Скандально відомі історії з «бахівським» архівом, судовим процесом, пов’язаним із картинами відомого в світі українського художника Миколи Глущенка, свого часу спричинили резонанс і навколо самої установи — Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (далі — ЦДАМЛМ України), що знаходиться на території Софії Київської. Не дарма кажуть «лихо не без добра». Політика нового керівника цієї організації Олени Кульчий спрямована на публічний резонанс без скандалів. Інструмент досягнення позитивного результату, на перший погляд, парадоксальний: популяризація архівних фондів. Що, власне, мається на увазі, які механізми популяризації повинні використовуватися, які оригінальні проекти вже вдалося реалізувати і що планується у перспективі розвитку архіву-музею — про це та інше наша розмова з Оленою Кульчий.
— Олено Валеріївно, чи змінилося ваше уявлення про ЦДАМЛМ України після призначення директором цього колективу?
— Архіви я порівнюю із дзеркалом, в якому відображається життя окремої людини, родини, доля країни... Тепер цей образ набув динаміки: розумію, що місія Архіву-музею літератури і мистецтва — не просто дати можливість іншим зазирнути в те «дзеркало», але й намагатися зробити цей особливий і надзвичайно цікавий світ минулого актуальним сьогодні. Як? Максимально сприяти тому, щоб минуле ставало предметом наукового і художнього досвіду людей.
Наш архів-музей унікальний — в одній установі поєднано архів, музей та бібліотеку. Це колосальна джерельна база з історії української культури! Сьогодні тут зберігається понад тисячу фондів і більше трьох тисяч музейних предметів. Основний масив документів — особові фонди діячів мистецтва і літератури: Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, польської письменниці Ванди Василевської, яка довгий час жила на Україні, Василя Блакитного, Андрія Малишка, Миколи Зерова та інших. До речі, ініціатором створення архіву в 1960-х роках був Олесь Гончар (тоді голова Спілки письменників України), і в листі до заступника голови Ради Міністрів УРСР він писав про необхідність створення «літературного музею-сховища», себто йшлося про установу для зберігання передовсім літературної спадщини — рукописів письменників і поетів. Але в доопрацюванні Положення про архів-музей 1968 року говорилося і про документи композиторів, архітекторів, художників, кінематографістів та ін. У нас зберігаються оригінали робіт художників, що входять, можливо, в десятку найвідоміших художників світу: наприклад, Миколи Глущенка, Олександра Богомазова, Анатоля Петрицького, є роботи Марії Примаченко. Крім особових фондів, це й матеріали установ та організацій — творчих спілок і товариств, видавництв, редакцій газет і журналів, театрів, хорів, капел, оркестрів, кіностудій тощо. Найстаріші документи ЦДАМЛМ України датовані ХVІІІ століттям.
Моє уявлення про архів-музей змінилося з романтичного на реальне практичне — я бачу, з якими скарбами маю справу, і як керівник розумію всю серйозність особистої відповідальності за долю кожного документа.
— У яких напрямках плануєте розвиток діяльності архіву-музею насамперед?
— Пріоритетів три: розвиток матеріально-технічної бази, актуалізація співпраці з колегами у європейському та світовому контексті, зокрема через розширення географії виставкової діяльності, і налагодження видавничої діяльності — вся ця робота на даному етапі потребує особливої уваги. Вже цього року ми взяли участь у спільному проекті «Лесь Курбас і світовий театральний контекст», готували виставку з нагоди 125-річчя Івана Кавалерідзе, яку відкривали в однойменному музеї-майстерні, у вересні планується виставка спільно з Музеєм театрального, музичного та кіномистецтва, що присвячена театрознавцю, фольклористу, педагогу Петрові Руліну. Зараз тривають переговори з приводу організації у нас виставки, присвяченої видатному вченому, основоположнику Тартуської школи семіотики Юрію Лотману, можливо, вдасться запросити з лекцією Михайла Лотмана, сина. Ці та інші акції повинні сприяти популяризації архівних фондів.
