У сучасній Росії багатьох зовнішніх спостерігачів приголомшує майже одностайна (85%, а щодо захвату Криму — 93%) ненависть до України, що підтверджується даними найреспектабельніших російських соціологічних фундацій, чи не повна підтримка антиукраїнської політики Путіна.
Але ж, починаючи з 1985 року й до 1999-го, пропаганда в РРФСР, а потім у РФ була цілком ліберальною й демократичною, антитоталітарною, антисталінською, антикомуністичною. Але користі від неї було мало. Зате путінська пропаганда дала чудовий для Кремля результат. У чому річ? У всіх роздумах про цей феномен забувають про сам об’єкт агітаційних зусиль — про російський народ, який далеко не є tabu•a rasa. Чомусь протилежні ідеї ним не сприймаються, а путінські лягають йому на душу, він і сам так думає. Наївні й повністю збанкрутілі російські буцімто демократи досі переконані, що корінь їхніх бід і невдач у недостатній представленості в ЗМІ прокламованих ними позицій. Але навіть якщо дати їм можливість говорити там з ранку до вечора, докорінних змін не станеться. Абсолютна більшість росіян просто відштовхуватиме від себе несимпатичну інформацію. Російський народ має колосальний історичний досвід деспотичної колоніальної імперії й панівного етносу з комплексом вищої раси, досвід пихатого презирства до «тубільців». Іншого досвіду в нього просто немає. І тому він не сприймає ідей рівноправного співіснування суверенних народів. Цей народ здатен лише оперувати категоріями національного панування й національного підпорядкування. Російські демократи, які й самі всіх цих «милих» комплексів по відношенню до «інородців» не позбавлені, погано розуміють (оскільки ідеалізують!) російський народний ґрунт, про який дуже точно написав петербурзький історик В.Возгрін: «...на цьому камені вільно обраної несвободи й деспотизму будувалася майбутня Росія.
• Потім зміцніли сільські громади, що воскрешали племінний диктат більшості й презирство до особистості, по-маніхейськи жорсткий розділ світу на «наших» і «не наших» і відповідні подвійні мораль і норми співіснування (для своїх і чужих).
Тобто, по суті, аморалізм, що став поступово однією з найбільш вражаючих національно-психологічних рис, які вже точно «аршином общим не измерить». Сюди ж відноситься нігілістичне ставлення до приватної власності, завдяки якому марксизм, широко відомий у Європі, зміг укорінитися й вирости в сухувате дерево більшовизму лише в Росії.
Саме звідси, вважав я в останніх працях, із суто психологічної прихильності до архаїки, тобто до консервації давніх колективно-підсвідомих стереотипів, виходить багато історичних і сучасних бід російського народу». На жаль, не лише російського, а внаслідок його постійних зусиль — і інших народів...
• Путінська пропаганда віртуозно використовує всі ці особливості російської душі, її необробленість, невихованість, внутрішню суперечність. У ній, як інь і янь у китайській міфології, постійно взаємодіють, міняються місцями манія національної величі й комплекс національно-цивілізованої неповноцінності перед Заходом.
Росіянин схильний переходити від самовозвеличення до самоопльовування, це в чомусь дуже істеричний характер. Характер, не оброблений справжньою цивілізацією... Причому відчуття упослідженості тут легко й швидко конвертується у відчуття переваги над ближнім (особливо за національною ознакою). Присутнє й відчуття особливого покликання, «місії», «спасіння світу» й вдосконалення його на основі власної недосконалості, мовляв, «духовний» російський народ врятує «бездуховний» Захід.
Щоправда, навіть найглибші дослідники «Русского мира» ніякої особливої духовності там досі не виявили. А от схильність до подвійних стандартів, до однієї моралі для своїх і зовсім іншої для чужих (у повній відповідності до думки В.Возгріна) абсолютно очевидна.
• Ми це спостерігаємо й сьогодні. Наприклад, територіальна цілісність Росії — це фетиш, святе, а на територіальну цілісність України, Молдови, Грузії можна наплювати. У внутрішні справи РФ ніхто не сміє втручатися, а у внутрішні справи суміжних країн російський ніс сунути дозволено й навіть необхідно.
Неросійські народи в російській свідомості — це жалюгідні «мавпи», що сидять на гілках могутнього дуба російської культури. Самі вони не можуть нічого визначати у своїй власній долі, це прерогатива великого російського народу. Причому ставлення до «інородців» — це те, що об’єднує російського алкоголіка з-під пивного ларка з російським професором із університету. Тут у них єдиний колективно-підсвідомий стереотип, завдяки якому вони й належать до одного етносу. Щоб не бути голослівним, наведу приклад.
• 2013 року в російському місті Саратові вийшла книжка Н.Ю. Леваніної «Птица Феник». Авторка — професор і доктор філологічних наук, який у вільний від напоумлення студентів час пише прозу, не покладаючи, так би мовити, рук на ниві витонченої російської словесності. У цій книжці є один фрагмент, що розповість про ідеологічний ґрунт, на якому пасеться Путін і його рать, краще, ніж уся моя стаття. Чудовий, між іншим, зразок національної самохарактеристики. У таких випадках Йосип Сталін, повертаючи своїм соратникам заяви на ім’я вождя, благодушно їм радив: «Заберіть і більше не пишіть паперів для прокурора», мовляв, що ж це ти, дурню, сам на себе написав... То що ж написала саратовська вчена пані в пориві національного душевного стриптизу? А ось що: «Після того, як Радянський Союз пішов у небуття, корінні жителі союзних республік ударними темпами впали в дикість. Вони, наплювавши на дружбу народів, перейшли з цими народами на суворе невербальне спілкування — почали виганяти вчорашніх сусідів з їхніх будинків, пускати кров і взагалі творити несусвітне, називаючи це боротьбою за суверенітет.
