Війна стосується кожного — хтось воює на передовій, хтось займається волонтерством, хтось рятує життя військовим... «День» вже писав про медиків, які беруться за найскладніші випадки і ставлять на ноги поранених у зоні АТО бійців у військових госпіталях по всій країні. Ці лікарі практично творять дива, іноді працюючи по кілька діб поспіль без відпочинку. Медики допомагають сьогодні й на сході — у польових госпіталях і на самій передовій, рятують військових просто під кулями, ризикуючи своїм життям. Це — героїчні історії. Кожна з них.
Станом на 20 листопада 2014 року з початку проведення АТО в Донецькій і Луганській областях загинули 15 медичних працівників. Але, попри це, багато медпрацівників по всій країні готові їхати в зону АТО і їдуть. Сьогодні ми розповідаємо історії двох таких героїв — волинського фельдшера Ярослава Демедюка та медсестри батальона «Киев-12» Тетяну Пузійчук. Про будні під обстрілами, страшні речі, які їм довелося пережити, та про життя і смерть, яка завжди поруч.
З медсестрою київського територіального батальйону Тетяною Пузійчук ми зустрілися не випадково. Один із лікарів Новоайдарського районного територіального медичного об’єднання зателефонував:
— Слухай, у нас у відділенні лежить дівчинка з місцевої школи-інтернату. Вона з багатодітної родини. Коштів на придбання потрібних препаратів немає. Почали ламати голову над тим, що їй можна виділити з наших НЗ. А тут медсестра з добровольчого батальйону «Київ-12» якраз привезла «своїх». Почула нашу розмову, розподілила бійців по палатах і пішла. А через деякий час з’явилася з пакетом. У ньому — все необхідне для лікування дівчинки.
— А як звуть медсестру?
— Іринка (так звуть дівчинку) називає її «тітка Таня».
У батальйоні розшукати Тетяну виявилося зовсім просто. І ось ми розмовляємо в невеликій кімнатці, заваленій медикаментами.
— Тетяно, якщо можна, розкажіть, як опинилися в батальйоні?
— У складі медиків-волонтерів на Луганщину я вперше приїхала 1 серпня. Разом з Олею Омельчук, такою самою волонтеркою, як і я, надавали допомогу бійцям. Коли ближче познайомилися з організацією медичної підготовки, зрозуміли, що батальйону потрібна наша допомога. А оскільки я сама киянка, то призиватися вирішила лише до свого 12-го територіального батальйону «Київ-12». Пішла до військкомату й записалася добровольцем. З того часу разом із хлопцями.
— Важко?
— Важко, коли втрачаєш своїх. Це дуже важко в психологічному плані. За шість місяців служби ми втратили вісім людей убитими. Звичайно, важко. Але можу сказати одне — за кожного ми боролися до кінця. Це щодо професійного боку справи.
А ось чи важко тут бути як жінці? Скажу — ні. Навіть навпаки. Все тому, що і про мене, і про моїх подруг постійно дбають. Нас всіляко прагнуть підтримувати й оберігають, наскільки можна оберігати на війні. Інколи, коли дуже небезпечно, навіть не беруть на виклики. Замість мене за пораненими неодноразово їздили хлопці. Бережуть.
«ВИБІГАЄМО ІЗ ЗЕМЛЯНКИ — ДОВКОЛА ПАНІКА, МЕТУШНЯ, НАМЕТИ ГОРЯТЬ...»
— А як вони вас називають?
— Тетянка. Іншого імені у мене немає. Сестричка, сестричка, док, але в основному Тетянка.
— Що з пережитого найбільш закарбувалося в пам’яті?
— Найстрашніше — обстріл села Дмитрівка. Це сталося в ніч з 3 на 4 вересня, коли всі спали. Ми з Олею прокинулися від жахливого гуркоту. Вибігаємо із землянки — довкола паніка, метушня. Намети горять. Хтось кличе на допомогу.
Ми витягаємо серед усього цього хаосу поранених і відправляємо їх машинами до Новоайдара. Спасибі новоайдарським медикам, вони спрацювали чітко, професійно, і в тому, що втрати були зведені до мінімуму, є їхня чимала заслуга. Дякувати Богу, в наметах тієї ночі ніхто не ночував. Напередодні увечері було дано наказ усім перебратися до бліндажів та окопів. Це єдине, напевно, чому в нас не було великої кількості загиблих. Тоді я ще раз, з пронизливим душевним болем, зрозуміла, наскільки важко втрачати пораненими й убитими бійців. Осколками посікло саме тих, хто був в окопах, але якби не було цього наказу, касетами б накрило усіх. Там би ніхто не вижив.
