Я, Шамрай Антон Трифонович, народився 24 травня 1925 року в селі Филинці Любарського району тоді Вінницької, нині — Житомирської області.
Наше село, оточене з трьох боків лісом, постраждало від голоду значно менше, аніж степові села. Приміром, у нашій сім’ї ніхто не помер, хоч перед жнивами ми харчувалися переважно лободою. Опухав тільки тато.
...Найболючіше враження з тих далеких трагічних голодних років на мене справила молитва трьох трішки молодших за мене хлопчиків із польської сім’ї. У тому селі, де я народився й пережив Голодомор, етнічних поляків було чи не більше, ніж українців. Склавши молитовно худесенькі, як палички, ручки, вони стояли перед черешнею, на якій нещодавно зав’язалися плоди, й молили Бога: «Боженько, благаємо Тебе, зроби так, щоб черешеньки дозріли швидше. Не дай нам померти! Не дай нам померти! Не дай нам померти!» Ці молитовні, висловлювані майже пошепки слова, довгі-довгі роки відлунювали в моїй душі, немов набат або удар грому... Коли розповідав комусь про те видовище й молитву, моє горло стискали спазми. Я щосили намагався втриматись від сліз. І цей біль не минув донині, 81 рік по тому...
Не дочекалися хлопчики черешеньок, згасли, як свічечки. В їхніх стражденних очках було лише одне запитання до людей і Бога: «За віщо? Чим ми завинили?»
Наша сім’я «індусів» (одноосібників) 1932-го план хлібозаготівель виконала. Але восени почалися обшуки в усіх без винятку селян, як колгоспників, так і «індусів». Усе знайдене зерно забирали, незалежно від того, виконав ти план чи ні. Навіщо це робилося — не знаю. Може, село в цілому не виконало плану хлібоздачі або район (трохи пізніше наш Любарський район було занесено на «чорну дошку»), може, колгоспникам видали на трудодні, а колгосп не виконав плану хлібозаготівлі. У такому разі видане колгоспникам в оплату за працю зерно вважалося вкраденим.
Щоб якось приховати хліб від тих, що шастали за ним по селу, мама з татом перемішували все жито, яке ще залишилося, із житньою половою, засипали ним черінь печі й накрили рядном. Ми з молодшим братом спали на ньому. Прийшли з обшуком і до нас. Обштрикали залізними стрижнями та обнишпорили всі закутки на подвір’ї, в клуні, хлівах, на горищі, в коморі. Нічого не знайшли, бо там нічого не було. Зайшли до хати, байдуже оглянули її до печі. Напевно, схованки на печі не були для них новиною. Зсадили нас із братом додолу, біля печі (у росіян це місце має назву «полати», вони розташовані під стелею), обережно зняли рядно, яким була застелена полова, один із них взяв у жменю полову, подув на неї, і в руці залишилось жито. Радо посміхаючись, що щось таки знайшли, змели всю полову в мішок. Ми залишилися без зерна та хліба.
Але завдяки тому, що в нас був кінь, а наше село було не так далеко від кордону з Польщею, ми святкували Різдво Христове 1933 року з хлібом і навіть з кутею. На той час нас, не запитуючи, чи ми цього хочемо, переселили з хати, що була поряд зі школою, на хутір. Мабуть, для того, щоб наша сім’я «індусів» не впливала негативно на учнів. У нашу хату поселили колгоспного активіста.
Розповім, як сталось таке щасливе святкування. Наша мама за молодих літ була відчайдушною жінкою. Десь почула, що кілометрів за 70 від нашого села вздовж польського кордону простягнулася 20-тикілометрова ділянка, де немає голоду. Взявши сувій з добре вибіленого полотна (у ті часи на селі нижню білизну шили з вибіленого на сонці полотна), гарно вишиті рушники, які вішають на образи, деяке вбрання, без якого можна було якось обійтися, і запрягши у сані нашого чалого, ще затемна, перед світанком, поїхала до кордону по хліб. Не знаю, як їй вдалося дістатись до прикордонної зони, де люди не голодували, адже те прикордоння охоронялося не лише з боку Польщі, а й радянської території. Та перед Різдвом, пізньої вечірньої пори, мама повернулася з житом (десь із пуд-півтора) та ще привезла трішки пшениці. Наш дідуньо мав жорна, ретельно приховані у вигляді стола. Їх на той час ще не знайшли і не потрощили комсомольські активісти. Тихцем уночі змололи трохи жита, напекли хліба, а з пшениці зварили кутю. Тато приніс три снопи околоту і застелив ним долівку, що нагадувало про місце народження сина Божого Ісуса Христа. Помолившись Богу, сіли за стіл і трапезували во славу Божу...
Ніхто з українських дослідників Голодомору не заперечує того факту, що в 1932 — 1933 роках від Голодомору помирали й росіяни. Однак у Росії голод охопив лише окремі регіони. На решті величезних російських просторів голоду не було. В Україні голод охопив усю територію. Виняток становила неширока прикордонна ділянка, яка слугувала більшовицькій імперії тотальної брехні і зла за своєрідний камуфляж для приховування від світової громадськості свого злочину — нищення українців голодом.
У Росії голодом були охоплені здебільшого Поволжя, Дон та Кубань. Щодо Кубані, то там постраждали від голоду переважно українці. У цьому регіоні голод, як і в Україні, набув характеру Голодомору...
Ранньої весни 1935 року всіх «індусів» (одноосібників) села як спецпереселенців доправили до Дніпропетровської області. У тому селі, куди нас привезли, мало не половина хат були порожніми: господарі або померли з голоду, або втекли із села. Незабаром, темної ночі втекли із напіввимерлого села і ми, та опинилися в колишній німецькій колонії, яка стала радгоспом імені Косіора.
І далі кінь рятував нас. Навесні 1937 року ми опинилися в селі Мало-Михайлівка (по-вуличному «Весела»), де був кар’єр, у якому добували білу глину для каолін-комбінату. Тато став грабарем, тобто землекопом зі своїм конем. У нас своєї хати не було, тож тулилися по сусідах...
Голодомор назавжди закарбувався у моїй пам’яті. Мрію написати книжку, в якій зображу власні спогади і роздуми.
Антон ШАМРАЙ, свідок Голодомору, учасник бойових дій, інвалід ВВВ, Львів
