Із владикою Олександром зустрічаємось у Спасо-Преображенському соборі у Києві. Тут він найчастіше служить та опікується вірними. Собор по-сучасному простий і водночас величний, в українському дусі: наприклад, саме тут у церковному передзвоні можна почути Гімн України, а всі євангельські вислови на стінах храму, як і богослужіння, — сучасною українською мовою. Загалом владику можна назвати людиною, яка «випадає» із загального стереотипу, що Церква — це тільки консервативність і закритість. Він має аккаунти в соціальних мережах, проповідує через «ютуб»-канал, любить поезію...
— Владико, сьогодні у суспільстві часто чуємо негативні відгуки про Церкву, яку ви представляєте. Є вже навіть певні смислові ярлики, як-от — «Московська церква». Як ви реагуєте на такі позиції?
— Наша Церква має іншу назву. Але справа не у назві, а у суті, у змісті. УПЦ — це самокерована Церква у складі Московського патріархату. У нас є власний статут, що регулює канонічний устрій УПЦ. І в цьому статуті зазначено, що УПЦ є «самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої Церквою», яка «з’єднана з Помісними православними церквами через Руську православну церкву».
Водночас, говорячи про статус УПЦ, ми повинні розуміти, що не маємо жодних зовнішніх гарантій збереження цього статусу. Відмовляючись від ядерного статусу, Україна свого часу отримала гарантії свого суверенітету від Росії, США та Великобританії. Але навіть така — міжнародна — угода була по суті денонсована через військову агресію. Звісно, церковне життя має відрізнятися від світського. Тому ми маємо розуміти, що умовний суверенітет УПЦ є доволі ситуативним. Адже, з точки зору Вселенського патріархату та інших Помісних церков, в Україні немає «самостійної та незалежної в своєму управлінні УПЦ». З цієї точки зору є лише сукупність єпархій РПЦ на території України, які керуються у своєму житті власним статутом про управління та визначеннями Московського патріархату. Хоч яким би був статус нашої Церкви, варто пам’ятати, що це — Церква Христова. А юрисдикція, статус, назва, політичні війни, які інколи впливають на життя, — все це тимчасові явища.
«ДЛЯ МЕНЕ ОСОБИСТО МАЙДАН — ЦЕ МОМЕНТ ОЧИЩЕННЯ»
— Якщо ми розглядатимемо події на Майдані, то чимало вірних говорять про те, що позиція УПЦ в них була не зовсім активною...
— Можливо, і так, але згадаємо лише трьох наших священиків, які 20 січня 2014 року стали стіною між протестувальниками і беркутівцями, які поливали людей із водометів. Також чимало вірних нашої Церкви серед духовенства та мирян брали активну участь у цих акціях протесту проти злочинної влади.
— А ви особисто були на Майдані?
— На жаль, фізично я не мав змоги бути на Майдані. На той час біля мене була охорона, ініційована минулим керівництвом силових структур нашої держави. Також у листопаді 2013 року я мав серйозну розмову із екс-міністром Захарченком, який заборонив мені брати участь у суспільному житті. Душею я був із Майданом, бо моя власна громадянська позиція збігалася з позицією мільйонів українців, які боролися за свою свободу.
— А з чим у вас особисто асоціюється Майдан?
Знаєте, коли розпочиналися події на Майдані у листопаді 2014 року, я попросив блаженної пам’яті Митрополита Володимира, щоб він прокоментував їх. Він тоді відповів: «Владико, Україна очищується». На той час Блаженнійший чимало потерпів від минулої влади. На нього здійснювався шалений тиск, вимагали, щоб він зрікся своєї посади. Коли обрали Віктора Януковича президентом, чимало вірних і єпископату нашої Церкви раділи, що будемо мати «православного керманича». Тоді Блаженнійший сказав: «Біда буде». Тут був якийсь момент передбачення. Так, як під час візиту Патріарха Кирила перед інавгурацією і благословення новообраного. Митрополит Володимир сказав: «Ну, слава Богу, не моїми руками». Для мене особисто Майдан — це момент очищення. З медичної точки зору, коли ми маємо нарив на тілі, він із часом мусить прорвати, а гній має вийти назовні. Так само і в нашій ситуації. Які методи лікування ми обираємо для нашого «нариву» — це вже інша справа. Можливо, один із методів — це пошук нових облич... Люди покладали на Майдан дуже великі сподівання. Це був момент масового героїзму, момент історичного подвигу. А отже, на новій владі лежить колосальна історична відповідальність, наш Президент має унікальний історичний шанс: він може увійти в історію як будівничий нової України.
