...Дивлюся всередину себе і розумію, що там — глибоко в душі, в серці й розумі — багато чого дійсно перемістилося: щось пішло в тінь, заснуло до пори, забулося і стало малозначущими, а щось — набуло чіткості обрисів, яскравості фарб і хворобливої гостроти. Всі мої ролі, маски та особи — все зрушилося зі своїх усталених місць, перевернулося, відкрило нові деталі й грані...
11.08.2014, 10.00
...Чоловік виходить із дверей під’їзду і ставить поруч зі мною останню з тих сумок, які можна взяти з собою. Чотири великі, дві маленькі і... І зовсім очманіла від диких передчуттів велика, кудлата триколірна кішка на саморобному повідку. Вона мовчки дивиться на мене величезними жовтими очиськами, і в них читається такий жах, що мене раптом душать важкі сльози.
Над дахами багатоповерхівок у літньому вицвілому від спеки горлівському небі лунає низьке «бум-м-м», щось проноситься зі зловісним шурхітом у бік центру міста і оглушливо тріскає десь там, куди нам потрібно їхати за старенькою мамою. Потім ще і ще...
— Може, повернемося? — чоловік незворушний.
— Ні. Все одно потрібно з’їздити і подивитися, що там... — киваю в бік гриба пилу і диму, що росте за будинками в несподівано гучній тиші.
З-за рогу вирулює таксі, і водій вже на ходу махає нам: «Швидше, швидше!!!» Ми хапаємо сумки, кішка валиться з рук на землю, сахається кудись, повисає на повідку, згортається у грудочку і тягнеться за мною в повній прострації.
— Куди тепер? — водій зосереджений. — Там ще багато сумок?
— Ні, у мами теж тільки дві ... Ти думаєш, туди можна зараз їхати?
— А є вихід? — він раптом посміхається знайомою хуліганською посмішкою. Знайомою, бо знаю його років з дев’яти — учень, привіт з далекого тепер уже минулого. Веселун, балабол, двієчник — друг! Остання тепер моя надія вирватися з ...
А є визначення того, з чого я хочу вирватися?
* * *
...«Летимо» спорожнілим містом. Десь за будинками щось бахає і тріщить. У відкрите вікно набивається дим і попіл. Притискаю до себе кішку, пітними руками у котячий шерсті тисну на клавіші мобілки:
— Мамо, готова? Через п’ять хвилин ми в тебе.
Сумок виявилося далеко не дві. Ми всі чухаємо потилиці, потім трамбуємося у машину, мама обіймається з кішкою, верещать покришки, зриваючись із місця, і ми знову їдемо.
Ні, ми втікаємо від вибухів, котрі, як у голлівудському блокбастері, наздоганяють нас звідкись із центру.
* * *
...Мчимо на околицю, бо через блокпости на Артемівськ проскочити нереально.
Приватний сектор, запилені ґрунтівки, Фенольна — зітхаємо полегшено, сміємося...
— Так, тихо всім!
Він глушить двигун, м’яко, просто ювелірно паркує машину в кущах, і ми завмираємо. Попереду — плямисті джипи, чоловіки у камуфляжах, сиплеться коротка автоматна черга...
— У них обід. Я їх знаю. Зараз поїдуть...
Чекаємо. Спека позамежна. Мама і кішка дихають, як у парильні. Відпоюємо їх теплою вже водою.
— Розумниця моя, — стареча рука втішає очманілу тварину, — мовчить і терпить.
Шкодую, що я не кішка: тоді б не знала, скільки всього на мене ще чекає...
Попереду порожньо. Крадемося, затамувавши подих.
Метрів за двісті дорога перерита чи то окопами, чи то просто ровом. Хтось уже засипав його вузеньким перешийком.
— Чи не ти тут роз’їжджав, рибко моя? — запитую у свого хулігана і з острахом дивлюся на хисткий земляний місток.
— А то! — всі його молоді тридцять два сяють на сонці.
А ТО! Пригода йому, чорт забирай!
— Усе, розслабтеся! Далі ЦИХ вже немає!
