Скандальна акція руху FEMEN, під час якої дівчата спиляли хрест на Майдані Незалежності, стала приводом до цікавої дискусії, що розгорнулася на сайті «Телекритики». Спроба оцінити роль журналістів у тому, якого розголосу набувають ці акції, й у тому, що вони взагалі мають місце, вийшла за межі розмови про FEMEN і торкнулася глибоких проблем, власне, української журналістики.
«Вже понад три десятиліття в західній культурі буяє постмодерністська інтелектуальна мода, яка має кілька визначальних рис. По-перше, мислителі постмодерну розглядають увесь світ як текст, не більше. По-друге, вони демонструють намагання вважати все чинне грою, в тому числі й судження про будь-що. По-третє, наявним є бажання урівнозначити абсолютно всі культурно-смислові системи. І, нарешті, маємо прагнення деконструкції всього, що є стабільним, звично-звичаєво-звичайним. Основне вістря деконструкції спрямоване проти класичної європейської культури, її цінностей та її ядра. Цей високоінтелектуальний розмисел, ця світоглядно-філософська гра, поміж іншого, породжує таке своєрідне явище, як плебейський постмодерн. Якщо всі світоглядні й соціокультурні позиції рівноправні та рівнозначні, якщо говорити про «історичну реальність» чи «істину в історії» не випадає, то існує безліч історичних, світоглядних і політичних правд. Отож, деконструюючи геть усі вартості й традиції, обстоюючи рівноправність життєвих світів, образно кажучи, зло-дія та добро-дія, що є досить цікавим для розваг інтелектуального збіговиська, постмодерні мислителі понад три десятиліття агресивно пропонують це «великому світові», який і без того потерпає від примату «правди сили» над «силою правди». Не в останню чергу тому й існують проблеми з моральністю світової журналістики, що в найкращих університетах майбутнім працівникам ЗМІ провідні професори читали одну з найбільш небезпечних філософських систем. Урешті-решт, провінційно-плебейський постмодерн не міг не з’явитися й не поширитись і в Україні...» — пише у своєму матеріалі «FEMEN і хрест: а чи справді журналісти не відають, що творять?» відомий філософ і публіцист, автор «Дня» Сергій ГРАБОВСЬКИЙ.
Але якщо в Європі існують потужні захисні механізми, то у нас, як переконаний публіцист, постмодерн по-плебейськи дуже вдало ліг на пострадянську матрицю — з відповідними наслідками у вигляді нездатності оцінювати події в категоріях добра і зла та неспроможності вибудувати ієрархію цінностей.
Власне, всі ці проблеми притаманні й українській журналістиці — невміння чітко розставити історичні акценти, а звідси — вибудувати для себе потрібну шкалу цінностей. А якщо немає цінностей, то звідки візьметься стійкість, щоб відмовитися всупереч можливості заробити від скандальних деструктивних матеріалів і хоч частину ефірного часу віддати цікавому, але не пустопорожньому?
Пропри те, що наші медійники — особливо телевізійники — навряд чи слухали курси від кращих проповідників нової культурної парадигми, вони доволі послідовно наслідують вищезгаданий плебейський постмодерн.
Звичайно, дискусія, яку продовжив на «Телекритиці» Сергій Грабовський, неодноразово розгорталась і на шпальтах «Дня», коли ми писали, чому, перш ніж створити Бі-бі-сі, потрібно створити Британію, що наявність громадянської позиції у медійників не йде врозріз з професійною етикою, і що, зрештою, кожному українському журналістові необхідні системні історичні знання. Але повернутися до цієї теми мене вкотре змусила телепрограма на День Незалежності, яку вивісили у мережі найбільш рейтингові загальнонаціональні канали.
Зважаючи на ситуацію в країні, зокрема, після прийняття мовного закону, День Незалежності, який і без того був святом знаковим, набирає особливого змісту. А щоб це свято не перетворилося на фікцію (як і, зрештою, сама незалежність), потрібно щороку організовувати не лише народні гуляння і концерти, а й такі заходи, які б не дозволяли вивітритися історичній пам’яті.
Утім, частина мовників про День Незалежності забула взагалі, навіть у звичній для ТБ концертно-кітчевій формі. СТБ, ICTV та «Новий канал» ні 23, ні 24 серпня не запропонують своїм глядачам жодного проекту, що був би пов’язаний із Днем прапора чи Днем Незалежності. Мабуть, у новинах чи ранкових шоу про них згадають, але...
Зате можна буде вкотре подивитися серіал «Леся+Рома» чи «Татусевих доньок», а ще — «Королеву бензоколонки». Що це, як не постмодерн по-плебейськи?
Не далеко від своїх колег по цеху втекли «Інтер» та «1+1». Про День прапора ні один, ні другий не згадають. Правда, у День Незалежності канали пропонують кілька вартісних фільмів. Наприклад, «Інтер» покаже легендарний «Білий птах з чорною ознакою», але шкода, що аж о пів на першу. Натомість «Пригоди Вєрки Сердючки» та «Вечірній квартал» на каналі — у прайм-тайм! Те ж саме з «1+1». 24 серпня канал покаже стрічку Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» о 23.00. Утім, і це для каналів — помітний крок вперед. Помітний, але не достатній. У телевізійному просторі відчутно бракує документальної публіцистики. Якщо говорити про День Незалежності, то ще живі герої, які цю незалежність виборювали. На телеекранах бракує голосів Івана Дзюби, Левка Лук’яненка, Євгена Сверстюка та багатьох інших, які потрібні суспільству сьогодні. Обов’язок телевізійників їх думки до цього суспільства донести. А якщо хтось запевняє, що на такий проект не має коштів, то покажіть хоча б фільм Володимира Буковського «Україна. Точка відліку», створений до 20-річчя нашої державності.
Краща ситуація на Першому Національному. Мовник усе-таки державний. Але зі шкалою пріоритетів і в нього не все гаразд. Увесь тиждень канал показуватиме фільми чи програми, які так чи інакше повертають глядача до історії країни. Утім, і спецвипуски до Дня Незалежності, і серія класики українського кіно (зокрема, такі стрічки, як «Запорожець за Дунаєм», «Коліївщина», «Тарас Шевченко», «Наталка Полтавка», «Дума про козака Голоту»), і документальний фільм «Ті десять років. Євген Сверстюк: 1981—1991» виходитимуть в ефір по буднях у першій половині дня, а ввечері, наприклад, — черговий концерт Яна Табачника. Цікаво, а чому не навпаки? Що ж до самого свята, коли глядачів побільшає, на Першому будуть суцільні концерти...
Зрозуміло, що притомна аудиторія перед телевізором не сидітиме, а влаштує собі свій День Незалежності по-українськи. Але це, знову ж таки, перехід до особистого спротиву. Чи можна, коли суспільство буде поділене на маленькі анклави українськості, зберегти незалежність і державність в умовах жорстких зовнішніх викликів? Хотілося б, щоб це питання не було риторичним.
