Початок у № 209-2010 від 7-8 листопада ц.р.
У Євгена Онацького було своє, нестандартне і дещо контраверсійне, бачення розв’язання проблеми, пов’язаної із зменшенням інтересу до читання, особливо серед молоді. Він запропонував зорганізувати молодь на спеціальну акцію промоції національної преси під назвою «Святий примус». Суть її полягала в тому, що «озброєні» квитанційними книжками всіх українських часописів, креативні хлопці й дівчата йдуть від будинку до будинку, де мешкали українці, збирати передплату за вибором — «Український Голос» чи «Діло», «Новий Час» чи «Літературно-Науковий Вістник», чи ще щось, але щоб обов’язково передплатити. Таким чином, на думку Онацького, можна позитивно досягнути кількох важливих цілей: проявити партійну безсторонність і національну дисципліну в питанні вибору українцями газет для читання, поставити національну пресу на ноги, набути з числа молоді багатьох приятелів і однодумців, зробити такою акцією гарну рекламу українського друкованого слова в цілому.
ПРО РЕФОРМУВАННЯ МЕРЕЖІ ПРЕСОВОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ
Є ще одна грань діяльності української преси в Європі періоду між двома світовими війнами, яка потребувала уваги: підвищення якісного рівня публікацій, оптимізація її мережі, формування за типологічними ознаками.
Журналіст гостро ставив питання про створення потужної щоденної української газети на еміграції, яка б вийшла, нарешті, за межі суто галицьких проблем і стала об’єднувальним органом усіх, хто поділяє ідеї соборницької, демократичної, незалежної України.
У проводу ОУН були небезпідставні претензії й до іншого свого офіційного друкованого органу. У червні 1930 року Євген Коновалець провів із вузьким колом членів проводу ОУН нараду, присвячену проблемам реформування націоналістичної преси. Перемишльський «Український Голос», з якого первинно хотіли зродити головну пропагандистську трибуну націоналістів, до цього далеко не дотягував. На цій нараді вирішувалася й доля «Розбудови Нації». Двомісячний журнал, що виходив у Празі за редакторством В. Мартинця, помітно здавав позиції з двох причин: змістова частина була, «страшно схоластична і запнута на всі ґудзики», а кольпортаж (тобто мережа поширення), по всій Галичині налагоджений вкрай незадовільно. Головною причиною не зацікавлення читача цим виданням, на думку З. Пеленського, було те, воно робилося силами колишніх революціонерів, що мали «стару австрійсько-консервативну канцелярійну душу». Цікавим тут є образне змалювання роботи цих «революціонерів» з матеріалами, що готувалися до друку: «Обстругнуть вам «РН» перед випуском до того, що зітруть усі гострі грані, заокруглять, вирівняють, вигладять; в ефекті получається наоливлена пілюля, що без труду проковтується кожним».
Виникла ідея: видання цього часопису вже найближчим часом доцільно було б віддати повністю в руки Євгена Онацького, перемістивши редакцію з Праги до Рима. Реалізація цієї ідеї переслідувала дві мети: відчутно поліпшити зміст часопису і сформувати довкола Онацького, як редактора і діяльного члена організації, новий центр ОУН. На думку Є. Коновальця, він украй потрібен був саме в італійській столиці, від якої, як і від Парижа та Лондона, здавна тягнулися нитки європейської політики.
За пропозицію взяти в свої руки «Розбудову Нації», яку спеціально переміщують до Рима, можна було б вхопитися без вагань, якби... виходити з особистих, корисливих міркувань. Для Онацького ж на першому плані завжди були інтереси громади, а в останні місяці — й ОУН, з якою став тісно співпрацювати, і, зрештою кінцевий результат справи, яку довіряли. Отже, зважаючи на це переведення з Праги й утримання редакції журналу в Римі було недоречним. Ось аргументи, які виклав Онацький у листі до Пеленського від 30 червня 1930 року, фактично відмовляючись від заманливої пропозиції:
1. У Римі немає української друкарні і друкарів, що зналися б на українських шрифтах;
2. Можу вести суто журналістську роботу, однак у технічному розумінні журналістської справи я цілковитий профан; мав би вчитися, але на те немає вже часу.
Була ще одна причина, яка не давала б можливості сповна організувати в Римі роботу переведеної з Праги редакції. Йшлося про активне зближення на початку 30-х років фашистського уряду Італії з більшовицьким урядом СРСР. Про перший крок такого зближення свідчила заборона передавати з Італії радіопередачі пропагандистського характеру, в яких ішлося про українські домагання. Таким чином, повторювалася ситуація 1917 року, коли італійський уряд офіційно не визнав УНР, натомість усіляко сприяв діяльності закордонних російських еміграційних організацій.
Власне, саме з цієї причини Онацький відрадив Є. Коновальця і від заснування в Римі бюлетеня ОУН, який мав би там друкуватися різними мовами і звідти поширюватися в Європі серед чужинців. Досвід роботи в Дипломатичній місії УНР засвідчував: з емігрантами, що не мали своєї держави, у цій країні всерйоз говорити ніхто не буде, а якщо й буде, то «з величезною втратою нашої енергії і засобів, але без жодних наслідків». Звідси випливало, що коли б треба було вибирати між прес-бюлетенем з друкування матеріалів для чужинців кількома іноземними мовами і створенням бойового українськомовного тижневика, то він стояв обома руками саме за тижневик. Той тижневик, який би послідовно й результативно формував у розрізненому українському середовищі емігрантів усе більше прихильників ідей здорового націоналізму.
