Події, які переживає українське суспільство впродовж останнього року, — Революція Гідності, українсько-російська війна, — актуалізували проблему психічного здоров’я як окремої особистості, так і суспільства в цілому. Адже психічних травм не видно, але вони не менш руйнівні за фізичні. Тому до розмови ми запросили психотерапевта, засновника Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії Олега РОМАНЧУКА.
— Війна — це, звісно, великий стрес, особливо для людей, які безпосередньо були в зоні бойових дій, — починає розмову пан Олег. — За даними ВООЗ, поширеність психічних розладів серед цієї категорії осіб в країнах, де була війна, подвоюється. Насамперед, це стосується так званого посттравматичного стресового розладу (ПТСР). І хоча в Україні наразі таких досліджень немає і нам важко точно оцінити ситуацію, втім, можна передбачити, що серед тих людей, які були в зоні конфлікту — солдати, волонтери, вимушені переселенці, родичі загиблих, — також має місце зростання певного роду психологічних проблем, пов’язаних із психотравмуючим впливом війни. Щоправда, це не означає, що всі вони матимуть ПТСР. Лише близько 20 — 30% людей, які пережили психотравмуючу подію — як-от були свідками смерті, перенесли катування чи були в ситуації, де є загроза життю, — як наслідок, можуть мати так званий посттравматичний стресовий розлад.
— Тобто далеко не всі, хто пройшов крізь війну, отримують цей розлад?
— Саме так. Стрес переживають усі. Але так само слід розуміти, що багато людей із ним справляються. Тому хотів би розвіяти один із міфів, який нині набуває перебільшених масштабів, що мало не всі солдати мають ПТСР. Не треба сіяти такої паніки і утрирувати розмір цієї проблеми. Підкреслюю, не всі, хто пережив війну, і солдати зокрема, мають чи матимуть ПТСР. Однак наявність підтримки з боку рідних та близьких, наявність програм першої психологічної допомоги є тими чинниками, які допомагають багатьом людям подолати стрес.
— Однак 20 — 30% людей потребують фахової допомоги...
— Так. Тому, я думаю, запорукою надії тим, хто пережив психотравматичну подію часів війни і має симптоми ПТСР, є розуміння того, що цей розлад не є психічною інвалідизацією на все життя. Це ще один із міфів, який варто розвіювати щодо ПТСР і «донбаського синдрому» чи «синдрому АТО». Попри те, що посттравматичний стресовий розлад може мати хронічний характер, може тривати роками, водночас слід знати, що, за належної фахової допомоги, людина може зцілитися від цієї недуги в доволі короткий термін — навіть за кілька тижнів.
«РОДИНА ТА ДРУЗІ — ЦЕ НІБИ НАШ ЗОВНІШНІЙ БРОНЕЖИЛЕТ»
— Тоді постає питання: куди людині звертатися, адже, зазвичай, перша ланка — це сім’я, родина, яка і «амортизує» наслідки ПТСР, але водночас і самі вони не знають, як правильно себе поводити?
— Наша стресостійкість дуже залежить від зовнішньої підтримки — а це родина та друзі. Це ніби наш зовнішній бронежилет. І людині, яка переживає такий стрес, насамперед потрібні розуміння, співчуття та підтримка з боку близьких людей. Тому як рідним, так і солдатам, які переживають психічний розлад, слід знати, що ПТСР — це нормальна реакція на ненормальні події, що психіці потрібен певний час, щоб повернутися до стану рівноваги.
З одного боку, важливо, щоб люди не закривалися в собі, ділилися своїм емоційним станом, а з другого — щоб рідні не докоряли людині за мовчання, не ставили незручних запитань, а просто говорили: «Ми поруч», «ми з тобою», «ми розуміємо», «як ми можемо тобі допомогти?» і використовували ті базові психічні ресурси, які допомагають подолати стрес. Причини, чому особа уникає звернення по допомогу, бувають різними: від того, що людина вважає себе психічно хворою, до страху, що це відіб’ється на її службі, що її дискваліфікують тощо. Тому саме рідні можуть і повинні знайти програми психологічної допомоги і підтримати людину.
Інколи люди, які переживають ПТРС, обирають таку стратегію поведінки, що все з часом мине, що пережите треба просто забути, перегорнувши сторінку життя. Саме тут є певна небезпека, оскільки можуть бути ускладнення. Адже важить не лише чинник часу, що лікує, а саме належна фахова допомога. Нині науково доведено, що під час ПТСР основним ефективним методом лікування є спеціалізовані види травмофокусованої психотерапії, зокрема когнітивно-поведінкова терапія і метод, який називається EMDR — це так званий метод, в процесі якого травму опрацьовують за допомогою згадування і одночасного руху очей. Тому дуже важливо, щоб людина вчасно звернулася по допомогу, бо допомога може бути дуже ефективною.
