Відгук на статтю Олександра Ульяніченка («У держави має бути ідеологічний центр» («День» №24—25 від 13 лютого 2015 року)
Прочитавши в № 24-25 від 13—14. 02. 2015 «репліку» Олександра Ульяніченка з Житомира «У держави має бути ідеологічний центр», не зміг пройти повз близьку мені тему і взявся за цей бліц-лист. Як виявилось, йдеться про недавно створене Міністерство інформації, яке має виконувати роботу з інформаційному захисту «держави від «брехливих зовнішніх інформаційних атак», — пише автор статті. Перш за все, з боку ЗМІ східного сусіда. У цьому міністерстві Ульяніченко, по-моєму, цілком справедливо, бачить не лише інформаційно-пропагандистський орган протидії путінській Росії, але й ту структуру, яка покликана як ідеологічний центр узяти на себе важливу функцію формування світогляду людей саме «тим, що надруковане, і про що».
Не вдаючись до нюансів такого формування і глибини згаданого завдання, тим більше, пов’язаних із його розв’язанням, труднощів, Олександр Ульяніченко інтуїтивно дійшов до очевидного і абсолютно правильного бачення єдино можливого способу «виправлення ситуації», яка склалася, шляхом облагороджування і наведення стрункого ладу в такій делікатній сфері як суспільна свідомість. Потрібно, проте, не забувати, що турбот із приведенням цієї свідомості до благопристойного вигляду значно більше, ніж при організації поширення правдивої інформації серед тих, хто вражений антиукраїнською брехнею, яка сиплеться з органів масової дезинформації Росії як із рогу достатку. Тут уже зовсім недостатньо об’єктивних зведень із театру воєнних дій, а також вживання проти агресора і його маріонеток тактики «сам дурень». Разом із виконанням відносно нехитрих прийомів поширення правдивої інформації, від повноцінного ідеологічного центру буде потрібним детальне опрацювання довготривалої стратегії забезпечення України системою ціннісних орієнтирів, що є духовною основою нашого суспільства. Тобто, на нього має бути покладено найважливішу і найвідповідальнішу функцію органу, який покликаний формувати в нашій країні свідомість її громадян.
Такий вектор діяльності, безперечно, повинен відбитися в назві цього «штабу» нашого духовного перетворення. Хочу запропонувати два варіанти: 1. Міністерство інформації та ідеологічної політики; 2. Міністерство інтелектуального розвитку України. Звичайно, можливі й інші варіанти. Як кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе.
Анатомію гуманітарної революції ніхто ще не розглядав у аспекті діалектичної єдності двох складових частин — зовнішнього чинника, обумовленого ліберальним спрощенням нашого буття; скажу точніше: дебілізацією народу навмисним насадженням суспільству примітивного мислення; і внутрішнього чинника, який має осмислену, інтелектуальну природу, засновану на природних властивостях людської свідомості, на об’єктивних законах мислення.
Ігнорування внутрішнього чинника згаданої революції, яка триває й досі, за 24 роки завело Україну в нетрища системної кризи, стало головною причиною анексії Криму путінською Росією, збройного протистояння з нею на Донбасі, що призвело до величезних жертв і зводить нанівець зусилля уряду та ВР щодо реформування управлінського апарату та всієї державної системи, робить неможливим внесення до Конституції не «косметичних» змін, а по-справжньому конструктивних, загрожує повним провалом боротьби з горезвісною корупцією.
