— Пане Мирославе, вашу книжку «Вічник...» називають українським бестселером. Як пояснюєте успіх роману? І чи доречно говорити про український бестселер як явище?
— Потрібно відштовхуватися від тиражів. Для кожної країни встановлена своя цифра. «Вічник» вийшов накладом близько 40 тисяч упродовж понад рік — для України це показник. Сюди я не враховую піратські копії, їх менша кількість, але вони реалізуються. Деклароване у книжці, мабуть, потрібне нині нашому народові як духовний хліб. Очевидно, є потреба скріпитися чесним, довірливим, відповідальним словом, яке дає людині надію, світло, підтримує дух.
— У вас є бажання, щоб ідеї, висловлені в ваших книжках, були цікавими для українців?
— У своїх книжках я говорю про загальнолюдські цінності. Це жива етика народу, подана більше художніми засобами, образами. Я метафорист, романтик, можливо, іноді в моїх словах пробивається пафос, але роблю це свідомо. Націю треба підбадьорювати — братством, духовним комфортом, орієнтирами в майбутнє. Це наріжні камені, закладені в моїй праці. Задля красного слівця мені нецікаво писати.
— Що означають концепти філософії грошей і внутрішньої свободи, про які ви говорите у творах?
— Тему енергії грошей глибоко досліджую у «Криничарі». Українцям украй важливо знати, як поєднати силу духу і грошей. Замало таких героїв, як Вічник: чистих, рафінованих, духовних гуру. Потрібні герої, які конструктивно змінюють середовище довкола себе, зокрема і грішми. Українці — нація, що готова на когось працювати, заробляти гарні гроші і знаходити себе там. Слово «гроші» має спотворене значення у свідомості українців. Але культура без грошей ніяка. Українську культуру треба любити конкретикою, грішми. Затерті слова про книжку як джерело знань і любов до поезії нічого не означають, якщо не виявляти цю любов учинками. Гроші формують ринок, зокрема і культурний.
Без внутрішньої свободи не може бути незалежної держави. Незалежність і волю потрібно відчувати зсередини. Це свобода не робити того, чого не хочеш, а займатися тим, що любиш, що знаєш, що вмієш найкраще зробити для своєї держави. Матеріальна незалежність може прийти, але без духовної будеш загубленим у цьому світі.
Ми так довго йшли до Незалежності, що ще до кінця не збагнули її як факт. Нею потрібно користуватися, а ми дотепер озираємося, чи ніхто не хоче нас до себе приєднати, завоювати чи забрати мову. Внутрішня свобода індивідуума і держави — це енергія, що рано чи пізно будь-що переламує: режим, час і простір. Нам не треба боятися, що Україна не буде українською. Це дитяча хвороба росту. Як можна в мене, у вас із душі вирвати Україну? Але її слід утверджувати. Боротьба — нормальне природне явище. Українці перебувають у стані боротьби, відколи наші князі зникли з політичної арени, і ми залишилися без поводиря, який би думав про націю. Підростає молодь, позбавлена стереотипів, обмежень, поділу на українців і неукраїнців.
— Ваш стиль письма порівняно з манерою сучасних українських письменників має виразно іншу естетику, що, зокрема, стосується вживання лайливих слів. Як ви ставитеся до використання ненормативної лексики у творах?
— Цією лексикою послуговується 90 відсотків населення, серед них — і Президент. Так виявляються емоції, властиві слов’янам. Але це суперечить внутрішній культурі людини. Чому «брудна» лексика є не лише в житті, а й у літературі? Ті, хто нею користується, створили кон’юнктуру. Це дражливий момент, на якому можна грати і збурювати читацьку уяву. Лайка — примітивний літературний хід, але я не є прихильником її тотальної заборони. У класиків теж трапляється ця лексика, просто вона не така незугарна і здичавіла. Мені це гидко читати, але якщо письменники не можуть без неї обійтися, значить, вона їх живить. Вони відповідають перед словом, перед своїми дітьми, які це читатимуть.
— Вас називають українським Пауло Коельо. Чи доречним є таке порівняння?
— Не порівнюю себе з ним. Коельо — частина надзвичайно потужного синдикату, який розкручує, перекладає і видає його твори по світу. Це література прикладного езотеричного спрямування, коктейль середньої доступності з різними духовними системами та релігіями. Постколоніальні країни із пригнобленим духом завжди мали спрагу до такого чтива. Освічений англієць, швед чи датчанин не читатиме цього. Наші ще не наситилися цією літературою. Я не Коельо, у мене зовсім не такі синтетичні речі. Метафора в мене українська, побудована на добрій давній рідній традиції. Але ця езотерична література модна, люди легко прив’язуються до заданої схеми. Скептично сприймаю цю літературу й попит на неї.
— Які сенси вкладаєте у свою творчість?
— Сенс будь-якої творчості — підносити смертну душу до безсмертності. Писання — елемент вічності. Кар’єра, гроші — миттєве, тимчасове. Їм протистоїть магічне — писемне слово. Книжка має нести три речі: світло, знання, які утверджують, та естетичне задоволення. Добра книжка читає нас, знаходить суголосся. Читання нас освітлює, дає найголовніше — внутрішню свободу. У писанні для мене найголовнішими мотивами є людина і служіння. Служіння — поняття широке: народу, нації, Господу, місії, мистецтву, сім’ї, собі.
Мова дає душу моїм книжкам. Суха, формалізована мова радіо, телебачення, газет — мова спрощеного світу лінивого українця. Наша мова неймовірно потужна, багатюща. Слова, які йдуть із глибини, якими користуються століттями, мають більшу енергетику. Я їх відроджую у книжках.
Пишу насамперед для себе. Якби орієнтувався на читача, доводилося б пристосовуватися чи підігравати, установлювати рамки.
Я відкрив для себе Україну, яка читає. Українці читають і готові читати ще більше, але книжка не доходить до них. Зневірившись у політичних лідерах і декларативному патріотизмі, люди шукають правди і прикриття в чесному слові.