Забувши закони й власні національні традиції, втративши людську подобу, борці ці швидко визначилися у своїх головних пріоритетах, тобто знайшли козлів-відбувайлів. Ними виявилися ті, хто ще вчора вчив і лікував їхніх дітей та їх самих, будував їм мости й театри, розвідував і добував корисні копалини — словом, щосили прилучав своїх молодших побратимів до благ світової цивілізації. Звісно, це були росіяни. А ще — російськомовні. А ще — іншомовні. Одним словом, прийшлі. Хто їх сюди кликав? Пішли геть! Ату їх!
• Національна політика тепер будувалася за феодальним зразком. Зрозуміло, що за такого розкладу без роботи (добре ще не без голови!) залишилося багато людей, і передусім — ті, хто за родом діяльності навчав прямо протилежного — доброго й вічного, озброюючи різноплемінну радянську рать не автоматами й гранатами, а мовою для дружби й розуміння. Йдеться про викладачів російської мови». Ось так вони бачать себе й інших. Вони — янголи світла, носії добра й знань, а поруч, довкола — дикі, відсталі, жалюгідні племена, абсолютно бездарні, ні на що самостійно не здатні (окрім усіляких мерзенностей) без керівництва й повчань, «білої російської людини», яка має прилучити тубільців до великої цивілізації Сизрані, Кінешми, Саратова й, певна річ, Москви.
100—200 років тому приблизно так само думали британці, захоплюючи Індію, французи — підпорядковуючи собі Алжир, німці в Південно-Західній Африці.
• Сьогодні в Європі так думати вважається непристойним, диким, ганебним. Росія просто, як завжди, відстає. Боюся, що безнадійно, назавжди відстає. Леваніна суконно-канцелярською мовою провінційної професорші досить карикатурно переказала вірш барда британського колоніалізму Редьярда Кіплінга про «тягар білої людини»:
«Несите бремя белых, —
и лучших сыновей
На тяжкий труд пошлите
за тридевять морей,
На службу к покоренным
угрюмым племенам,
На службу к полудетям,
а может быть — чертям...»
• Чого тут дивуватися? Один мій приятель, який був першим шлюбом одружений з росіянкою звідкись з верхньої Волги, розповідав мені, як тесть цілком серйозно йому доводив, що це росіяни навчили людство випікати хліб... Чого вимагати від сержанта Псковської десантної дивізії, якщо професор у Саратові не знає, що всі ці «дикі» естонці, українці, грузини, таджики століттями якось обходилися без росіян і чимало зробили для світової культури.
Коли в лісах нинішньої Центральної Росії бродили купки примітивних мисливців і збирачів, у Грузії діяла Гелатська академія, в якій вивчали філософію й теологію, у Вірменії творив великий поет і філософ Григор Нарекаци, якого деякі західні мислителі вважають передвісником філософії екзистенціалізму, в Середній Азії працювали такі титани світової науки, як аль-Хорезмі, Біруні, Абу Алі ібн Сіна, якого в Європі називали Авіценною і Князем Науки. Цей регіон належав до блискучої арабо-мусульманської культури того часу, коли Паризький університет розділився на дві партії: на прибічників і противників учення арабського філософа Ібн-Рушда (Аверроеса). Хоча який він, до біса, геній? Адже він не вчився в Саратовському університеті...
Відвідував я цей університет 1977 року в складі студентської делегації Київського університету. Бродив вулицями цього сонного сірого міста з нальотом тихої азіатчини, відчуваючи якусь невидиму, прозору стіну між собою й жителями волзького центру, не в змозі загамувати в собі відчуття, що мене оточують іноземці, які чомусь говорять зрозумілою мені мовою... Це була ментальна прірва. А от у Ризі наступного 1978 року, де довелося побувати теж на науково-студентській конференції, ніякого відчуття ментальної прірви не було, хоча й не було сумнівів, що це інша країна й інший народ.
• Світопереживання Наталії Леваніної — це світопереживання десятків мільйонів росіян, що пояснює, чому Росія століттями ходить по замкнутому колу іванів грозних, петрів перших, леніних, сталіних і путіних. Вони знаходять один одного — тирани й російський народ, їх об’єднує зоологічне презирство до «інородців» і страх перед критичною саморефлексією, об’єктивною самооцінкою. Росіянам треба нарешті припинити нести «найвищу істину» іншим народам, а зайнятися своєю країною й самими собою. І роботи їм вистачить на кілька поколінь як мінімум. А поки ця російська свідомість випліскується на сході нашої країни кров’ю й смертю. Те, що сьогодні коїть у нас Росія, — це геополітичний бумеранг, який обов’язково повернеться до тих, хто його запустив...
