У травні минулого року користувачі соціальних мереж потішалися з висловлювань міністра культури РФ Володимира Мєдінського щодо причин здатності росіян протистояти ворожому оточенню, яким постає решта світу. Причина, виявляється, у нібито наявності у росіян... додаткової хромосоми.
Усі, хто вивчав біологію бодай на рівні шкільної програми знають, що зайва хромосома — це причина синдрому Дауна. Але метафорика В.Мєдінського аж ніяк не пов’язана з намаганням порівняти росіян із «сонячними дітьми».
Здавалося б, посміялися та й забули.
Але наприкінці цього серпня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив під час виступу на Всеросійському молодіжному форумі «Територія смислів на Клязьмі», що українська влада прагне «змінити генетичний код» своїх громадян. Отож маємо тандем російських урядовців, які з легкістю «відкривають» нові обшири генетики. А це вже серйозно. Це — доказ ревізії статусу раціональних знань в російському суспільстві та ідеологізації науки на догоду пропаганді та поточній політиці. Тобто одночасно з реабілітацією особи Йосифа Сталіна відбувається й реабілітація негативних, точніше, злочинних явищ сталінської доби.
На цю думку навела, крім «перлів» міністрів, публікація статті оглядача російської газети «Культура» Нільса Йогансена про науковий геній Трохима Денисовича Лисенка («Трофим Лысенко: гений или шарлатан?» http://portal-kultura.ru/ articles/science/104235-trofim-lysenko-geniy-ili-sharlatan/). І це не єдина в російському інформаційному просторі спроба реабілітації цього одіозного персонажу та пов’язаних з його іменем соціально-політичних та ідеологічних процесів.
Ім’я Трохима Лисенка, мабуть, не надто відоме представникам молодої генерації, але для науковців старших поколінь — біологів і, особливо, генетиків — воно є символом наступу на доказову науку, репресій і фізичного знищення цілої когорти видатних дослідників, чиї імена вписано золотими літерами в історію світової науки (М.Вавілов, М.Кольцов, І.Агол та інші), відірваності та відставання радянської біологічної науки від науки світової. До речі, відставання сучасної української науки не в останню чергу також є досі не подоланим наслідком того періоду, який в історії науки дістав назву «лисенківщина». Жертвами лисенківщини стали видатні українські біологи — М.Гришко, М.Холодний, І.Шмальгаузен, С.Гершензон та інші.
То ж що таке лисенківщина, й чи небезпечна її реабілітація?
Інститут науки тісно пов’язаний з усіма іншими сферами суспільного життя. З одного боку, розвиток науки безпосередньо залежить від державної наукової політики. З другого — влада, а надто влада тоталітарна, завжди прагне підпорядкувати собі науку та встановити над нею контроль з метою підпорядкування її владним ідеологемам і перетворення на засіб пропаганди та маніпуляції. При цьому порушується основний принцип наукових досліджень — академічна свобода та академічний нонконформізм, пошук наукової істини та приріст наукових знань. Ідеологізація науки полягає у спотворенні об’єктивного змісту наукових досліджень, внаслідок чого наука починає обслуговувати ідеологічні схеми та цінності, притаманні тій чи тій ідеології (наприклад, расові — в нацизмі, класові — в марксизмі-ленінізмі).
Тотальної ідеологізації в СССР зазнали суспільні науки, дослідження в яких звірялися за «Кратким курсом ВКП(б)» та постановами ЦК КПСС.
Не оминула ця доля й низку природознавчих дисциплін, насамперед біологію, яка мала відповідати образу так званої нової науки, покликаної безпосередньо слугувати будівництву нового соціалістичного суспільства та формуванню його активних будівничих, або людського ресурсу. Наукова революція розглядалася як безпосереднє продовження революції соціалістичної. Ось що писав із цього приводу Микола Бухарін: «У цілій низці наук, не лише суспільних, де марксизм давно вже має міцну гегемонію, а й у сфері природничих, відбувається глибока переробка: марксизм намацує свої позиції й там, запускає туди свої щупальці... У нас є видатні біологи зі старих учених, котрі із захватом обговорюють питання про марксистку діалектику в галузі біології. Фізика, хімія, фізіологія — охоплені тим самим потоком. Те саме слід сказати про рефлексологію, психологію, педагогіку. Є вже товариство математиків, котрі обговорюють питання про методи марксизму в математиці. Все це показує, що наше культурне зростання дістається найвищих висот галузей культури, що марксизм, який орудував гвинтівкою, політичною пропагандою, господарською боротьбою, розгорнув свою роботу рішуче по усьому фронту культури...» Чим не керівництво до дії для сучасного російського агітпропу?