«ПСИХІКА ЗАЛИШАЄТЬСЯ «ОДЯГНЕНОЮ» У ВІЙСЬКОВУ ФОРМУ»
— Втім, солдати, які повернулися у мирне життя, переживають певний внутрішній конфлікт, який ризикує вилитися у зовнішній. Адже йдеться про загострене відчуття справедливості, про певний дисонанс між очікуваним і реальним світом, про неможливість відчувати вповні радість буття. Чому так відбувається і як реагувати за таких обставин?
— Дійсно, є дуже непроста проблема взаєморозуміння і сприйняття реалій на мирній території. Неодноразово доводиться чути від солдатів, які перебувають на ротації, що там, на війні, їм легше, що там є люди, які їх розуміють. Ми всі маємо усвідомити — й цивільні, й військові, що там, де йдуть бойові дії, дуже чітка категоризація світу на біле та чорне. Це одна з причин нерозуміння одне одного. Людина повертається з війни фізично, а от психічно — вона ще там, на війні. Психіка й далі перебуває в стані бойової готовності, чекає небезпеки і живе за правилами армії, за правилами ведення бойових дій. Можна сказати, що психіка залишається «одягненою» у військову форму. І ті якості, які потрібні під час бойових дій, залишаються ще певний час активними, вони не можуть одразу перейти в пасив. На все потрібен час. Відтак цю модель поведінки людина переносить на цивільне життя, де, однозначно, є більше безпеки, і де не потрібно весь час чекати атаки і бути напоготові. І тому повторюю, може бути так, що тіло вернулося з війни, а психіка — ні. І тут потрібні розуміння і підтримка.
«ГОЛОВНЕ ПРАВИЛО — ЦЕ ПРОБУВАТИ СПІЛКУВАТИСЬ І ШУКАТИ ПОРОЗУМІННЯ»
— Тобто тут ідеться не лише про важливість психологічної допомоги фахівців і рідних, а й про поінформованість, певну підготовленість військових перед демобілізацією чи відпусткою?
— Так, психологічна допомога є важливою. Однак необхідною є і превентивна робота як військових психологів, так і керівників. Власне спеціальні військові служби мають допомагати солдатам зрозуміти і прийняти той факт, що так само як солдат знімає і здає свою зброю у військову частину, коли йде додому, то так само він може і навіть повинен залишити певний спосіб функціонування. Тобто він не мусить вимагати від рідних і близьких, щоб удома все було за розкладом, як в армії. Чи, приміром, щоб одна людина давала вказівки, які мусять всі члени родини безапеляційно виконувати.
Прийняти те, що вдома ти в безпеці, що тут можна жити по-іншому — ось це насправді є нелегким завданням. Тому дуже важливо, щоб військові психологи та інші відповідальні особи за роботу з персоналом у військових частинах говорили про ці речі. І нині, я знаю, в армії чимало роблять для цього. Зокрема соціально-психологічна служба Збройних сил України розробила певні інструкції, мета яких допомогти солдатам зрозуміти, а в подальшому впоратися з такими викликами: як повернутися додому, коли і за яких обставин необхідно звертатися до фахівця, розрізняти, наприклад, коли є ознаки травми, а коли є стрес, які є способи відновлення і психологічного розслаблення, окрім алкоголю, хоч це ще одна з проблем, про яку варто говорити і долати її.
— Що ви порекомендуєте сім’ям, в яких є бійці в зоні АТО: як поводитися? Чого варто очікувати, яких змін у поведінці?
— Гадаю, що тут не може бути якоїсь однієї загальної поради, адже випадки бувають вкрай різними. Втім, головне правило — це пробувати спілкуватись і шукати порозуміння. Підкреслюю — саме зрозуміти людину. Знаєте, коли людина мовчить і закривається в собі, за тим можуть стояти дуже різні причини: деколи людина просто не хоче травмувати рідних розповідями про те, що вона бачила і пережила. Деколи може людина сором’язливо говорити про те, що сталося, чи про якісь свої фізіологічні чи поведінкові реакції. Інколи людина вважає, що в неї галюцинації, що вона збожеволіла, хоча насправді це просто нав’язливі спогади про пережите. Тому, з одного боку, немає нічого поганого в тому, що інколи людина прагне побути на самоті. З іншого — слід пам’ятати, що є речі, де потрібна фахова допомога. І це ознака мудрості людини. Підкреслюю, не слабкості, а мудрості й сили духу. Вона не справляється не тому, що вона слабка, а просто тому, що це є проблемою, яка потребує фахової допомоги.
«ЛІКУВАННЯ ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩОБ ДОПОМОГТИ ЛЮДИНІ «ПЕРЕТРАВИТИ» ЦІ ВАЖКІ СПОГАДИ»
— Повернімося до посттравматичного синдрому...
— ПТСР розвивається у людей, які пережили психотравмуючі події, й при ПТСР спогади про пережите постійно переслідують їх. Ба більше, вони є дуже емоційно зарядженими, тому людина намагається уникати всього, що їй нагадує про це. За різними симптомами стоїть факт, що мозок не зміг опрацювати травму, тому що остання була надто болючою чи було надто мало ресурсів на її опрацювання. Власне лікування полягає в тому, щоб, зміцнивши ресурси людини, допомогти їй «перетравити» ці спогади, щоб вони пішли в архів, а не стояли перед очима.
