Механіка відносин із сьогоднішньою прогулянкою зовсім не передбачала щось більше за груповий портрет улюблених київських сходів. Думали так — стриб-скік зі сходинки на сходинку, погляд довкола — щось шарманисте само в мережі трапляється, звичайно, приправимо цікавою історією, можливо, спогадом, от і все. Коли ж почало дихати буквально в потилицю, а погляд ледве встигав фіксувати чіплялки, стало зрозуміло — розвиток сюжету, як і належить, у цьому загадковому місці, нав’язує свій план, а цікавим сходам доведеться стати героями наступних задвірок. Ми й не чинили опору. Власне, одні з таких — ажурно-металеві й привели на гору Уздихальницю. Далі ж почалася наша імпровізація. Відпочивши на горі в тіні оглядового майданчика з видом на Замкову гору, наситившись видом, зауважили — що дерева це добре, але тут потрібне обрізування. Ця висота — для ока свято, за цим і піднімаються туристи. Так і хочеться розсунути гілки й вдивитися в простори дивовижно фотогенічного міста. Втім, ми спокійні — у нас був свій варіант.
ГОРА УЗДИХАЛЬНИЦЯ НАПРИКІНЦІ ХІХ СТОЛІТТЯ
Позаду, за високим парканом, стояла найбільш фольклорно приголублена, найбільше за усіх оповита міфами будівля, що отримала назву «Замок Річарда — Левове Серце». Міфи та легенди довкола цього чудового будинку, схоже, самі себе й підживлюють, але з особистого життя замку відомо, що будували його з 1902-го до 1904-го, а 1905-го, коли він був вже майже готовий, сталася страшна пожежа, і його господар купецький син Дмитро Орлов, на той час вельми заможна людина, вимушений був позичати гроші, щоб знову повернути втрачене. У будинку постійно відбувалися дивні речі, й коли його вже було начебто відновлено, ніхто з мешканців там довго не затримувався. Всі скаржилися на страшні завивання вночі. За однією з версій, щоб помститися дуже дбайливому, далеко не бідному Орлову, будівельники в димові канали заклали яєчну шкаралупу та шийки від пляшок. Потім хтось із домочадців, розібравши димарі, їх і виявив. Бійниці, таємні сходи, переходи, склепіння, все це вабило сюди хлопчаків, змагатися тут можна було до самозабуття, уявляючи себе лицарями, а ще милуватися з висоти — Подолом, Дніпром, далекими лісами. Назва, можливо, народилася в головах начитаних романтичних хлопців. Але є й інша версія — в 50-ті роки минулого століття письменник Віктор Некрасов вперше назвав будинок в одній зі своїх повістей саме так «Замок Річарда — Левове Серце». І ще дещо — тут довгі роки жив приятель Некрасова, чудовий оповідач, жартівник, ерудит і звали його Річардом. Можливо, все це разом і наситило письменницьку фантазію. Міський фольклор упертий, а киянам ця назва давно припала до душі, хто каже з 50-х років, а хто — з 1966-го.
АБИ, ЯК І СТО РОКІВ ТОМУ, ПОМИЛУВАТИСЯ ПАНОРАМОЮ ПОДОЛУ, ТРЕБА ПІДНЯТИСЯ НА ГОРУ УЗДИХАЛЬНИЦЮ СХОДАМИ, СПОРУДЖЕНИМИ У 1992 РОЦІ
Та й не так вже важливо, думали ми, опинившись на рівні більш ніж третього поверху на недореставрованому вчергове майданчику або, здається, добудованому й залишеному руйнуватися — цегла для нього була вибрана сучасна, мабуть, не найнадійніша. Та все ж, поглянувши на куполи Андріївської церкви, здивувалася незвичності такого близького сусідства — так до куполів ще не наближалася. Новий ракурс — хочеться насититися всім — заломленням сонячного світла у вікнах, вигинами й секретами — не вгадати, що побачиш через хвилину, та й зверху і недобудований, і нецікавий майданчик здався вже багатообіцяючим — адже від виду на далечінь паморочиться голова, хочеться мовчки споглядати й порівнювати. У мене є акварель, написана художницею 1993 року, і цей будинок на ній, як на точній фотографії. Зіставляючи, бачу — підходи були абсолютно іншими, немає чудового балкона, та й прибудови, схожі на госпблоки, якими б вони не були «ратицями», зі стильним імпозантним замком їм не зростися, хоча на їхній «спині», гуляючи нагорі, відчували себе особливими гістьми. Ні, не VIP — адже ми дісталися сюди повзучи, через лазівку, всю вкриту колючим дротом. Власне тут, на забороненій території тому й чисто (на самій горі не дуже), що ніхто не проникає. Відразу скажу, що ідучи, закамуфлювали лаз так ретельно, а дріт сплели так надійно, що можна сказати — кордон на замку. Сукню ж не порвала й не поранилася, навіть не подряпалася, тому що у мене надійний партнер. Сергію в дитинстві батько, кадровий офіцер, дарував всілякі брошурки-методички РСЧА: основи рукопашного бою нам не знадобилися, а ось правила подолання перешкод якраз. Так і просочувалися за методикою, заважав лише власний сміх — здитиніли. Спершись ліктем на дерево, що давно впало, але життєрадісне й зелене, і, незважаючи на його горизонтальні реалії, не втратило коріння, побачила кокетливі, ні, мабуть, елегантні запасні сходи шоколадного кольору й зрозуміла — ось вони точно із замку, їм не треба пнутися геть зі шкури, щоб довести свою привабливість, такі всіма вигинами тримаються за свого Річарда, загострюючи романтичні фантазії і бажання наділити ці сходи-скульптуру певною одухотвореністю: впевнена — вони будинку скрашували довгі роки напівжиття, заспокоювали, мовляв, поки ми разом, нічого не страшно. Буде й на нашій вулиці свято.
У репортерів геть відсутній сигнал щось відкладати на завтра, на потім. Лише зараз і саме тут. Ось і вийшов портрет одного літнього дня.
Ми ж зустрінемося скоро й побігаємо київськими сходами. Ще не знаю, про що вони нам розкажуть.
P.S. Після цієї зйомки, вийшовши з чагарників, мій напарник Сергій зняв із себе кліща. Будьте уважні — кліщі теж люблять життя... і нас, на десерт.
