9 серпня 2015 року у Сінгапурі урочисто відзначили 50-ту річницю проголошення незалежної держави. Його стрімку модернізацію сьогодні в світі прийнято оцінювати не інакше як диво. Світовий Банк характеризує Сінгапур як найкраще місце у світі за легкістю ведення бізнесу. ВВП країни на душу населення, що становить 56286 доларів США, робить її однією з найбагатших країн світу.
НЕМИСЛИМИЙ СТРИБОК З «ТРЕТЬОГО СВІТУ» В «ПЕРШИЙ»
Країна входить у трійку найбільших у світі центрів експорту нафтопереробної продукції, є одним з найбільших морських портів у світі, світовим лідером з виробництва самопідйомних плавучих бурових установок (тут мимоволі напрошуються спогади про корупційний скандал в Україні довкола горезвісних «веж Бойка», також вироблених у Сінгапурі, проте до цієї чистої від корупції країни він ніякого стосунку не має) і єдиною країною на Азіатському континенті, що має найвищий кредитний рейтинг «ААА» від усіх трьох головних кредитних рейтингових агентств світу, — Standard&Poor’s, Moody’s і Fitch. Економіка Сінгапуру загальноприйнято вважається однією з найефективніших економік світу, а сама країна однією з найменш корумпованих. Систему забезпечення житлом Сінгапуру часто наводять як найкращий у світі приклад державного забезпечення житлом. Чисельні зелені оази, парки й зелені насадження, що охоплюють весь острів, справедливо дали цій країні ім’я «місто-сад». Такі досягнення виглядають ще більш вражаючими, враховуючи, що цей острів-місто-держава не має власних природних ресурсів, зокрема й води, що частково купується в сусідній Малайзії, а також виробляється з використанням всіляких суперсучасних технологій.
Коли відомий державний діяч Британської імперії сер С.Раффлз заснував Сінгапур 1819 року, останній був усього лише напівсонним болотистим рибальським селом. Найбільша в ті часи Східно-Індійська компанія, а надалі колоніальна влада Великої Британії перетворили острів на портове місто використовуючи вигідне стратегічне розташування Сінгапуру між Європою й Індією, з одного боку, та Китаєм і Східною Азією — з другого. Примітно, що коли британці покинули Сінгапур, його ВВП на душу населення становив жалюгідні 516 доларів США, що робило країну однією з найбідніших у світі. Політика Метрополії за принципом «розділяй і володарюй» призвела до того, що після того як британці залишили Сінгапур, близько мільйона китайців, малайців і індійців, які населяли острів, жили в умовах крайньої бідності та постійних міжетнічних конфліктів. Проте, завдяки унікальному політичному баченню такої видатної, навіть у світовому масштабі, особи, як Лі Куан Ю — засновника незалежного Сінгапуру й батька його економічного дива — і його соратників по створеній і керованій їм політичній Партії народної дії (ПНД), країна фактично за період одного покоління сінгапурців здійснила немислимий стрибок з «третього світу» в «перший».
Для нас в Україні, а особливо для українців, які проживають у Сінгапурі, важливим є питання, в чому полягає секрет сінгапурського успіху й чи може «сінгапурська модель» бути застосовна в пострадянських державах, зокрема в Україні? Спробуємо розібратися з цим, розглянувши ключові чинники, що стимулюють поступальне просування Сінгапуру від одного успіху до подальших.
ЧЕСНИЙ І ВИСОКОКОМПЕТЕНТНИЙ УРЯД
За версією правлячої ПНД уряд має бути невеликим, але ефективним, чесним і компетентним, незаплямованим корупційними скандалами, тобто володіти якостями, які, на жаль, усі ці роки були відсутні в більшості пострадянських країн, зокрема і в Україні. В опублікованих Transparency International 2014 р. результатах дослідження глобального поширення корупції Сінгапур посів сьоме місце у світі серед найменш корумпованих держав. Серед пострадянських країн тут найкращий показник у Естонії — 26 місце, у Грузії — 50, Росія — 136, Україна — 142-та серед 174 країн світу. Причому проблемою викорінювання корупції в Сінгапурі почали серйозно займатися ще в часи Британського панування створенням 1952 року Бюро розслідування проявів корупції. З 1959 року, коли Сінгапур отримав право самоврядування, проблема контролю корупції постійно була серед головних питань порядку денного усіх діючих урядів.