— Про зміцнення яких ресурсів йдеться?
— Для того, щоб опрацювати травматичну пам’ять, передовсім нам треба зміцнити наш психічний стан, тобто актуалізувати ті ресурси, які допомагають нам далі жити. Це можна порівняти з метафорою про червоно-чорне вишивання: так і у житті, як на полотні, є «чорне» — травматичні події, але ми можемо відповісти їм «червоним» — кольором любові, правди — і попри «чорне» творити гарне, змістовне життя. Цим «червоним» є спілкування, добрі стосунки з людьми, мрії про майбутнє, духовні цінності, молитва, медитація, спорт, улюблені заняття, пісні, танці, музика — тобто ті речі, які зміцнюють наш позитивний стан душі й дають нам силу опрацювати травматичну пам’ять. Саме тому в психотерапії ми завжди починаємо з того, щоб зміцнити психологічний стан людини, посилити її ресурси, навчити її справлятися з цими симптомами, аби тоді, коли вона окріпла, могла, згадуючи порціями, інтегрувати пережите, могла зцілитися.
«ФАХІВЦІВ ІЗ МІЖНАРОДНОЮ АКРЕДИТАЦІЄЮ В КОГНІТИВНО-ПОВЕДІНКОВІЙ ТЕРАПІЇ МЕНШЕ 20 НА ВСЮ УКРАЇНУ»
— Які програми з подолання наслідків психотравматичних подій уже є чинними? Ви згадували про певні напрацювання у Збройних силах України...
— З початком війни ми зіткнулися з тим, що в Україні не було достатньої кількості підготовлених фахівців для надання психологічної і психотерапевтичної допомоги. Так, скажімо, кількість фахівців, які мають міжнародну акредитацію в когнітивно-поведінковій терапії, дуже невелика — менше 20 на всю Україну. Щоправда, було реалізовано цілий ряд освітніх ініціатив, у тому числі за участю нашого Інституту, які дозволили підготувати фахівців «першої лінії», тобто тих, хто може надати першу психологічну підтримку, допомогти з ресурсами, зі стабілізацією тощо. Окрім того, ми розробляємо онлайн-портал «Простір надії» (www.prostirnadii.org.ua), який незабаром запрацює й мета якого надати інформацію як про саму психологічну проблему, так і про перелік фахівців у різних регіонах України, які можуть кваліфіковано допомогти. Незабаром розпочнеться всеукраїнська просвітницька кампанія, яка інформуватиме людей, куди і в яких випадках слід звертатися по допомогу психологів і психотерапевтів. Тому вкрай важливо об’єднувати зусилля і мас-медіа, і волонтерів, і державних служб у цій справі.
«ВАЖЛИВО ПОКАЗУВАТИ ДОБРІ НОВИНИ»
— Як ЗМІ можуть допомогти в подоланні наслідків психотравм?
— Якоюсь мірою ми всі живемо в полі психотравм. Справді, мас-медіа можуть надавати певну психологічну допомогу всьому суспільству. Нашим ЗМІ треба зменшити показ самих речей, які є психотравмуючими, як-от розчленовані тіла, сцени розстрілів, катувань тощо. Навпаки, ЗМІ мають моделювати ті зразки поведінки, транслювати той досвід, який дозволяє людині пережити травму. Корисними будуть, наприклад, сюжети, інтерв’ю, в яких солдати розповідатимуть (а це вже опрацювання травми) про те, що допомогло їм подолати пережите. Без сумніву, важливим є вшановування пам’яті загиблих — тому треба показувати сюжети про померлих. Але й важливо показувати сюжети про рідних, про приклади підтримки, про те, що допомагає їм пережити болісну втрату.
Тому журналістам необхідно готувати матеріал не з метою найбільше вразити глядача, а, навпаки, допомогти впоратися з усіма тими сумними новинами, які зараз є щоденними. Важливо також показувати ті добрі новини, які дають надію і повертають до життя. Нам потрібна внутрішня сила, щоб справитися з травмою війни. Бо, як говорить козацьке прислів’я, «коли ти чуєш правду в собі, ти незборимий!». Нам треба бути сильними в правді й любові. І ми знаємо, що стрес може призвести не лише до негативних наслідків, але й до так званого посттравматичного зростання — коли людина, переживши важкі події, виходить сильнішою, мудрішою. І це може стосуватися не лише людини, а й усього народу. Я впевнений, що незабаром ми говоритимемо про посттравматичне зростання всього суспільства, коли, пройшовши всі випробування, ми станемо сильнішими — і ми вже бачимо це: попри усі труднощі, ми стаємо іншим народом — вільним, мужнім, праведним, об’єднаним. Я упевнений, наш дух лише зміцнюватиметься, і ми у тих випробуваннях здобудемо нові сили, щоб із правдою і любов’ю творити нову Україну, творити майбутнє для нас та наших дітей.