— Що мається на увазі під популяризацією? Адже сам «продукт» вельми специфічний...
— Дуже добре розумію затребуваність духовної спадщини сьогодні, як і те, що архівні документи — факти історії — принципово не можуть і не повинні бути масовими. Звісно, популяризація — не реклама, йдеться передовсім про певну презентаційну, ознайомлювальну і просвітницьку роботу з нашою потенційною аудиторією. Наше завдання зараз — заявити про себе тим, кому це може бути цікаво, про те, що ми є і якими саме матеріалами з історії культури (між іншим, не тільки української) володіємо. У читальному залі архіву-музею постійно є відвідувачі з-за кордону. Так, згідно статистики, впродовж останніх десяти років нас відвідали близько 100 зарубіжних дослідників; зокрема, цього року з документами працювали дослідники з Росії, Ізраїлю, США, які дивувалися своїм відкриттям, адже знаходили матеріали, яких немає в жодному іншому архіві їхніх країн. До нас часто приїздять музиканти з Європи й Америки в пошуках старовинних табулатур і знаходять те, що їм треба. Взагалі музичний фонд архіву — окрема і надзвичайно цікава сторінка для дослідницької роботи.
До речі, зараз тривають зйомки документального фільму про наш архів, нами зацікавився один з українських телеканалів. Працюємо над тим, аби зробити максимально зручним для відвідувача наш веб-сайт, адже щоденно його проглядають десятки користувачів всесвітньої павутини. Тут же представлено електронні варіанти усіх трьох томів Путівника по фондах архіву, документів, що вже опрацьовані й чекають на свого «співрозмовника».
З метою популяризації було запроваджено у квітні проект «Мистецькі зустрічі в архіві-музеї», цикл вечорів за участю талановитих українських артистів, музичних колективів. Тим паче, тут прекрасний концертний зал з чудовою акустикою, що гріх не використовувати. Для нас цей проект — своєрідний місток між задокументованим минулим і активним творчим життям України. В рамках даного проекту ми презентуємо документи, музейні експонати, які так чи інакше відображають тематику події. Судячи з експерименту (а відбулося вже три концерти різних напрямків: сучасна академічна музика, хорова музика, авторська пісня), інтерес до «мистецьких зустрічей» є, і ми постійно отримуємо пропозиції нових цікавих проектів від творчих людей.
У планах — співпраця з навчальними закладами, систематизація проведення місцевих і мандрівних екскурсій (в архіві-музеї діють 11 меморіальних кабінетів діячів літератури і мистецтва України ХХ ст. — Ред.), проведення наукових семінарів для молодих дослідників... У нас все для цього є — і кадровий склад, і досвід, і бажання. Залишається лиш рухатись згідно з наміченим планом і відчувати відповідальність кожного за доручену справу.
— Чи є у вас як керівника певне кредо, якого дотримуєтесь в роботі з кадрами?
— Маючи чималий досвід керівної роботи, завжди намагаюсь працювати за принципом «Управляти — це вести до успіху інших». Неодноразово переконуюсь у мудрості цієї фрази. Вважаю, що тільки той працівник, який знає, що його робота потрібна, помітна і важлива, буде успішним і привнесе в загальну справу високі дивіденди. Відверто кажучи, я дуже вимоглива, але завжди підтримаю ініціативу, дам час і посприяю в її реалізації. Вважаю, що колективної відповідальності не існує, відповідальність може бути тільки індивідуальною. Тішуся, що до нас останнім часом вливаються молоді кадри, серед них є кандидат наук, троє навчаються в аспірантурі Національної музичної академії ім. П. Чайковського, це й кращі випускники інших київських вишів. Отже, інтерес до історії, її наукового осмислення серед молоді є, і є бажання працювати. Натомість в нашому архіві є кому передавати досвід — це першокласні спеціалісти, що працюють вже понад 30 років. А сьогодні можливість передачі досвіду з покоління в покоління не маємо права втратити.
