Рано чи пізно неоголошена війна з путінською Росією має закінчитися, і ми почнемо жити в країні, яка повинна буде прискорено надолужувати те, що було втрачено і за час війни, і за 24 роки попереднього безбарвного існування. В суспільстві має відбутися критичний аналіз прожитих років і процес самоочищення від усього, що стримувало його розвиток.
Зокрема, цікаву можливість для аналізу того, що відбувалося в Радянському Союзі, починаючи з 80-х років минулого століття, а в останні 24 роки — в Україні, надає надрукована 1995 року в газеті «Совершенно секретно» призабута вже публікація — «Операція Голгофа». В той час вона наробила багато галасу в Росії та за кордоном. Автор публікації — Михайло Любимов, письменник, публіцист, кандидат історичних наук, полковник зовнішньої розвідки у відставці.
За змістом, це були начебто мемуари близького до Ю. Андропова чекіста, який за його вказівкою розробляв план перебудови країни під кодовою назвою «Голгофа». Як пише автор, Ю. Андропов не безпідставно вважав, що існуюча суспільно-політична система «вмерла і поновити її неможливо». Тому суть плану зводилася до того, щоб провести Радянський Союз через «дикий капіталізм» та на хвилі всенародного збурення знов повернути його, під керівництвом КДБ, на шлях справжнього соціалізму. План операції складався з чотирьох частин:
• 1. Системний розвал існуючого політико-економічного устрою країни.
• 2. Переворот і форсоване впровадження капіталістичної системи «дикого зразку».
• 3. Спрямована пролонгація хаосу та безладу як засобу мобілізації озвірілих мас на боротьбу з владою під соціалістичними лозунгами.
• 4. Соціалістична революція, підтримана всім народом, радикальна анігіляція компрадорської буржуазії та пов’язаних з нею політико-економічних структур.
Реакція на публікацію була бурхлива і різнобічна: одні сприйняли її як сатиру, інші писали спростування або вислови підтримки. Дійшло до того, що один з комітетів Думи направив запит до відповідних спецслужб. Цікаво, що про існування цього плану згодом писав відомий російський історик Ігор Фроянов у книжці «Погружение в бездну», а також колишній голова Ради міністрів СРСР М. Рижков у своїх мемуарах. Отже, з певною вірогідністю можна вважати, що публікація М. Любимова спирається на реальні факти і тому може бути використана для аналізу історичного періоду від 80-х років минулого століття до наших днів.
У період так званого застою, починаючи реалізацію першого пункту плану з системного розвалу політико-економічного устрою СРСР, його розробники не припускали думки про можливість припинення існування імперії, адже вважалося, що шляхом тривалого тотального терору вже створено стійку «единую общность — советский народ». Та при перших же проявах демократії «единая общность» розбіглася, як казав М. Горбачов, по національних квартирах. Це стало шоком, після якого КДБ почало приходити до тями, тільки обірвавши ліберально-демократичну епоху Б. Єльцина і перебравши до рук владу вже у незалежній, на той час, Росії.
Тим часом бурхливий розквіт «компрадорської буржуазії та пов’язаних з нею політико-економічних структур» пішов повним ходом не лише в Росії, а й у більшості колишніх союзних республік з притаманним їм національним колоритом.
Форсоване впровадження капіталістичної системи «дикого зразку» (другий етап) в колишніх союзних республіках набирало інерції і бурхливо та стрімко поширювалося, оскільки місцева, наскрізь корумпована компартійна і комсомольська номенклатура давно була до цього морально і фахово готова та добре знала, що їй треба робити. У кожній республіці номенклатура бажала самостійно їсти свій шматок колись спільного пирога. Кланово-корпоративна система, яка склалася ще в період брежнєвського застою, охопила всі ніші життєвого простору від ЦК КПРС до сільської ради, була самодостатньою і добре керованою. Система виникла і відмежувалася, як субетнос, зі своїми уявленнями про культуру і мораль. Ще в роки радянської влади, орієнтуючись на наступні покоління, було створено спеціальні структури: спецшколи для дітей представників влади, елітарні інститути і факультети, вищі партійні і комсомольські школи тощо. Саме там зав’язувалися зв’язки, за якими визначають «своїх» ще й сьогодні. Саме тому в більшості з колишніх союзних республік події розгорталися за єдиним сценарієм, коли державний устрій мінявся на протилежний, а при владі залишалися ті ж самі люди.