Керівництво країни усвідомлювало із самого початку, що для забезпечення швидкого економічного зростання й залучення зовнішніх інвестицій необхідне суворе дотримання принципу заборон і противаг для подолання корупції. Шляхом впровадження чітких правил, що поставили корупцію поза законом, а також суворим покаранням тих, хто порушує ці правила, в державному управлінні встановилися принципи довіри, прозорості й передбачуваності. У своєму виступі 1979 року багаторічний прем’єр-міністр Лі Куан Ю підкреслював важливість забезпечення повного викорінювання корупції в країні: «Сінгапур зможе вижити лише в тому випадку, якщо міністри й вищі чиновники в країні будуть не корумпованими і ефективними. Лише забезпечивши чесність у державному управлінні, ми доб’ємося того, що наша економіка зможе працювати так, щоб дати Сінгапуру можливість чітко бачити зв’язок між наполегливою працею й високою віддачею».
«Торгівельною маркою» історії успіху Сінгапуру залишаються продовження реформ антикорупційного законодавства з метою його адаптації до змін часу, а також сувора й безкомпромісна його імплементація. Суворе правило «нульової толерантності» по відношенню до корупції абсолютно однаково має застосовуватися як до «принца», так і до «жебрака». ПНД із самого початку демонструвала, що не боїться самоочищення. Так, 1975 року державний міністр екології Сінгапуру був засуджений за зловживання владою та корупцію. Подальші звинувачення в корупції деяких керівників міністерства оборони, Антикорупційного агентства й міністерства закордонних справ країни підтвердили правило, що закон однаковою мірою є чинним до всіх громадян. І тут справа не стільки у суворому законодавстві, скільки в чіткій і ефективній його імплементації. Абсолютно очевидно, що без правового примусу до дотримання законів (законослухняності) антикорупційне законодавство перетвориться всього лише на пустопорожні слова. Законодавство Сінгапуру встановлює систему чітких правил, що визначають заборонені корупційні дії та пов’язані з ними покарання. Порівняно з інколи украй заплутаними законами деяких інших країн орієнтуватися в Сінгапурському законодавстві досить легко.
СТАБІЛЬНА, ВІДКРИТА Й ПРИВАБЛИВА ЕКОНОМІКА
Керівництво країни мало намір створити «оазу першого світу» в регіоні країн «третього світу», спираючись на економічне зростання й роблячи Сінгапур привабливим місцем для вкладення інвестицій. Транснаціональні корпорації (ТНК) прагнули закріпитися в Сінгапурі завдяки режимам невисокого оподаткування, сприятливого ставлення з боку уряду та місцевої інфраструктури. Прорив стався в 1970-х роках, коли світові виробники напівпровідників, зокрема й найбільша американська компанія Texas Instruments, почали виробництво в Сінгапурі. До 1980-х років країна стала головним експортером електронної продукції, а до 1997 року в ній працювало близько 200 американських компаній-виробників із загальним обсягом інвестицій понад 19 млрд доларів США. Після того як мануфактурний сектор пішов на спад, уряд стимулював швидке зростання в інших секторах, таких як нафтопереробка, біотехнології, офшорна промисловість і фінанси. Сінгапур грає в рамках можливостей, які має. Не маючи у своєму розпорядженні достатньої території та дешевої робочої сили, країна зосередилася на тих галузях, де може реально досягти успіху. Роблячи Сінгапур місцем, де легко робиться бізнес, уряд добився залучення значних іноземних інвестицій.