«ПОЛІТИКА ТА СВЯЩЕНСТВО НЕСУМІСНІ Й ПРИЗВОДЯТЬ ДО ОСОБИСТИХ ТА КОЛЕКТИВНИХ ТРАГЕДІЙ»
— Однозначно, через події Майдану Церква змінила свій імідж в очах суспільства. Тобто вона отримала новий кредит довіри серед вірних. Як потрібно надалі розвивати Церкві комунікацію із суспільством, щоб зберегти цей імідж?
— Зрозуміло, що інші церкви здобули за час Майдану більший рівень суспільної довіри, ніж УПЦ. Але ті, хто сьогодні критикує УПЦ за те, що вона недостатньо активно підтримувала Майдан, іноді навіть не знають або забувають про рівень тиску, який чинився минулою владою на нашу Церкву. На Майдані не було наших єпископів. Але там перебували наші вірні. Якщо порівняти рівень участі у цих процесах УГКЦ та УПЦ КП, то наша Церква дійсно трималася від Майдану на певній дистанції. Це пояснюється частково політичними симпатіями та антипатіями людей, які на той час керували УПЦ, а також соціальним складом УПЦ. Погоджуюся з вами, що Церква як інституція стала натхненником та духовним поводирем Майдану.
Сучасна влада наразі ніби забула про Церкву. Позиція така: Церкву відокремлено від держави, а отже, церковні проблеми — це її внутрішні питання. Держава відмовляється від регулятивної функції, сподіваючись, що Церква самостійно звільниться від своїх історичних хвороб. Найчисельніша Церква в Україні може перетворитися на «чужорідне тіло». Я говорю зараз не про потребу тиску, діалогу, спільний пошук шляхів подолання сучасних проблем. Як ієрарх я не хочу, щоб моя Церква маргіналізувалася, перетворювалася на «музей російської традиції».
Саме тому я зацікавлений у тому, щоб суспільство та держава не відверталися від нашої Церкви, а, навпаки, спонукали нас бути більш відкритими, закоріненими в українську культуру, патріотичними. Священиків також можуть використовувати. Варто згадати історію «попа Гапона». У радянській школі нас вчили, що «піп Гапон» був провокатором і сам домовився з поліцією про розстріл робітників у січні 1905 р. Це — неправда. Проте правдою є те, що політика та священство несумісні й призводять до особистих та колективних трагедій. Важливо, що на Майдані Церква відчинила свої двері для тих, кого переслідували. Треба із вдячністю пригадати вчинок братії Михайлівського монастиря, яка відкрила браму обителі, щоб спасти людей. У нас у Церкві, на жаль, панують подвійні стандарти. Якщо робить добро хтось з УПЦ, — то це «справжнє добро». А якщо хтось з іншої конфесії, тим паче з Київського патріархату, то це, нібито, «політика». Проте ми християни і маємо пізнавати у добрі «своїх», пізнавати Бога. Ми маємо пам’ятати: діалог має виключати антагонізм.
«СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ — ЦЕ ПРЕКРАСНА ФОРМА НОВОЇ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ»
— Під час подій на Майдані ще одним ефективним шляхом комунікації стали соціальні мережі. Ви дуже активні у соціальних мережах, зокрема у «Фейсбуці». Наскільки Церкві важливо проникати у мережу?
— Кожна епоха характеризується появою певних засобів комунікації. Це зокрема примітно і для Церкви. Спочатку була усна проповідь священика, пізніше слово стало друкованим: у житіях святих чи перекладах із грецької або латини. Сьогодні — доба Інтернету. Вважаю це чудовою можливістю для виконання основної місії Церкви — проповідувати і навчати народи Слова Божого. Соціальні мережі — це прекрасна форма нової євангелізації. На свої аккаунти я отримую чимало звернень. Від духовенства з різних українських областей і навіть з-за кордону — питання духовного та канонічного характеру. На жаль, священик не завжди має можливість поставити подібні запитання своєму архієрею. Парафіяни зазвичай звертаються до мене через проблеми у сім’ї, і я часто прошу своїх помічників, щоб вони допомогли більш ґрунтовно вивчити ситуацію, щоб вирішити конфлікти. Інколи мене просять надати довідкову інформацію: о котрій годині богослужіння у нашому храмі; як перекладаються певні імена, коли можна повінчатися чи охреститися. Я вже близько десяти років користуюся соціальними мережами, буквально з моменту початку їхньої популярності, тому протягом цього часу було чимало запитань.
«НАША МЕТА — ПОКАЗУВАТИ СУЧАСНІЙ ЛЮДИНІ КРАСУ ПРАВОСЛАВНОГО БОГОСЛУЖІННЯ»
— Також слухаю ваші проповіді на Youtube-каналі. Знаю, що з цього приводу були негативні коментарі, мовляв, потрібно більше проповідувати з амвону, ніж в Інтернеті. Наскільки ефективно проповідувати он-лайн?
