Із самого початку 2000-х, із приходу в Росії до влади Путіна та його команди, щороку напередодні 9 травня й у сам цей день не лише Росія, а й Україна, Білорусь, Казахстан та майже всі інші пострадянські держави за допомогою московського телебачення переносилися в далеке минуле. Точніше, не в трагічну реальність Другої світової, відтворену за допомогою мистецтва, а в багнюку не просто радянської, а сталіністської й неосталіністської воєнної міфології. А тоталітарна міфологія — це не якась там постмодерна виграшка з конструюванням альтернативної історії. Це нав’язування за допомогою потужної агітаційно-пропагандистської та (якщо йдеться про Росію та Білорусь) репресивної машини й окремим людям, і всьому суспільству такої системи координат, в якій чорне є білим, Земля — пласкою, дракони й орки — реальністю, а товариш Сталін — ефективним менеджером.
Навіть за президентства Ющенка ситуація на номінально українських (а змістовно — наполовину, а то й більше російських) телеканалах майже не змінилася. Під виглядом вшанування ветеранів війни і збереження пам’яті про загиблих, про їхній подвиг, свідомість і підсвідомість десятків мільйонів людей цілеспрямовано оброблялася сильнодіючими червонопрапорними засобами з метою виправдання самого факту існування тоталітарної влади, якщо ця влада «наша», «своя», «рідна». Інакше кажучи, телепропаганда втовкмачувала людям: «чужий» тоталітаризм — погано, «свій» — прийнятно.
На 9 травня російське телебачення та його ретранслятори й сателіти — такі, як «Інтер», знову й знову наголошували на зверхності «русского мира» щодо різних там Європ та Америк. Мовляв, це ми самотужки порятували світ, а інших там, як-то кажуть, «і не стояло». Ані французів і британців (які насправді спільно 1940 року вибили найкращі кадри Люфтваффе, а потім Велика Британія рік практично самотужки протистояла Німеччині та Італії, підтримуваним СРСР, що мав з обома цими державами угоди про дружбу). Ані сербів. Ані греків. Ані норвежців із голландцями (маленькі країни, але не схилили голови; їхні величезні торговельні флоти зробили насправді неабиякий внесок у розгром нацизму). Ані албанців. Ані різних там канадців... І хоча всі ці народи вступили у війну з нацизмом та фашизмом раніше за Радянський Союз, який до останнього «дружив» із Гітлером і рятував того від нестачі продовольства та промислової сировини, 9 травня в російській, отже, й малоросійській системі міфологічних телекоординат — зайва нагода, щоб позбиткуватися з них, цих недотеп, які не вміють воювати за найдосконалішим у світі принципом: «Мы за ценой не постоим».
А ще російська й малоросійська (особливо потужна за режиму Януковича) телепропаганда щосили намагалися применшити внесок українців у перемогу над нацизмом. Адже реально українці в Другій світовій війні посідають особливе місце. Вони — одна з небагатьох націй, яка пройшла всі повні шість років цієї війни. Якщо росіяни де-факто вступили в цю війну 17 вересня 1939 року на боці Німеччини, коли Червона армія завдала удару в тил Війську Польському, а де-юре — 22 червня 1941 року, то сто тисяч українців у складі цього самого Війська Польського зустріли вогнем танки нацистів на світанку 1 вересня, на самому початку війни, в яку навіть Франція та Британія вступили через кілька днів. Українці воювали з Німеччиною та її союзниками в складі різних армій і рухів Опору, як-то кажуть, без «вихідних». І хоча Україна мала під час цієї війни тільки квазідержавність у вигляді УРСР і підпільний парламент — Українську головну визвольну раду, — її роль не зводилася до ресурсної бази та постачальника «гарматного м’яса» совєтського чи іншого тоталітаризму. Не випадково «вождь народів» наприкінці 1942 року, якраз напередодні наступу під Сталінградом, дозволив «український червоний патріотизм» і дав, бодай на папері, УРСР особливі права. Гітлер спохватився через рік, надавши українцям статусу «арійського народу», та марно...
Ба більше: російська телепропаганда щосили намагалася, намагається нині й намагатиметься далі викреслити з людської пам’яті те, що де-факто Друга світова розпочалася в Москві. Саме там у перші години після півночі 24 серпня 1939 року було підписано пакт Молотова — Ріббентропа. Цей пакт — навіть якщо не брати до уваги таємного протоколу про поділ Східної Європи — відкривав Гітлеру можливість завоювати Польщу і при цьому не боятися воєнної чи навіть політичної підтримки польської сторони з боку СРСР. Крім того, пактом виключалися спільні дії проти Німеччини з боку Британії, Франції та Радянського Союзу. До речі, в колі компартійної верхівки Сталін не приховував, що «пакт про ненапад до певної міри допомагає Німеччині». Та чи згадує про це хтось на російському телебаченні й на цілій низці де-юре «українських» телеканалів? Чи говорять там про те, що блюзнірством є сам факт показу у фільмах, телемарафонах та авторських програмах СРСР як «жертви неспровокованої агресії», «миролюбної держави»?
Переконаний: нам знову, нехай і в дещо меншому обсязі, «крутитимуть» традиційні концерти з «пісень воєнних років», і ніхто не скаже, що частина з них написана до 22 червня 1941 року: і «Священна війна», і «Я йшов тоді в бої, в похід», і «Смуглянка-молдованка», і «Зорі балканські»... А на додачу — чи то радянські (здебільшого не найкращі), чи то неорадянські фільми.
До речі: до 9 Травня у Росії виходять у прокат фільми «28 панфіловців» і «Дорога на Берлін», «Орден» і «А зорі тут тихі». Останній фільм — це вже третя і, за словами компетентних критиків, найгірша екранізація відомої повісті російського письменника-фронтовика, переконаного противника всіх різновидів тоталітаризму Бориса Васильєва. А перший — типова «лабуда», бо ці 28 — вигадка журналістів газети «Красная звезда». Якщо не на телебаченні, то в Інтернеті ці фільми точно невдовзі з’являться — коли йдеться про певний гатунок кіно— та телевізійних стрічок, де закладено пропаганду, у Росії про авторське право не надто дбають. І ще одне: торік на 9 Травня відбулася телепрем’єра «Сталінграда» Федора Бондарчука з усією його апологетикою «російської надлюдини». Що буде цього року? Чекати вже недовго.
І от у цьому «чекати», мабуть, головне. Доки український телеекран лише номінально залишатиметься українським, доки на ньому в першу декаду травня щороку пануватиме російська продукція (в найкращому разі — спільна — така, як «Нескорена»/»Битва за Севастополь», інфікована традиційною радянською «туфтою»), доти російська пропаганда з цього телеекрана буде потужним фактором нашого життя. Протиставити їй навіть ті телеканали, які цього прагнуть, поки що можуть лише десяток-два документально-публіцистичних стрічок і серіалів, часом дуже непоганих, але замістити художні фільми вони не зможуть. І пісенні програми, і телешоу на воєнну тематику, де послідовно проведено український погляд на Другу світову, вони теж не замінять. А відтак... Висновок, видається, зрозумілий. Але яким чином спонукати вітчизняних мільярдерів і мультимільйонерів вкладати свої кревні гроші (і немалі) у вітчизняну ж кіно- і телепродукцію, присвячену правдивим долям українців на Другій світовій війні, — з тим, щоб урешті-решт перемогти Росію в нинішній «гібридній війні»?