Пам’ятаю, нас з Олею вранці наступного дня привезли до військкомату. Уявіть, панночки в грязі, в кіптяві, в крові. Було одне бажання — помитися. І лише біля душової до свідомості дійшло, що у нас залишилося тільки те, що було на нас.
«НАЙСТРАШНІШЕ, КОЛИ НА ЦІЙ ВІЙНІ СТРАЖДАЮТЬ ДІТИ»
— Якими були ваші взаємини з місцевим населенням?
— Я розповім історію, яка сталася ще в серпні. Сепаратисти бомбили Червоний Яр. І так вийшло, що наш пост тоді не сильно постраждав, а серйозно постраждало мирне населення. Ми їх звідти відправляли «бортом» разом із військовими. Пам’ятаю, як наші солдати віддавали свої знеболюючі препарати, джгути тощо мирним мешканцям. І ніхто з них не думав про те, що, можливо, за годину індивідуальний пакет може знадобитися йому.
А ось як до нас ставляться місцеві... У Щасті, коли я приїхала, нам спочатку раділи. Це був початок серпня: «Ой, молодці, ой — те, ой — се». А потім настала якась мить, коли ми зрозуміли: щось змінилося. Почалася грубість. Доходило до того, що я не залишала лікарню без супроводу когось із солдатів. Це важко пояснити. З одного боку, ми прагнемо допомагати місцевому населенню, а з іншого — не завжди відчуваємо розуміння.
— Це, напевно, і є найстрашнішим?
— Ні. Найстрашніше, коли на цій війні страждають діти. Особливо, коли вони сидять голодні, та ще й під бомбардуваннями. Ось це страшно. А попереду — холоди. Скажу чесно — мене давно не лякають поранені солдати, а ось голодні діти. Діти, яким ми на Вергунці роздавали продукти, щиро говорили «спасибі». Що винесуть вони з цієї війни?
«МИ ДУЖЕ ВДЯЧНІ ВОЛОНТЕРАМ»
— А як ви дізналися про цю хвору дівчинку?
— У лікарні, звичайно, від лікарів. Я випадково почула цю розмову й мовчки зібрала необхідні препарати, які були в моїй аптечці. Здається, після того, як я принесла ліки, лікарі не відразу зрозуміли, в чому справа. Говорять: «Ви до нас когось привезли?». Я відповідаю: «Ні, я для дівчинки з інтернату привезла передачку». Зібрала медикаменти і, звичайно, печиво, згущене молоко, цукерки. Словом, все, що було, те й принесла.
Хочу ще сказати про волонтерів. У мене більша частина медикаментів — завдяки волонтерській допомозі. Я вже навіть до штабу не їжджу, оскільки всього вистачає, і все це завдяки саме волонтерам із Києва. Не всіх із них ми навіть знаємо за іменами. Надходить посилка, в ній адреса й записка.
Волонтери надсилають не лише ліки. Вони забезпечують усім необхідним. До нашої санчастини нещодавно надіслали ящик-холодильник. Він дуже потрібний для зберігання деяких лікувальних препаратів, які в теплі втрачають свої лікувальні властивості. Тому спасибі волонтерам.
А ще ми дуже вдячні дітям Києва за їхні малюнки. Після кожної посилки у нас збільшується «картинна галерея» і в бліндажах, і в санчастині. Якби ви знали, скільки тепла й радості несуть у собі ці малюнки!
«ПЕРІОДИЧНО ДОВОДИТЬСЯ «СПИСУВАТИ» ХЛОПЦІВ ЗА СТАНОМ ЗДОРОВ’Я»
— Настають холоди, і збільшується кількість хворих. Потрапляють бійці до лікарні, підліковуються і знову — в холодну землянку?
— На жаль, так. Періодично доводиться сваритися з ними і просто «списувати» хлопців за станом здоров’я. Ось був у мене хлопець, який служив ще в Іраку. До мене потрапив після того, як відмовили нирки. А він все одно рветься у бій. Однак довелося його списати. Просто не було іншого вибору. Після лікарні він знову поїде на холод, в окопи. А там ще раз відмовлять нирки, і я констатуватиму факт, що ми втратили людину без боїв.
Хлопців шкода. Адже в нас добровольчий батальйон, і я не знаю, як деяких із них пропустила медична комісія. Є у мене боєць, який несе службу без половини легені. Є у мене людина, якій виповнилося 56 років, і він страждає гіпертонією. Ніхто з них і чути нічого не хоче про демобілізацію. Адже восени всі хронічні хвороби загострюються. Молоді, й ті не завжди витримують, а літнім людям зовсім важко. Особливо, якщо це пост, де температура вночі знижується до мінус 12 градусів. Там, хоч як грійся, хоч як старайся, все одно буде холодно.