— Візьмімо наше з вами спілкування зараз наживо. Ви підготували певний список запитань, а згодом переведете запис у текст. Коли б тут стояла веб-камера, ми би могли транслювати нашу комунікацію на велике коло слухачів, долучаючи їх водночас до цього процесу. Мета моїх онлайн-проповідей — комунікація з набагато ширшою аудиторією. Проповідь у храмі — це спілкування «тут і зараз», спілкування з тими, хто в цей момент перебуває у храмі. А проповідь он-лайн, у мережі, — це можливість звернутися до сотень та тисяч. Люди звикли, що священик, а тим паче ієрарх Церкви, — це така собі «річ у собі». Я намагаюся свідомо руйнувати цей стереотип, показати, що архіпастир — це людина відкрита, зацікавлена у діалозі, самокритична. Сучасне суспільство не потребує «непомильних жерців».
Мене нерідко звинувачують, що я у своїх онлайн-проповідях дозволяю собі критичні зауваження щодо нашого церковного життя. Але ж ми маємо усвідомлювати: якщо ми, люди Церкви, не будемо самокритичними, то не зможемо чесно та відкрито спілкуватися з суспільством. На жаль, у церковному середовищі існує таке прикре явище, як «партійність». На жаль, нерідко виглядає так, що будь-яке слово митрополита О. погане вже тому, що він, наприклад, не митрополит А. Але я намагаюся відстежити, де йдеться про критику «партійну», штучну, а де люди висловлюють свою власну та незалежну думку. Також намагаюся контролювати себе і не перетворюватися на колекціонера «лайків» (Усміхається.). Завдячуючи нашому ктитору Ігорю Лисову богослужіння зі Спасо-Преображенського собору щонеділі транслюється на Першому Національному. Частиною такої трансляції є і моя проповідь, яка записується студійно, напередодні. Наша мета — показувати сучасній людині красу православного богослужіння — через спів, архітектуру храму, іконопис.
«БОГ НЕ СТВОРЮВАВ СТРАЖДАНЬ, НЕ ПОЧИНАВ ВІЙНУ, НЕ ПОСИЛАВ СНАЙПЕРІВ НА МАЙДАН...»
— Сьогодні люди виснажені війною, часто чути нарікання на Бога, відчувається втрата віри. Як відновити цей духовний баланс у суспільстві?
— Я би сказав, що цей баланс у суспільстві сьогодні таки відновлюється. Так трапляється, коли відбуваються процеси, які не можемо пояснити. Найбільш небезпечно — звикнути до поганого, дійти до стану, коли починає черствіти серце. Саме тоді, можливо, потрібні певні потрясіння і водночас Божий дотик. Згадаймо історію випробувань праведного Іова. Його історія ніби суперечить ідеї Божої справедливості. Але не буває формальних — справедливих або несправедливих — стосунків із Богом, вони завжди особисті. Ми дуже часто хочемо дістатися до раю — не найкоротшим, а найкомфортнішим шляхом. Образно кажучи, ми прагнемо, щоб цей шлях був подібним до дороги від Банкової до Конча-Заспи. Бог не створював страждань, не починав війну, не посилав снайперів на Майдан. Він не допомагав минулій владі будувати імперію корупції та насилля. Це все зробили люди, це — наслідки невдалого вибору людини між добром та злом.
«БУДЬ-ЯКА ВІЙНА — ОГИДНА. АЛЕ НАЙОГИДНІШОЮ Є ВІЙНА, ЩО ПРИКРИВАЄТЬСЯ ІМЕНЕМ БОГА»
— Знаю, що ви мали візит у зону АТО, проте публічно ніде майже про це не говорили. Можете поділитись емоціями, які пережили?
— Церква має своїм обов’язком перебувати там, де біль, страждання, смерть. Не заради піар-ефекту, а для того, щоб виконати свою місію. Мені би дуже хотілося, щоб наша держава звертала більше уваги на військове капеланство. Безумовно, рано чи пізно війна завершиться, однак потреба в цьому служінні залишиться. Коли я їздив на схід, то бачив сумні наслідки війни. Згадую слова Тараса Шевченка: «Чорніше чорної землі блукають люди...» Мене найбільше вразили ці сумні обличчя, без впевненості у завтрашньому дні й радості; понівечені школи та будинки, зруйновані мости. Всюди нависла небезпека і страх. Я часто ставлю собі запитання: заради чого ця війна? Мене дивують позиції сторони, яка претендує на якісь території. Я 16 років був секретарем митрополита Володимира, близько десяти разів на рік бував у Донецьку й ніколи не чув, щоб жителі Донбасу прагнули відокремитися від України і створити власну державу. Нескладно здогадатися, що тут наявний зовнішній чинник. Справді, є віруючі з обох боків барикад. Ми називаємо і тих, і інших «нашими». Але як ми можемо називати «нашими» людей, які порушують Божу заповідь: не убий? Христос не залишив такої заповіді: будуйте імперію. Він не говорив: «Блаженні ті, хто захищатиме східну цивілізацію». Тому сепаратистський проект на Донбасі не може спиратися на релігійні цінності. Будь-яка війна — це дія, яка суперечить Божому Закону. А ще більшою мірою — війна, яка прикривається іменем Бога.