В Україні жодні закони, жодна мораль не в змозі стримати сучасних нуворішей в їхньому стремлінні до влади і безмежного збагачення. Шляхом запровадження тотальної корупції як засобу управління ними фактично знищена система правосуддя та охорони громадського порядку, тяжко вражені корупцією система освіти та система охорони здоров’я...
Отже, на території України виникла потворна химера — це «малий народ», або окрема каста, що контролює основні ресурси країни і є віддаленою від усіх інших співвітчизників системою нездоланних переборок, фільтрів і перешкод. За роки незалежності ними створена своя політико-економічна система влади в країні — олігархократія, яка позбавляє Україну перспектив розвитку.
Цілком закономірно, що після 2000 року в Україні склалися умови, які за змістом стали близькі до третього пункту плану «Голгофа», коли в суспільстві невпинно зростає соціальна напруга і розуміння того, що далі так жити не можна.
Тим часом для колишнього імперського центру на перший план знову вийшло завдання «собирания земель». Стратегічний курс на створення нової імперії було викладено в навчальному посібнику з геополітики радника президента Росії О. Дугіна «Основи геополітики»: «Нова імперія повинна бути євразійською, великоконтинентальною, а в перспективі — Світовою. Битва за світове панування росіян не закінчилася».
Водночас постійно зростає економічний, інформаційний і культурний тиск на Україну, без якої нова імперія Дугіна-Путіна неможлива. Новоспечена українська ліберально-демократична «еліта» не помічала і не розуміла зростаючої загрози. Безпосередніми провідниками імперських планів Росії щодо України стали Комуністична партія України і так звана Партія регіонів у купі з середовищем нуворішей і криміналітету. Були періоди, коли здавалося, що ці плани близькі до повного здійснення, але щоразу потужні соціальні струси руйнували їх. Спочатку це були «Україна без Кучми», Майдан 2004 року, а потім грандіозна за своїм масштабом і геополітичними наслідками подія — Майдан 2014 року. Всі ці події переконливо показали, що між так званою елітою і суспільством утворилася глибока прірва.
Повертаючись до призабутої публікації М. Любимова, слід наголосити, що подальший суспільний розвиток вбачався Ю. Андроповим лише за умови «радикальної анігіляції компрадорської буржуазії та пов’язаних з нею політико-економічних структур». У фізичному розумінні анігіляція — це перетворення на ніщо, тобто знищення. В сучасних українських реаліях подальший розвиток держави не можливий без встановлення соціальної справедливості шляхом жорсткої економічної і майнової люстрації всіх колишніх і нинішніх держслужбовців, суддів та бізнесменів на відповідність їх статків легальному заробітку. В суспільстві, очищеному від рудиментів тоталітарної епохи та компрадорського свавілля, має народитися нова, справжня українська національна еліта, про яку свого часу писав видатний політичний діяч В. Липинський: «Кожночасна національна аристократія (провідники і організатори нації) мусить мати, крім матеріальної сили, ще й моральний авторитет в очах своєї нації». До цих якостей слід додати ще й жертовність у служінні народу.
З огляду на двадцятичотирирічне борсання України, варто послатись на ще один мудрий вислів В. Липинського: «На демократії ніхто державу не будував». Схоже, тягар демократії виявився занадто важким для посттоталітарної України.
Проте нова українська еліта вже формується в громадських патріотичних рухах, в боротьбі з новим нашестям Орди.
