Про жіночий рух FEMEN я пишу рідко, бо справжніх приводів для того вони дають мало. Цього разу, втім, розголос був дещо більший, ніж їхні стандартні й давно нецікаві акції з роздяганням.
Як відомо, активістка FEMEN Інна Шевченко за допомогою однодумниць спиляла пам’ятний хрест у центрі Києва. Акція пройшла 17-го серпня, у день винесення вироку російській панк-групі Pussy Riot.
У Живому Журналі руху FEMEN сказано: «На знак солідарності з жертвами кремлівсько-попівського режиму FEMENки звалили поклінний хрест над Майданом Незалежності за допомогою бензопили».
Ця акція стала чи не найбільшою невдачею за весь час існування руху. І цей провал глибоко логічний.
Чи бачать себе FEMEN українськими Pussy Riot — невідомо, скоріше за все, Анна Гуцол і сестри Шевченко це заперечуватимуть; однак штиб їхніх дій свідчить про протилежне. «FEMENки», постійно нагадуючи про себе у звичний для них спосіб, прагнуть зайняти в нашій країні ту нішу радикального феміністичного протесту, яку в Росії опанували Толоконнікова, Альохіна і Самуцевич.
Однак щоб досягти того, чого досягли Pussy Riot, потрібні в першу чергу дві речі: чітка ідеологія та хороша освіта. Щодо першої, повторю те, що вже писав із приводу іншої акції FEMEN: ідеології у групи Гуцол — Шевченко нема. Перше, що спадає на думку, — фемінізм. Феміністичні організації мають ліве чи ліволіберальне спрямування, захищають, попри поширені стереотипи, права всіх людей, а не тільки жінок, ведуть невпинну соціальну роботу, й акції прямої дії — лише частина тої роботи. Жодної активності FEMEN щодо набуття реального, а не декларативного гендерного рівноправ’я не помітно; пара напівголих витівок під Кабміном чи біля вокзалу не враховуються, що ж до лівизни чи лібералізму, то в даному випадку це навіть не смішно; ба більше, деякі перформанси виглядають як підтакування (несвідоме, сподіваюся) крайнім націоналістам.
З освітою ще гірше. Ув’язнені з Pussy Riot — якраз добре освічені, розумні дівчата, цілком свідомі того, що роблять, — достатньо лише почитати їхні заключні промови у суді. Наші ж, на жаль, не завжди грамотно пишуть навіть рідною для них російською, українською не володіють, англійською і поготів. Боюсь навіть уявити, що було б, якби спробувати поговорити з тою ж таки Сашею Шевченко про, наприклад, французького історика і філософа Мішеля Фуко — предмет для тих-таки Pussy цілком зрозумілий.
Ані переконань, ані знань, як наслідок — скидається на те, що єдиним стимулом публічних дій групи є прагнення популярності за будь-яку ціну. FEMEN бере участь і в демонстраціях за свободу слова і зібрань, і проти сваволі режиму «регіоналів» — але їхня участь триває рівно стільки, скільки треба, щоб їх помітили (сам був тому свідком неодноразово); потім, якщо їх до того не затримала міліція, вони просто залишають маніфестацію, не цікавлячись її результатом. Інколи їхні акції скидаються на провокації на користь влади, як це було, коли дівчата прийшли на Майдан підприємців 2010 року: зрозумівши, що їм не дадуть мікрофону, влаштували скандал, звинуватили мітингувальників у продажності, а себе в Інтернеті подали як по-звірячому побитих невинних жертв.
Невігластво породжує нерозбірливість і всеїдність. Робити вульгарні фотографії та відео (вульгарні не через оголеність, а через відсутність відчуття міри та смаку) з російськими шахраюватими дизайнерами чи продажними рок-музикантами лише через сумнівну знаменитість таких діячів для справжньої феміністичної групи було б самоприниженням і репутаційним самогубством. Вести дрібну комерцію, продаючи сувеніри-«цицькографи», добре, коли за душею є ще щось, окрім розцяцькованих чашечок і футболочок. Активність у політиці зводиться до банального «всі вони однакові». Немає ані якихось реальних досягнень, ані переконливого суспільного дискурсу, ані співробітництва з іншими феміністичними чи політичними рухами, про теоретичні потуги я просто мовчу. Потенційно необхідна діяльність перетворюється на тусовку, на привід для заголовка у тій-таки бульварній пресі, проти якої FEMEN так гаряче виступали.
Отже, звідси і те, що діється зараз. Безкоштовна і безпечна самореклама на чужій драмі. Мали б трохи більше освіти — врахували б, що хрест установлений на згадку про жертв НКВС, знищених у 1930-ті роки у розстрільній тюрмі (сучасний Жовтневий палац). Знали б так само, що хрест цей — католицький, тож його знесенням насправді додали трохи розради у засмучені кремлівсько-попівські голови. Мали б справжні переконання — влаштували б потужну провокацію у тій-таки Лаврі, котра є епіцентром московського обскурантизму. За це можна сісти на реальний термін, можна отримати на горіхи від справжніх чорносотенців — але й викрити істинне обличчя кремлівської церкви. І дарма FEMEN розказують побрехеньки про масові ментівські облави. Для них це — гра, черговий спосіб додати у рейтингу, в’їхавши до слави верхи на чужих спинах, відчайдушна, але жалюгідна на тлі процесу Pussy Riot спроба нагади про себе.
«FEMEN попереджає Путіна-Гундяєва, що якщо активістки будуть засуджені до тюремних термінів, то FEMEN спрямує вістря бензопили персонально на покидьків, відповідальних за страждання ні в чому не винних жінок».
Ах, як Путін — Гундяєв злякалися.
Убого. Просто убого.
Ще більш убого буде, якщо таки посадять.
P. S. Щоб уже всім порівну. Я би злукавив, якби не озвучив питання, котрі особисто для себе не пов’язую напряму зі вчиненим «FEMENками». Ставлячи їх, я розраховую на дискусію у межах пристойності. Що робить ритуальний знак однієї церкви біля місця, де вбивали людей різних конфесій, різних переконань, в тому числі й атеїстів? І чи має право символ християнства вважатися знаком милосердя — зважаючи не тільки на московський процес, але й на історію цієї релігії загалом?
