейському дому — словаки і чехи — 17 листопада відзначають своє національне свято — День боротьби проти тоталітаризму. Рівно 25 років тому в столиці тодішньої Чехословацької соціалістичної республіки Празі відбулася масова студентська (ох ці вічні руйнівники тиранії!) демонстрація, яка після жорстокого побиття її учасників переросла в оксамитову революцію. 20 листопада було створено союз опозиційних сил країни, що отримав у Чехії назву «Громадський форум», а у Словаччині — «Громадськість проти насильства». Свого піку протести досягли 25 листопада, коли на мітинг у Празі зібралося 750 тис. людей, а через два дні, 27 листопада, загальний страйк охопив усю країну. Ці виступи привели до глобальних суспільних змін: відставки президента Густава Гусака, відсторонення комуністів від влади та нових парламентських виборів. Три роки по тому, 25 листопада 1992 року, Федеральні збори ЧСФР ухвалили Закон про припинення існування чехословацької федерації, а опівночі 31 грудня було проголошено суверенітет Словаччини.
Про події 25-річної давнини та про наш час розмовляємо з Генеральним консулом Словаччини в місті Ужгород пані Янкою БУРІАНОВОЮ.
— Чим у вашій пам’яті закарбувалася оксамитова революція?
— Події оксамитової революції я переживала в її епіцентрі — Братиславі, а у Празі пощастило бути 25 листопада, коли на Вацлавській площі зібралося чи не 800 тис. протестувальників. На мітинги у Братиславі ми з чоловіком ходили регулярно: брали малих дітей на плечі — й туди. Я тоді працювала на фабриці у тритисячному колективі. Звісно, всі залишити роботу одночасно не могли. Щоб не допустити хаосу, ми організували діяльність так, що одні представники колективу йшли у місто на мітинг, а інші виступали перед працівниками на підприємстві.
Усі жили великою надією на суспільні зміни й радістю від того, що стався такий суспільний вибух. Це було надзвичайне суспільне піднесення — громадяни прагнули негайних і беззаперечних змін. Атмосфера оптимізму, сподівання і віри у зміни була надзвичайно сильною. Там не було жодної негативної енергії, й забути це неможливо. Тоді суспільство ще не уявляло, що прагне до Євросоюзу чи НАТО. В перші дні революції не було окреслено інституціональних цілей на майбутнє, але ми добре знали, чого не хочемо: тоталітаризму і комуністичного диктату.
— Такі подальші глобальні процеси, як розділ ЧСФР на дві окремі держави, декомунізація та демократизація країни, економічні й соціальні реформи давалися словакам не просто. Як і хто забезпечував цей суспільний поступ?
— Після революції у суспільстві продовжувалися гострі дискусії щодо подальшого співжиття чехів і словаків у рамках однієї держави. Словаки хотіли бути більш поцінованими у своїй країні, бо відчувалося домінування Праги у суспільному житті. Дискусії, консультації йшли постійно. Після виборів 1992 року, коли у Словаччині перемогла партія на чолі з В. Мечеяром, а у Чехії — з В. Клаусом, стало зрозуміло, що Чехословацька держава розпадеться на дві окремі країни.
Цей процес відбувався на дуже сильному емоційному рівні, бо частина громадян підтримувала відокремлення, а частина — ні, адже Чехія й Словаччина були поєднані не лише економікою та політикою, а й родинами. Але сталося так, що парламент ухвалив рішення, і Словаччина почала важку працю по розбудові своєї держави. Ми не мали власних банків, грошової одиниці, системи оборони і безпеки, але поступово створили всі інституції держави.
— Чи багато сьогодні в країні людей, розчарованих оксамитовою революцією?
— Я вважаю, що скільки людей, стільки й думок. Абсолютна більшість наших громадян позитивно сприймає сьогоднішню ситуацію, початок якої поклала оксамитова революція. Природно, що частина людей, переважно старшого віку, які почувалися у старій системі більш-менш комфортно, які не хотіли змін ритму життя, — були й є проти. Однак наша соціальна система є досить справедливою, не допускає перекосів між пенсіонерами різних категорій, дбає про соціально незахищених — то й особливої гостроти у суспільстві немає.
— У чому, на ваш погляд, схожість та розбіжності оксамитової революції та Революції Гідності?
— Словаччина підтримує європейський вибір України. Ми дуже зацікавлені в тому, аби утвердилися спільні суспільні цінності, а Україна стала сильним демократичним партнером. Власне тому я раділа тим процесам в українському суспільстві, які розпочалися рівно рік тому. Мені було приємно бачити, як громадські організації, студентська молодь, небайдужі громадяни Закарпаття висловлювали своє прагнення жити за європейськими суспільними цінностями, бути разом із нами рівноправними членами єдиної європейської родини.