Не вірю! Просто якось не віриться, що вже все. Що попереду — просто Україна. Просто країна. Знайома, зрозуміла і рідна.
Непомітно проскакуємо Новгородське і вириваємося на трасу в бік Костянтинівки.
А тут — колона військових машин з українськими прапорами:
— Господи! І правда, наші!!!
— Це які такі «наші», — бурчить ззаду мама.
Їй вісімдесят три. Вона народилася і виросла в СРСР. Розповіді бабусі про життя в «царській Росії» її особливо не вразили. У неї своя міфологія: крута козацько-радянська суміш. Тому що ВОНИ — родом з Ростова, Новочеркаська, станиці Єрмаковської ...
В Горлівку її відправили на машзавод після ростовського технікуму в безмежно далекому 51-му. Тут вийшла заміж, тут народила мене, потім сестру, потім тут поховала брата, потім — свекруху, потім — чоловіка, маму свою, сестру-москвичку, потім няньчила онуків і правнуків...
— Мам, не заводься! Терпи! Твоя Москва від тебе нікуди не дінеться.
— Твоя Москва... А твоє що?
— А моє — ось це ось! — Україна! Он, моя Україна поруч із тобою сидить.
Чоловік посміхається. Він — місцевий. Тут, у Донбасі, народилися всі Кузьменки-Шевченки — і батьки його, і бабусі з дідусями. Тут, у цій землі й лежать. Української майже не знає. Але навесні 2014-го раптом практично перестав розмовляти російською. Сміємося над його донбаським суржиком і вчимося! На старості років ШЕВЧЕНКО вчиться говорити рідною мовою...
З тещею на одній території йому потрібно прожити дві доби, поки її онуки — наші діти! — заберуть її з Харкова до Москви, де живуть уже півтора десятка років...
Вона поїде, а ми — залишимося.
* * *
Ми залишимося вдома. Одні. Ми станемо сиротами.
В Україні — вдома! — від колись великої галасливої сім’ї залишимося тільки ми.
І не в Горлівці.
Тому що Горлівка залишилася десь позаду. Її вже не видно за горизонтом.
Якось утробно нявкнула Красуня, і мене знову душать сльози...
* * *
В Артемівську обіймаю нашого рятівника, худющого, почорнілого від важкої роботи — вже тиждень вивозить «в Україну» близьких, друзів і знайомих, — але такого ж усміхненого:
— Побачимося!
— Звичайно! Куди ж ми подінемося з підводного човна!
— Будь обережний!
— Все буде Горлівка! Повертайтеся...
А потім нас зустрічає просто чудова вірменська родина — знову привіт із вчительського життя! Ми купаємося, сидимо за багатим кавказьким столом, спимо в м’яких ліжках, прокидаємося рано, сідаємо в автобус і їдемо до Харкова... Кішка від переживань майже облізла. Але тулиться до мене, немов розуміє: ми — сім’я. Або все, що від неї залишилося...
12.08.2014, 16.00
...От і все.
Я більше не горлівчанка, я — ВПО.
Моє переміщене обличчя знову й знову здригається від внутрішньої напруги. То очі мокріють, то губи трусяться, то ніс надривно втягує чуже повітря. Навколо — сумки, сумочки, пакети, кішка — тепер все моє надбання. Я ще не цілком усвідомлюю це, але десь там, всередині, в переміщеній душі, зростає вселенський відчай...
* * *
... Друзі — що ми взагалі без друзів! — добрі мої друзі, знаходять нас на Харківському автовокзалі, розгублених і пригнічених, забирають і везуть на «дачу». Це так далеко від Харкова, що я знову внутрішньо плачу.
Старенький, колись цілком добротний будинок, в якому веселі люди любили одне одного і ростили дітей, відчинив усі свої вікна та двері: провітрюється, готується прийняти переміщених...
Скільки я їх ще побачу під час свого переміщення — стареньких, добрих будинків, в яких нескінченний час будуть нескінченно тулитися нескінченно переміщені особи...
Далі буде.
