Нещодавно завершилася виставка ВОНА, що діяла в київській галереї ЦЕХ. Це — інсталяція, де є рушник з давніми символами і подоба храму з фігурками архаїчних богинь. Повстяний рушник зшитий із двох ідентичних частин, накладених одна на одну та скріплених нитками-судинами, подібно до структури молекули ДНК. Авторка роботи — художниця VALYA, яка народилася у селі Луків Волинської області, а нині живе у Каліфорнії. Роль генетичної пам’яті, її потужний і містичний вплив на життя — важлива тема для мисткині. Про це, і ще — про пошуки себе і про тяглість культури предків, яку не викинеш, не забудеш, не вирвеш із себе — ми говорили з VALYA.
«ВИРІШИЛА СТАТИ ЛАНКОЮ, ЯКА ЗВ’ЯЖЕ МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ»
— Як виник проект ВОНА?
— Із 2008 року я — художник галереї ЦЕХ. За цей час зробила тут два проекти. Концепція третього проекту обговорювалася та була затверджена ще два роки тому, і йшлося там про моду як маніпулятора людською свідомістю. Але життя внесло свої жорсткі правки. В Україні почалася Революція Гідності. Ми з чоловіком погодинно жили новинами з України, як могли допомагали учасникам протестів. Моя душа наповнювалася горем. Я не уявляла, як зможу працювати над проектом про моду, коли на Майдані ллється кров. Врешті з’явився зовсім інший проект під назвою SHE — ВОНА. Це — мої роздуми про жінку, котра покликана природою зберігати та продовжувати традиції предків. Героїня має чотири іпостасі: дівчинка, мати, богиня і дружина.
— Що означають символи, використані у роботі?
— Це — знаки культур народів, які населяли територію України з давніх-давен. Ці знаки знаходили у похованнях, на глиняних горщечках та інших артефактах. А будь-які символи, котрі дійшли до нас крізь віки, містять могутню силу пращурів. На превеликий жаль, сьогодні ми майже втратили все це. Я намагаюся привернути увагу людей до того, що наші предки нам довірили.
У каталозі виставки я багато уваги приділила розшифровці трипільських знаків. За основу взяла книжку Євгена Паламарчука та Івана Андрієвського «Зорі Трипілля». Коли я вперше відкрила для себе трипільські символи, вразилася мудрості наших пращурів. Все так просто, розумно! Відкривати мову предків означає відроджувати нашу історію, котру свого часу силоміць у нас відібрали.
«ЖІНКА МАЄ ВІДЧУВАТИ СЕБЕ ЗАХИЩЕНОЮ»
— Що ви взяли за основу для проекту?
— Виставка носить персональний характер. Торік я втратила тата, ще раніше відійшла моя мати. Якось я переглядала речі, котрі залишилися після мами. Вразило, що майже нічого не залишилося з того, що належало моїй бабці чи прабабці. Де скрині зі шлюбними рушниками, котрі вишивали мої баби та прабаби? Де ікони, на котрі вони молились? Україною не один раз проносилися криваві буреломи історії. У моїй сім’ї щезло все, наче вогонь випалив. У мене є донька й син. Подумала, що, мабуть, мені треба стати ланкою, котра зв’яже минуле, предків, і майбутнє — дітей. Вирішила зробити рушника на свій творчий лад, котрий передам у спадщину дітям.
Довго шукала взірець для роботи: чекала, що відгукнеться у душі. Побачила у книзі фрагмент одного рушника, і подумала, що моя бабця могла вишити таке. Пізніше дізналася, що рушник дійсно зроблений у районі, звідки мої батьки. Це — полотно XVIІІ століття. Тоді рушники робили несиметричними, кінці відрізняються. На ньому зображене стилізоване дерево життя — Права, Ява і Нава. Є чітке розмежування на духовний світ, світ людей та підземне царство. Згодом дізналася, що також це символізує три покоління, це — дівчинка, мати і баба. Тобто, я підсвідомо обрала малюнок, який прекрасно відображує концепцію виставки. Я була дуже щаслива, що зовсім недавно віднайшла оригінал! Виявилося, рушник був у приватній колекції художника Івана Їжакевича, 1911 року він подарував його Київському художньо-промисловому і науковому музею (нині — Національний музей українського народного декоративного мистецтва. — Авт.)!
Дещо у мою роботу я внесла від себе. Тут дзеркально складені два ідентичні фрагменти. Це уособлює молекулу ДНК, яка несе закодовану інформацію про людину та її предків. Також по контуру рушника є багато рельєфних зображень трипільських знаків — ніби щось виступає з глибини.