«ДОБРО САМОДОСТАТНЄ, ВОНО НЕ ЗАСІБ, А КІНЦЕВА МЕТА»
— Владико, ви вже згадували про те, що наслідки війни — очевидні. Насамперед — це біль втрати для сімей загиблих героїв, понівечені людські життя. Які сьогодні слова надії повинна шукати Церква для таких людей?
— Смерть ближніх, втрата рідного дому... Знаєте, насправді дуже важко щиро говорити з людьми, які зазнали такого болю. Мені доводилося бачити наслідки подій в Афганістані, але не такого масштабу. Не знаю, що відповісти людям, котрі щодня втрачають рідних або переживають з ними важкий біль від поранень. «Все буде добре», — звикли ми втішати інших. Тільки як може бути добре тим людям, які втратили чоловіка, батька або сина? Єдина порада, яку тут можна дати, це порада дивитися глибше, аніж біль та несправедливість. Адже саме в цій глибині, глибині усього, і перебуває Бог, Який готовий розділити з нами наш біль. Як можемо підтримати інших? Через прості біблійні настанови: нагодувати голодного, одягнути убогого, відвідати хворого. Добро самодостатнє, воно не засіб, а кінцева мета. Тому, творячи добро, ми вже «тут і тепер» поширюємо досвід та юрисдикцію раю. Наші герої щодня затуляють нас своїми грудьми від тієї пітьми на сході держави. Інколи можна почути, що ця війна — то є війна «уніатів» і «розкольників» проти істинного православ’я. Вибачте, але я категорично проти православ’я, насадженого під прицілом автоматів, проти православного фундаменталізму! Православ’я — це не насилля, це не утопічні теорії «Третього Риму» або «русского мира». Православ’я — це, перш за все, синонім християнства, синонім свободи, відповідальності та довіри.
«ПОТРІБНО СКЛАСТИ І МАРТИРОЛОГ ТИХ, ХТО ЗАГИНУВ НА МАЙДАНІ ТА ГИНЕ В ГІБРИДНІЙ ВІЙНІ СЬОГОДЕННЯ»
— Щодня ми чуємо інформацію з передової, де смерть стає цифрою, а не є чимось сакральним. Що з цим робити?
— У мене такі ж відчуття. Коли були перші смерті на Майдані, я запитував себе: навіщо проливається кров? Ми — країна в центрі Європи, нам потрібно думати про удосконалення економічної та соціальної сфери, а не повертатися на кілька епох назад, де все вирішували криваві розправи. Проте, на жаль, людина з плином історії не стає гуманнішою. Жорстокість, ненависть — все це панувало тисячі років і панує сьогодні. Як зберегти пам’ять про тих, хто поклав своє життя, щоби жили ми? Тут є два шляхи. Шлях церковний та шлях суспільний. Після кривавих подій на Майдані ми з духовенством нашого храму, наприклад, складали списки спочилих і молилися. Ми не молимось за всіх загалом, а промовляємо перед Богом кожне ім’я. І в цьому виявляється наша любов до цих людей, наша подяка за їхній вчинок, наше бажання, щоб ці люди знайшли вічний спочинок у Бога, разом із Богом... А що має зробити українське суспільство та держава? Гадаю, що таке увічнення пам’яті можна здійснити через складання загального мартирологу. Ми маємо реєстри жертв Голодоморів чи сталінських репресій. Потрібно створити і мартиролог тих, хто загинув на Майдані та гине в гібридній війні сьогодення. Що це має бути? Інститут пам’яті або музейний комплекс? Це має вирішувати суспільство. Але дуже важливо, щоб це було саме громадянська ініціатива, тобто жива справа.
— Ми говоримо з вами про трагічні моменти сучасного життя нашого народу, які містять у собі біль та сльози. Та все ж Церква проповідує Воскреслого Христа, а отже — радість. Як нам шукати цю радість, навіть під час цих тяжких випробувань?
— Апостол Павло говорить: «Безперестанно радійте!» Що таке християнська радість? Це радість у Христі Воскреслому. Ми радіємо, що знаємо, що більше не самі, знаємо, що переможені смерть і страждання. Радіємо, бо знаємо, що сила Воскресіння та Воскреслий Христос завжди перебуватимуть у Своїй Церкві.