Ім’я Трохима Лисенка, мабуть, не надто відоме представникам молодої генерації, але для науковців старших поколінь — біологів і, особливо, генетиків — воно є символом наступу на доказову науку, репресій і фізичного знищення цілої когорти видатних дослідників, чиї імена вписано золотими літерами в історію світової науки (М.Вавілов, М. Кольцов, І. Агол та інші), відірваності та відставання радянської біологічної науки від науки світової. До речі, відставання сучасної української науки не в останню чергу також є досі не подоланим наслідком того періоду, який в історії науки дістав назву «лисенківщина». Жертвами лисенківщини стали видатні українські біологи — М. Гришко, М. Холодний, І. Шмальгаузен, С. Гершензон та інші
Одночасно в СССР впроваджувалася теза про єдність теорії та практики як прямого й безпосереднього впровадження досягнень науки із швидкою віддачею для народного господарства. За цих умов загострилися суперечності між академічною наукою, яка встановлює обмеження на перетворення природи й застерігає людей від очікування дива, та грандіозними планами соціалістичного перетворення природи, які вимагають від вчених простих і чудодійних технологій. Тому так звана народна наука постала альтернативою академічної науки, на яку згодом навісили ярлик буржуазної. Уособленням народної науки як альтернативи генетики, що грунтувалася на точних методах і на той час посідала передній край світової біологічної науки, стала мічурінська біологія, а саму фігуру Івана Мічуріна як справді народного вченого було канонізовано. Хоча сам І.Мічурін до цих процесів не мав безпосереднього стосунку. Справжнім ідеологом народної науки агробіології став Трохим Лисенко.
На всій території СССР, починаючи з 1930-х років, розгорнувся масовий мічурінський рух, основне завдання якого — швидке задоволення продовольчих потреб країни на тлі селянського спротиву колективізації та подолання наслідків голодоморів. Суть агробіології Т.Лисенка полягала з швидкому виведені нових високоврожайних сортів сільськогосподарських культур методами селекції під впливом чинників навколишнього середовища.
Зазначимо, що поняття аматорської («народної») науки має право на існування. Важливе значення позанаукових знань і досвіду, традиційних і місцевих практик природокористування та вирощування продовольчих культур зафіксовано в низці міжнародних документів, зокрема в Преамбулі та статті 8 Конвенції про біорізноманіття (1992 р.). Традиційні екологічні, біологічні знання, традиційні й місцеві практики природокористування співіснують і тісно взаємодіють між собою. Але такі знання в жодному разі не підміняють собою доказову науку.
Утім, коли «народна наука» в лисенківському варіанті, у даному разі агробіологія, породжується й береться на озброєння тоталітарною системою для цілей ідеології та пропаганди, перетворюючись на знаряддя для репресій і цькування вчених, оголошення «буржуазними та ворожими» цілих напрямів досліджень, то це не має жодного стосунку ані до науки (аматорської чи доказової), ані до практики природокористування. Це явище має бути визнане ганебною сторінкою історії науки, а сама лисенківщина — антинауковим й антисуспільним явищем.
Апогеєм лисенківщини стала сумнозвісна Сесія ВАСГНІЛ (Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна) у серпні 1948 року. Розпал пристрастей під час цього заходу був таким, що згодом під час переосмислення її наслідків стенограму Сесії було надруковано у всесоюзному журналі «Театр» перебудовчої доби в рубриці «Драматургія факту».
Лисенківщина — це явище того ж порядку, що й Розстріляне Відродження, «Справа лікарів», інші злочини тоталітаризму.
З метою осмислення її причин та наслідків із середини 1980-х було надруковано чимало документів, наукових і науково-популярних статей, художніх творів (наприклад, роман Володимира Дудінцева «Белые одежды»). Здавалося, що цю сторінку історії науки перегорнуто. Але ж — ні, за бовваном Сталіна випливають і його поплічники. Не здивуюся, якщо слідом за Лисенком генієм науки буде оголошено й Ольгу Лепешинську з її теорією самозародження клітин, чи виправдовуватиметься доцільність відновлення експериментів Іллі Іванова з гібридизації людини та інших приматів із метою «посилення людського матеріалу».
Тому уроки історії варто вчити й повторювати знову й знову.
В Україні, де значна частина політикуму схильна до популістської риторики та обіцянок простих рішень складних проблем в умовах економічної кризи, а частина населення живе в очікуванні дива, варто розробити запобіжники проти небезпеки «простих рішень». Такими запобіжниками мають бути знання й піднесення статусу науки, виховання культури раціонального критичного мислення, державна наукова політика, що відповідає світовим тенденціям, та вагомі інвестиції в освіту.