ПАРТІЙНА І ПОЗАПАРТІЙНА ПРЕСА
Євген Онацький був противником створення нових друкованих видань за партійним принципом. Натомість гаряче вітав будь-яку спробу українців заснувати нову газету чи журнал, програмною метою яких була б понадпартійна, поборницька ідея. Саме в таких виданнях, що мали б значні наклади й читалися б різними категоріями читачів, на його думку, найдоцільніше й пропагувати ідеї організації. Але робити це слід професійно, послідовно й активно.
Ця думка чітко простежується, зокрема, в листі Онацького до Є. Коновальця від 6 листопада 1930 року. Ось витяг із нього: «Звертаю увагу, що в Празі склався ініціативний гурт людей, які хочуть видавати часопис. Перше тижневик, а потім поволі перейти на щоденник — понадпартійний, але соборницький. Зразкове число мало б вийти 15 листопада. Я дав до нього свою невеличку статтю «Українець єсмь, і ніщо українське не сміє мені чужим бути». Але гурток ініціаторів ставить справу на комерційний грунт, щоб часопис себе оплачував, і почне видавати тільки в тому випадку, якщо збере тисячу річних передплат. Вважаю потрібним допомогти цьому гуртку на чолі з В. Приходьком — зібрати потрібну кількість передплатників і потім прийняти в часописі якнайдіяльнішу участь. З огляду на те, що часопис має виходити на соборницькій програмі, все інше залежатиме від нашої власної активности».
Не лише словами, а й конкретною допомогою (висиланням на адресу невідомої йому досі редакції двох своїх спеціально написаних аналітичних статей без будь-якої надії на гонорар) привітав Онацький вихід у світ нової газети «Україна», що його заснували українські переселенці в Аргентині. І знову ж таки, доносить до проводу ОУН свою головну позицію в питанні розбудови української преси: не розпочинати засновувати нові друковані органи, але зміцнити ту пресу, яку вже маємо. «Звертаю увагу на тижневик «Україна», що виходить в Буенос-Айресі, — читаємо в листі до заступника Є. Коновальця Андрієвського. — Він стоїть на нашій позиції, хоча, здається, й досі не є в зв’язку з нашою організацією. Але він плачеться на брак інтелектуальних сил і просить мене (а тим і інших, може) активно підтримати його своїм співробітництвом. Платити вони поки що не можуть, але мають великі надії... І ясно, що їх треба підтримати».
ПОРЯДНІСТЬ І СКРОМНІСТЬ У ЖУРНАЛІСТСЬКОМУ РЕМЕСЛІ
Це те, чого часто бракує нинішнім доморощеним «акулам пера». Кілька характерних прикладів мали б спонукати таких до задумання.
Інститут журналістики у Берліні на початку 30-х років минулого століття приступив до підготовки навчальної книжки про сучасну світову журналістику. До неї збиралася інформація про головні пресові видання світу, їх типологію, тематику, наклади, редакторів та найкращих журналістів. Із огляду на те, що в книжці планувався розділ про українську пресу, інформаційного листа з цього інституту одержала і редакція «Українського Голосу». Там вирішили, що довідка про постать найкращого на еміграції українського журналіста Онацького в такому підручнику має бути обов’язковою. У листі до свого співробітника головний редактор Пеленський просить оперативно відповісти на берлінську анкету, запевняючи, що витрати на придбання книжки візьме на себе редакція. Наприкінці цього листа — приємна фраза про те, що «нарешті, почнемо появлятися у списках і персоналіях світової преси; дрібна воно річ, але все ж здобуток».
Цікавою була відповідь на це Онацького: «Прикладаю тут на листку дати моєї біографії для німецького Інституту журналістики. Але книжки того Інституту, з огляду на її дорогий кошт, прошу мені не висилати. Пан Є. Коновалець повідомив мене про несприятливий стан УГ і тому я не хочу обтяжувати справу купівлею не конче потрібних мені книжок».
У цьому — сутність характеру Онацького: не вивищувати себе на тлі реальних житейських обставин, не привертати уваги інших своєю персоною, не переоцінювати свої заслуги. Що ж до німецького підручника, то він не мав амбіцій конче отримати його лише через те, що там буде вміщено його біографію та переказ «заслуг» перед світовою журналістикою. Натомість, дуже потребував книжок українських, зокрема й тих, де йдеться про історію національно-визвольної боротьби. У цій же відповіді Пеленському він пише про те, що коли справи «Українського Голосу» поліпшаться, то звернеться з проханням «вислати мені на кошт гонорару цілу листу книжок». Притому слова «на кошт гонорару» підкреслює.
Проявляв такт і в питанні гонорару. Підтвердження сказаному — кілька витягів із листів.
Із листа до редактора «Розбудови Нації» В. Мартинця від 13 травня 1930 року: «Ви вислали мені готівкою не 200 лір, а 250. В усякому разі виходить, здається, що я Вам винний 50 крон. Будьте ласкаві, перевірте. Що ж до гонорару з «УГ», то вони мені не платили вже три місяці. Пеленський пише, що матеріяльний стан «УГ» досить злий. Але: тримаймося — не даймося!»
Із листа до редактора «Українського Голосу» З. Пеленського від 16 лютого 1930 року: «Справа гонорару для мене важлива, бо вступивши остаточно на кореспондентську стежку, залишаю всі інші маленькі заробітки, які мені траплялися, і гадаю присвятити себе власне журналістиці. Якщо від вас не буде завдань, шукатиму шляхи до канадійської преси».
Євген Оницький глибоко вірив у силу чесного, правдивого, життєстверджуючого друкованого слова, якому й служив вірно до кінця свого нелегкого життя.
Працездатність і організованість цієї людини не може не викликати захоплення. А ще — житейський оптимізм, віра в те, що справа, якою займаєшся, не даремна, і все, що роблене тобою, виявиться комусь потрібним.
