На 75-му році пішов із життя відомий український художник-графік Богдан Сорока. Біда сталася за межами України — у Польщі, де Богдан Михайлович перебував із приятелем.
Ще 2011-го «День» вітав Богдана Михайловича з нагоди видання прекрасного альбому «Сорока», де, крім робіт, була представлена автобіографія митця.
Нагадаймо, художник народився 1940-го у тюрмі «Бригідки», де була ув’язнена його мати Катерина Зарицька. Його батько Михайло Сорока — український дисидент, член ОУН, упродовж 30 років був в’язнем радянських таборів, організував рух спротиву в’язнів «ОУН-Північ».
Богдан Сорока належав до кола шістдесятників, товаришував із В’ячеславом Чорноволом, Ігорем та Іриною Калинцями, братами Горинями.
Його графіка чорно-біла і кольорова. Відомий циклами робіт «Фольклорні мотиви», «Українська міфологія», «Емблеми та символи», «Страсті Христові», «Похід гномиків», «Купальські забави» та ін.
Заупокійне Богослужіння відбулося у Львові в храмі Блаженного Климентія Шептицького. Опісля поминальна процесія вирушила на Личаківське кладовище, де на 59-му полі поховали українського митця.
Iгор КАЛИНЕЦЬ, поет, прозаїк, громадський діяч:
— Мені пощастило мати багато друзів серед художників-шістдесятників у Львові. Практично з ними виростав більше, ніж із письменниками. Одним із них був Богдан Сорока. Час нашого товаришування почався цікаво — з кримінальної справи. Він зробив ілюстрації до моєї збірки, яку не схвалив КДБ, за що на мене завели справу. Під час слідства з’ясовували роль Богдана. Зрештою на нього теж завели справу. Але це була графіка абсолютно безневинна, політичного нічого не було — справи більш фольклорні, однак сприйняли за антирадянські. Нам ледве вдалося «вирвати» його. Ми домовилися, що я просто використав без дозволу його графіку, яка підійшла до моєї поезії, і відповідав за все сам. Це був час нашого першого спільного випробовування й судової справи.
Не можу не сказати про його вирозумілість. Коли я залишився сам і чекав на арешт, він якось відчув, що мусить приїхати й підтримати, хоча нічого не знав, бо ми тоді не мали телефонів. КДБ приїхав обшукувати мою хату й сказав Богдану, що його не випустять, доки триває обшук, а він відповів: «Я не збираюся повертатися, бо прийшов підтримати товариша». Кімнати обшукували, а ми розмовляли на кухні.
Можу сказати, ми вчилися одне в одного. Я пізнавав мистецтво, він з компанією художників слухали мою поезію й не тільки. Так ми орієнтувалися в європейському мистецтві, намагалися перебрати моральну науку. В Богдана Сороки можна було повчитися тої правдивості, бо він не лукавив. Можливо, це дозволяло йому швидко зростати як графіку. Він малював живописні пейзажі, гуцульські натюрморти й безліч інших толкових речей, але раптом зіткнувся з чимось невідомим — його потягнуло на пошуки чогось небуденного. І це невідоме змушувало його розвивати себе, чим заглиблювало графіку в кількох напрямках.
Він завжди був принциповим, навіть до певної міри жорстким. Адже коли бачив, що люди роблять щось не те, він про це говорив відверто й прямо, а не ховався. В усякому разі за те, що він звинувачував інших в корупції чи недобрих справах, його часто не любили. Такі люди почали його уникати. Вони боялися того, що він може собою представляти. Очевидно, був нетерпимий до брехні й нещирості в мистецькому світі, тому й протестував проти цього.
Він сам собі здобув визнання й самостійне існування, не залежав від теперішніх умов і ніколи не просив утвердження як митця. Він сам прокладав свою дорогу. Маючи такий характер, Богдан був дуже цікавою фігурою, яка далеко вийшла поза рамки Львова й простого українського художника. Зробивши це, очевидно, він поніс людям і чужинцям правду про Україну, чим завоював собі славу знаного митця. Це велика втрата ще й як громадянина, бо він належав до видатних українських патріотів і користувався серйозною повагою. Своїм прикладом він нлУкраїна втратила людину, яка була чесною й відвертою передусім із собою.
«СЕРЕДМІСТЯ ЛЬВОВА»
«ПАТРІОТИЗМ СПРАВИ…»
Микола ГОРИНЬ, громадсько-політичний діяч, державний службовець:
- Богдан був дуже добрим товаришем й неймовірно складною людиною. Як і кожна творча натура, не вкладався в якесь прокрустове ложе суспільної поведінки, які ми виробили на кшталт «гарний», «інтелігентний», «вихований». Він міг бути і жорстким, і їдким, і саркастичним. Часом дуже любив епатажні речі, в яких проявлявся не так його характер, як характер тих людей, котрі реагували на це. Мені здається, часом він вибудовував собі певні типи людей, що, можливо, допомагало йому в творчості.
В нього дійсно було загострене почуття справедливості. Настільки, що в багатьох випадках він приймав рішення не подати руки, і це оголошував відкрито, міг публічно сказати людині, що вона говорить не правду або робить неправильно. В забаві він був неймовірно веселий та вигадливий на різні речі, особливо в молоді роки. Всі знали, хто такий Богдан Сорока й розуміли – якщо він буде, то забава точно вдасться.
На відміну від багатьох людей, які часом патріотичною фразою прикривали якусь свою бездіяльність і хотіли зарекомендувати себе особливими патріотами, він не був активним учасником тих процесів. Його позиція громадянина й патріота йшла крізь творчість. В 60-х роках, ситуація, коли він зробив ілюстрації до книжки Ігора Калинця, стосовно якої все-таки не зуміли доказати того, що він спеціально передав ці набутки закордон для друку - наче провидіння Всевишнього. Тому той патріотизм справи, патріотизм в роботі, мені здається, є набагато кращим прикладом ніж якась не завжди ефективна робота на словах, публічних висловах чи імітації якоїсь публічної роботи.
Думаю, це найбільший виховний момент - пізнати людину крізь призму її творчості. Не треба влазити у «візьми за приклад». Прикладом є праця кожного на своєму місці. Саме спілкування з ним часом було обпікаючим - це ще один виховний момент, особливо коли ти в якихось екстремальних ситуаціях, то більше запам’ятовуєш. А з ним весь час можна було перебувати в екстремальних ситуаціях. Ми втратили ще й прекрасного сім’янина. Він виховав й виплекав старшу доньку-скрипальку Соломію, як відома у світі, гени передалися й наймолодшому онукові, який знявся в фільмі «Поводир». Тобто генетика, яку заклали, дійсно передалася і тримається в тому роді. Якщо та традиція нарешті буде плекатися в Україні, ми цілком отримаємо інше суспільство.