Система правління фактично однієї партії в Сінгапурі не має того авторитарного підтексту, як це має місце у низці пострадянських країн. У випадку із Сінгапуром однопартійне правління має й свої позитивні сторони. Воно робить країну політично стабільним притулком для інвесторів серед хаосу та нестабільності, характерних для низки інших країн Південно-Східної Азії. Багато ТНК обирають місця розміщення своїх штаб-квартир саме в Сінгапурі, хоча займаються бізнесом в інших країнах регіону.
ОСВІТНЯ СИСТЕМА І КУЛЬТ ЗНАНЬ
Лі Куан Ю сформулював стратегію — розвивати Сінгапур шляхом розвитку єдиного наявного природного ресурсу — народу. Сьогодні країна посідає одне з перших місць у світі за рівнем освіти, згідно з оцінками всесвітньої Організації економічного співробітництва й розвитку. Питання, як Сінгапур досяг таких високих показників? Система освіти в країні є гранично меритократичною з незмінним фокусом на пошук і розвиток найбільш талановитих студентів і направлення їх на роботу у сферу державного управління. Якісна освіта за невеликі гроші надається не лише в елітних середніх і вищих навчальних закладах, а й у сотнях місцевих шкіл, політехнічних школах і інститутах. Національна система освітніх фондів надає стипендії найкращим студентам для здобування освіти в найкращих університетах світу, тоді як сам Сінгапур постійно піклується про розвиток своїх власних університетів світового класу. Національний університет Сінгапуру й Технічний університет Наньянг посідають сьогодні відповідно 22 і 39 місця у усесвітньому табелі про ранги. Ті, хто отримав стипендії на освіту, зобов’язані відпрацювати в держсекторі як мінімум два роки за кожен рік навчання. Оскільки початкова зарплата вчителів вище середнього рівня по країні, професія викладача є привабливою й бажаною для найкращих випускників університетів.
Освітня політика в Сінгапурі має яскраво виражену тенденцію орієнтації в майбутнє. Політика двомовності з англійською мовою окрім рідної (китайської, малайської або тамільської), фокус на науку, технології, інженерію й математику привели до того, що сінгапурські випускники вважаються одними з найкращих у світі. Завдяки такій державній політиці студенти набувають солідної освітньої бази, а робоча сила країни — високої кваліфікації, всіляких навиків і талантів, що також є вагомим привабливим чинником для іноземних інвестицій.
ВИСНОВКИ
Якщо в пострадянських країнах, зокрема в Україні, є бажання скористатися досвідом Сінгапуру, то зміни мають здійснюватися з самого верху. Перед законом усі мають бути рівними. Лише в цьому випадку культура законослухняності й безумовного шанування верховенства права увійде у плоть і кров усіх громадян країни.
Відчуття абсолютної відповідальності лише тоді стане культурою державних чиновників усіх рівнів, коли укоріниться розуміння неминучості відповідати за свої дії й невідворотності покарання за досконалі злочини. Для подолання корупції необхідно добиватися, щоб відповідні суворі закони застосовувалися послідовно й безупинно проти всіх тих, хто порушив закон.
Принцип меритократії є ключовим для викорінювання непотизму й панібратства, що процвітають в Україні й інших пострадянських країнах. Рівень зарплат у системі державного управління має бути порівнянним із зарплатами в приватному секторі, тоді залучення найкращих і найяскравіших фахівців забезпечить безперервний приплив талантів у державну службу. «Ефектом доміно» такої стратегії має стати високопрофесійний, ефективний і компетентний уряд.
Украй необхідним є також прийняття прогресивного зовнішньоторговельного законодавства для залучення ТНК для роботи в країні та гарантій припливу іноземних інвестицій і передових технологій.
При послідовному дотриманні всього перерахованого, з часом у країні мають запанувати політична й соціальна стабільність, а економіка стане привабливішою для інвестицій. Зазначені заходи сприятимуть створенню системи заборон і противаг, яка, у свою чергу, сформує стабільне середовище для забезпечення прогресу економіки й усього суспільства у напрямку досягнення статусу країни «першого світу».
