Нагадаю, 1996 року ляльковій трупі «Ельф» Чернігівського обласного театру для дітей та молоді було надано занедбане приміщення нерентабельного кінотеатру, і в місті знову з’явився Театр ляльок. Цей театр, в принципі, є спадкоємцем першого в Україні стаціонарного професійного театру ляльок, відкритого у Чернігові 1921 року.
Те, що поновлення статусу Чернігівського театру ляльок майже співпало з набуттям Україною державної незалежності, не є випадковим. Можна вважати ці паралелі символічними. Бо будівництво держави — як толока: зведення будинку спільно усіма, хто буде у ньому жити. І, звичайно, мешканці поміж себе вибирають для цього архітектора та прораба. І від вдалого вибору часто залежить, яким буде їхнє життя у цьому будинку і чи буде він взагалі зведений.
Чернігівські лялькарі і глядачі з нетерпінням чекали на обіцяну реконструкцію колишнього кінотеатру. Тим паче, що на 2008-й уже був готовий її проект. Але початок будівництва з року в рік відкладали, а з 2011 р. розмови про нього затихли! І склалася патова ситуація: в обласному бюджеті немає коштів на реалізацію проекту реконструкції, а виділити їх на капітальний ремонт чи часткову реконструкцію (сцени, глядацького залу, закулісся) не можна, бо ж є проект реконструкції всього приміщення театру. І нікого це не хвилює. Окрім самих лялькарів...
Принагідно констатувати, що у перші роки української незалежності новітнього періоду історії велике піднесення охоплювало поголовну більшість населення. І за кордоном до України ставилися дуже позитивно. Пригадується, як на міжнародних фестивалях французькі, німецькі, хорватські лялькарі говорили чернігівцям, що їхня країна подолає всі труднощі і стане дуже успішною. У ті часи багато наших мистецьких колективів охоче запрошували з виступами у різні кінці світу. Був серед них і Чернігівський театр ляльок. Театр наче скинув із себе дрімоту: так виник і фестиваль «Чернігівські лялькові рандеву» з його домашньою атмосферою, і фестиваль шкільних театральних колективів «Пролісок», і «Товариство друзів Котигорошка», де в ігровій формі знайомили глядачів з традиціями народів світу, і Творча експериментальна майстерня для дітей, де вони займалися акторською майстерністю та грали вистави на сцені театру. І, звичайно, розширився репертуарний діапазон театру, з’явилися вистави для дорослих, запрошували на постановки режисерів з інших театрів. Було піднесення, своєрідний творчий кураж, який зник з початком економічного спаду в країні. Суспільство деградувало, статус театрів упав майже до нуля, мистецтво стало чимось на кшталт забавки. А всі проекти реформування театральної справи звелися, в основному, до контрактної системи, не беручи до уваги матеріально-технічної і фінансової нерівності українських театрів, тотальної корумпованості та беззаконня в державі.
Театр часто називали «школою життя». Найголовніше його призначення — давати можливості духовно-морального самопізнання. І вибору громадянської позиції. У цьому сенсі створені, за останні два роки, й нові прем’єри чернігівських лялькарів. Так співпало, що вони поставлені до конкретних дат визначних українських митців, але жодним чином їх не варто зараховувати до числа «датських». Тому що зроблені вони за велінням серця і власними переконаннями.
Для вшанування пам’яті Михайла Коцюбинського, 100 років від дня його смерті, театр створив виставу «Казковий світ Михайла Коцюбинського» (режисер В. Гольцов, художник О. Філончук, музика Є. Станкевича, актори С. Несміянов, В. Язичян, А. Шеремок). Як дитині боротися з власними страхами, щоб вони не знищили її внутрішній світ, і стати щасливою людиною — про це йдеться в історії за мотивами творів письменника «Хо» і «Ялинка». Прем’єра вистави відбулася у музеї-квартирі Михайла Коцюбинського.
До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка вийшла прем’єра рок-опери «Великий льох» (режисер В. Гольцов, художник О. Загребіна, композитор М. Вітковський, хореограф А. Вінтовка, актори О. Денисенко, О. Клименко, В. Язичян, Н. Піонтковська, І. Маджуга, С. Несміянов, А. Шеремок) як поетичної і філософської історії України, великого пророцтва великого художника. Репетиції драматичних колізій вистави (Друга душа: «Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, і старого, і малого в Сейму потопила...») співпали з трагічними лютневими подіями на Майдані... Вистава увійшла до числа 12 кращих прем’єр українських театрів ляльок і була представлена на фестивалі «Прем’єри сезону-2014» у Києві, що відбувався під егідою Українського центру УНІМА.
До 120-річного ювілею О. Довженка, ім’я якого носить Чернігівський театр ляльок, харківським режисером Олександром Ковшуном була поставлена вистава «Ріка... Життя...» (п’єса Н. Сікачиної, художник О. Філончук, актори І. Маджуга, С. Несміянов, В. Язичян, О. Клименко, Р. Маджуга) про трагедію самотності Митця у тоталітарній країні. Постановник, поєднуючи у виставі засоби театру ляльок, драматичного театру та відеопроекцій, створив ряд особливих метафор, що викликають у глядача справжні глибокі емоції.
Завершити цю коротку новелу все ж таки хочеться на позитивній ноті. І хай вона буде трішки пафосною. Не страшно. Бо так потрібно зараз нам усім у нашій країні. Бо іншого не треба. А саме так, як писав (і вірив) 1769 року німецький філософ-просвітник Йоганн Г’отфрід Гердер: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля та ін. колись прокинуться: так із багатьох диких племен, якими також були колись греки, постане культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти на весь світ».
