Кількість учених, які нині живуть на землі, більша, ніж за всю історію людства разом. А от кількість артистів на душу населення статистику не зацікавила. При цьому очевидним фактом є те, що життя все більше театралізується. Як і те, що, можливо, через нероздільність із днем сьогоднішнім, із його правдою почуттів сам театр детеатралізується. Ще зовсім недавно можна було побачити артистів із характерним гримом, наклеєними носами, накладними лисинами та ін. Уже давно з театрів зникли суфлери. Диву даєшся, як у головах тримаються гори тексту, та ще й з кількох вистав, які грають два рази на місяць.
Історичні атрибути класичної драматургії подаються ескізно у костюмах, декораціях, музиці. Здається, людство всіма доступними інструментами прагне до глибинного пізнання себе в координації з усім сущим у цьому світі. І тим більше сенс творчості виявляється у здатності переконувати в аж ніяк не очевидному, у здатності відкривати не банальні, а приховані істини людино- і світоустрою.
У служінні театру досягти стану привабливої довірливості, легкості емоційного зближення, переконливої щирості почуттів означає досягти якості зірки. Цією якістю повною мірою володіє Ада Миколаївна Роговцева. Кожен раз, коли її називають «живою легендою українського театру», вона приймає високу оцінку з вдячністю і самоіронією, хоча чимало доклала зусиль для закріплення за собою цього титулу.
Гордон Крег написав: «Я бачив виставу «Вишневий сад» у Москві, і читати п’єсу після цього було настільки ж важко, як після опери читати лібрето — була відсутня музика. Це робить честь акторам і Чехову».
Невипадково легендою стала робота Роговцевої у виставі «Варшавська мелодія», поставленій Едуардом Митницьким. Настільки ж високі ноти почуттів у ролі Кніппер-Чехової обдарували виставу Михайла Резниковича «Насмішкувате моє щастя» довголіттям, якому можна позаздрити. Нині вистава вже з Наталією Долею в цій же ролі йде вже 20 років з перервою на три сезони у театрі Лесі Українки. Під час паузи її грали як виставу-спогад «Треба жити...» у театрі «Сузір’я».
Це був час купонів, пайків і побутової безнадії. Але як же після третього дзвінка в кожному м’язі актриси закипало життя! Як струни душі її починали звучати з виходом на сцену, який слухняний був голос, як все єство її було ідеально налаштоване!
«Актор завжди повинен горіти. Його життя — оптимістична трагедія», — проголосила Людмила Гурченко.
Кінолегендою Роговцевої стала роль у фільмі «Салют, Маріє!» режисера Йосипа Хейфіца.
Акторська доля Ади Миколаївни багата ролями-міфами. Хоча, якби вона була московською актрисою, міфи ці, напевно, були б іще гучнішими. Довга і прекрасна доля Любові Орлової — це лише 12 ролей у кіно. Кіноміф Фаїни Раневської склався з великих епізодів і лише двох головних ролей. Що ж єднає Роговцеву із зірками театру і кіно не в рамках національного виробника, а в безмежності професії актора?
Насамперед, це дар магнетичного впливу на глядача. І ще — здатність насолоджуватися процесом природної акторської творчості. Ще — безстрашшя перебільшення на сцені і вміння його виправдати. Пристрасть до сміливого поєднання трагічного і комічного. Закоханість у невичерпність імпровізації. Талант виносити сценічні образи за межі часових і національних коренів. Що ж до рис українського характеру, то їх вона свідомо ідеалізує і романтизує. Доказом того слугують вірші актриси, дві книжки спогадів — «Мій Костя» і «Свідоцтво про життя», сповнені любов’ю до своєї культури, до свого народу, до своєї землі.
Але навіть найщасливіше життя у мистецтві не буває легким. Доля художника неодмінно драматична. Ада ховається від публічності, яка щохвилини зобов’язує, у селі. Там спочивають її чоловік і син. Там вона пише свою третю книжку. Пише її у спілкуванні з нами. Пише її своїми новими ролями. Бо ще одним її талантом є дар надії.
У виставі «Схоже на щастя», поставленій у театрі «Сузір’я» Катериною Степанковою, Ада Миколаївна грає з актрисою Світланою Орличенко. За краще виконання жіночої ролі вони обидві були висунуті на премію «Київська пектораль-2014». Роговцева перемогла. Зокрема, великодушністю зірки, яка не дозволила притопити безумовно талановиту, але не настільки досвідчену й відому молоду колегу. Вистава — про пошуки моральної спорідненості. Про неї йдеться легко, весело, сумно, але найголовніше — з гострим відчуттям життєвої необхідності її відкриття рідними, близькими, незнайомими, абсолютно всіма людьми. Вона може дати спокій, твердість, упевненість. До неї треба вирости. Нею можливо зростити в собі квітку світла надії.
У наших взаєминах із творчими особистостями у мистецтві є підступний чинник — стереотип очікування. Зірка повинна бути загадковою. Може бути примхливою. І ще багато якою, головне, не як усі.
Про Сару Бернар розповідали, що, граючи у п’ятиактній трагедії головну роль, вона була незадоволена реакцією зали після першого акту, викликала в антракті імпресаріо і заявила: «Якщо мене будуть так само холодно приймати і далі, я помру в третьому акті»...
Наша зірка, хоч як важко було в житті, як сумно було на душі, з третім дзвінком включає все своє єство без залишку, щоб сяйвом свого таланту обігріти, надихнути, зміцнити віру в життя завжди дорогого, завжди близького, завжди коханого Глядача.