Громадяни України у дні Революції Гідності мали чітко окреслену стратегічну мету — європейську інтеграцію, чого 25 років тому не було у нас. Розумію, що ваше суспільство хоче радикальних змін, і їх треба розпочати якнайшвидше. Я оптиміст і переконана, що фундаментальні реформи в Україні обов’язково відбудуться і стануть успішними. Вони ніколи і нікому не давалися легко, але без цього неможливо запровадити ті цінності, яких прагне сьогодні більшість вашого суспільства.
— Словаччина цього року головує у Вишеградській четвірці. Як країни В4 можуть сприяти практичній євроінтеграції України?
— Сьогодні першочерговим питанням не тільки для України чи Словаччини, а й для всієї Європи є енергетична безпека. Цей напрям є стратегічним.
Грамотна співпраця групи центральноєвропейських країн у рамках Вишеградської четвірки свого часу дозволила нам узгодити наші позиції та чітко сформулювати і представити у ЄС свої прагнення, які відповідали потенціалу Словаччини, Чехії, Польщі та Угорщини. Нині ми, сусіди України, які вже пройшли цей шлях суспільних перетворень, реформування власних правових, безпекових, соціальних і багатьох інших систем до вимог унії, готові поділитися з вами досвідом. Маршрут у євроспільноту прокладений, дорога вторована, і ми готові передати українцям цю дорожню карту. Це, на мій погляд, сьогодні є найціннішим, що ми можемо запропонувати Україні, адже правильно вказаний шлях убереже від блукань манівцями. Наш «Вишеградський» досвід, я вважаю, для України як сусідки є найприйнятнішим. Культура життя, ментальність людей, та навіть географія і клімат у нас із вами є найбільш схожими, ніж у решти європейців, тому і в організації суспільства ми мали б бути схожими. Думаю, що про це й говоритимуть найближчими днями керівники країн В4 із президентом Порошенком на саміті у Братиславі.
— З вашим приходом до Ужгорода діяльність Генконсульства Словаччини помітно пожвавилася, значно зросла кількість культурних акцій. Це результат вимог МЗС СР чи ваша особиста активність?
— Наше міністерство завжди зацікавлене у тому, щоб контакти між нашими країнами були інтенсивними і продуктивними. Особисто я намагаюся максимально реалізовувати ці вимоги. Це не є чимось екстраординарним — я так звикла працювати.
Щодо нових культурних заходів, які найближчим часом ми проведемо у співпраці з нашими українськими партнерами, окрім уже відкритої і схвально сприйнятої фотовиставки «Від Татрів до Дунаю» («День» писав про неї у № 214 — 215 від 14 листопада. — Ред.) та представленого перекладу найкращої книжки 2012 року в Словаччині Віта Ставіарського «Брудні черевички», буде презентовано й поезію Йозефа Лейкерта, у «Доміоні» покажемо низку фільмів із «золотого фонду» словацького кіно, у філармонії дамо концерт провідних музикантів із Братислави. Гадаю, нам вдасться створити в Ужгороді справжню культурну «Золоту осінь» на словацький манер.
— Що сьогодні стримує подальший розвиток регіональної співпраці між Закарпаттям та Кошицьким і Пряшівським самоврядними краями?
— Сам факт існування шенгенського кордону між нашими країнами є найбільш стримуючим фактором для поглиблення контактів у всіх сферах. Кардинально це питання можна вирішити лише з отриманням Україною безвізового режиму з ЄС та, в подальшому, вступом до Євросоюзу. Що стосується безпосередньо нас, то Генконсульство СР в Ужгороді в останні роки істотно збільшило кількість виданих українським громадянам віз.
Ще одним стримуючим фактором для розвитку сучасної регіональної співпраці є різниця у повноваженнях органів наших сусідніх областей. Ви правильно назвали наші краї «самоврядними». Такими вони є не лише за назвою, а й по суті. Часто виникають ситуації, коли для вирішення якихось поточних питань між Кошице та Ужгородом потрібен дозвіл Києва. З розширенням прав місцевого самоврядування в Україні, що передбачає й підписана угода про асоціацію, ціла низка таких перепон буде знята. Це, окрім іншого, полегшить доступ ваших регіонів до європейських фондів регіонального розвитку, що спростить отримання грандів для реформування комунальної сфери, освіти, охорони здоров’я та інших сфер, які безпосередньо впливають на якість життя громадян.