— Як з’явилися сто богинь із кераміки?
— Це точні копії жіночих скульптур, створених багато тисяч років тому і віднайдених у різних куточках нашої планети, які є стилізованими зображеннями жінки-богині. У багатьох давніх культурах — це можна сказати і про трипільців — шанували жінку, вона була богинею. На жаль, сьогодні жінка — часто лише об’єкт сексуального задоволення чоловіків. Тема вивернутої, спотвореної ролі жінки у нашому суспільстві дуже болюча для мене.
Сьогодні жінка несе подвійний тягар. Як мати вона повинна опікуватися своїми дітьми. І одночасно має нарівні з чоловіком заробляти гроші на прожиття. Діти часто випадають з орбіти жінки-матері. Я сама — продукт такого виховання. Моя мати, вчителька, не мала часу для мене. Нове покоління росте, не відчуваючи енергію та любов матері.
Зображення богинь — звернення до чоловічого роду. Це, як нагадування про часи, коли жінці поклонялися. Жінку треба обожнювати. Тоді вона розквітає, тоді вона всіх покриває енергією любові. До речі, стосовно жінки як дружини: чоловік стає щасливим, коли виконує жіночі бажання. Це його спонукає до росту.
«ВІРЮ, ЩО СКОРО НАСТАНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ»
— Як ви прийшли у мистецтво?
— У дитинстві я попала між коліс вантажівки. Це дуже вплинуло на мене, незабаром я почала заїкатися. Обирала професію так, щоб ніколи ні з ким не розмовляти. Закінчила художню школу, тож вирішила стати митцем. Обрала Львівську академію прикладного та декоративного мистецтва. Потім майже 20 років працювала дизайнером на шовковій фабриці у Черкасах. Коли Радянський Союз розвалився, фабрика закрилася, і треба було виживати. Це був дуже цікавий період мого життя. Я працювала стилістом, була завідувачем кафедри у Київському національному університеті культури та мистецтв. У 2000 році оселилася у Каліфорнії, вийшла заміж, відкрила студію. Мала змогу мандрувати, відвідувати провідні музеї світу. Це розширило мої обрії. Я почала замислюватися, хто я як митець. Що я хочу сказати світу?
Важливим моментом у моєму житті стало знайомство, а потім і співпраця з галереєю ЦЕХ у Києві. Мені дуже близька патріотична позиція власника галереї Олександра Щелущенка, котрий просуває у світ українських митців. Тут я відчуваю всебічну підтримку та волю. Унікальний простір галереї дозволяє втілювати найбільш неймовірні задуми. Це важливо для мене.
— Як сучасні українці навертаються до свого коріння?
— Для мене зараз, можливо, найщасливіший час у житті. Після занурення у тему родової пам’яті, глибоко відчуваю у собі українство. Велике щастя жити у період, коли молодь України ідентифікує себе як українців. Російські царі намагалися викорінити це 300 років. Але родова пам’ять жива! Вона передається через ДНК. І от, коли прийшов час, молодь вийшла на Майдан і сказала: «Українці є!».
Вірю в український народ. Впевнена, що скоро настане наше відродження. За 20 років незалежності виросло перше покоління людей, яке не знає комуністичної отрути. Дайте ще 20 років, коли це покоління прийде до влади! До того ж, українці дуже талановиті.
Держава має всі сили витратити на малих діточок. Найперше — дати їм правдиву книгу з історії України. Такі книги вже написані, треба їх видати і ввести у шкільні програми. Якщо дітям дати нашу правдиву історію, виростуть гідні молоді люди зі стрижнем. Треба, щоб у них було нормальне харчування, навчання, був доступ до міжнародної інформаційної бази. А, за великим рахунком, потрібна масштабна реформа навчання наших дітей, якщо ми хочемо мати успішну країну.
— Наскільки українська культура є зрозумілою у світі?
— Наша культура абсолютно не заявлена у світовому просторі. Ми сотні років жили під Московією, яка не пропускала нічого українського. Наших видатних особистостей примушували до обрусіння. Лише після Революції Гідності та війни на Донбасі Україна повноцінно з’явилася на політичній карті світу, нас помітили.
Величезне завдання кожного українця — доносити у світ інформацію про Україну. Минулого року у рамках моєї виставки Retrospective у Художньому музеї Visions міста Сан-Дієго у Каліфорнії я представила плакат про трипільську кераміку. Як виявилося, жоден відвідувач виставки гадки не мав, що таке трипільська культура. Це прикро. Ми повинні відкривати світу культурні надбання наших славних предків.
