Завдяки щасливому збігу я проковтнув книжку Go Set а Watchman в оригіналі, не замислюючись, як же її називають між собою російсько— й україномовні читачі. Як з’ясувалося, називають страшно: «Иди, поставь сторожа» та «Іди, вартового постав» — відповідно. Українська калька заголовка з’являється поки що тільки у ЗМІ, тому я залишу невеликий коментар із приводу майбутнього українського перекладу Go set а Watchman в надії, що він буде не настільки до сліз буквальним.
Обмовлюся, що перекласти назву Go set а Watchman зовсім не легко. Роботу добросовісного перекладача, крім усього іншого, напевно, ускладнить той факт, що заголовок запозичений із Старого Завіту (Ісаїя 21:6-12) у вигляді цитати. Давайте звідси й почнемо.
Існує два сталих англійських переклади цього біблейського уривка: Go, Set а Watchman і Go, Post а Lookout. Обидві ці версії описують людину за родом її занять, і в основу цього заняття покладено дієслово «дивитися», а не «вартувати» або «нести варту». Звичайно, якщо слово watchman «забити» в гугл-перекладач, вийде сторож, цю лексему використовують навіть у російському синодному біблейському перекладі XIX століття (тоді ж її успішно запхнули і в український варіант Святого Письма).
Але разом зі «сторожем» є така ж біблейська нормативна версія «дозорний», яка своїм «зор» набагато точніше передає шукане watch. А ще є «караульный» і «поверенный», а в українській — «чатовий», «поводир» і багато інших, більш адекватних опцій. Я не лобіюю жоден із перерахованих перекладів, але гірше «вартового», напевно, може бути тільки «вахтер». Це, даруйте, знущання.
Якщо хтось усе ще переконаний, що Джин Луїзі Фінч після повернення в Мейкомб знадобився саме сторож, я приведу уривок із оригінального тексту: «...Blind, that`s what I am. I never opened my eyes. I never thought to look into people`s heart, I looked only in their faces... I need а watchman to lead me around and declare what he seeth every hour on the hour. I need а watchman to tell me this is what а man says but this is what he means...»
Тобто сама Гарпер Лі визначає watchman як уособлення чуття, життєвого досвіду, вміння бачити людей наскрізь, вгадувати їхню таємницю. Всевидьку, за іронією долі, знадобилася ще одна пара очей — без рожевих окулярів. Але ні про яку охорону тут не йдеться. Аби усвідомити це, досить перекласти заголовок в останню чергу.
І ще. Слово «постав», що намагається видати себе за українське, в назві «Іди, вартового постав» не лізе у ворота навіть архаїчного Академічного тлумачного словника (1970—1980), а це, безперечно, тривожний дзвінок.
ПРО ПОЛІТИЧНІ ПАРАЛЕЛІ
Здавалося б, які політичні реалії можуть бути далі один від одного, ніж описана в Go Set а Watchman Америка 50-х років і сьогоднішня Україна? Проте роман Гарпер Лі без надумувань приживається на сучасному українському ґрунті, а кількості паралелей можна тільки здивуватися.
Агрокультурний, набожний, недавно рабовласницький Південь та індустріальна, реформаторська, ліберальна Північ намагаються, наче наші Захід і Схід, зрозуміти один одного, не втративши при цьому самих себе. У США під час громадянської війни, а у нас під час референдуму 1991 року нації виступили за єдність, але різний порядок життя, а що важливіше — система цінностей — вагоміша за будь-які угоди, тому розбрати поновились і в США, й у нас.
Таких перекличок у романі Гарпер Лі я налічив не один десяток. Письменниця пропонує своє бачення ідеального політичного вибору — глибоко особистого і далеко не завжди однозначного. Для приманки скажу, що ключова метафора книги watchman теж нерозривно пов’язана з політичним пафосом роману, і це ще один аргумент, чому його не завадило б прочитати українцям.
ЗІ СЛІВ ПОСТАРІЛОЇ ДИТИНИ
Саме такою ось постарілою дитиною мені здалася Джин Луїза Фінч, можливо, найслабкіший персонаж роману. Але я висловлюся не про окремий випадок, а про загальне явище. А явище хоч і неприємне, але закономірне: зріла і досвідчена людина сильно ризикує як автор, описуючи дитину. Справедливе і зворотне, але зараз ідеться саме про молодих і особливо центральних молодих персонажів, які розмовляють сиплими голосами своїх творців і виголошують нашептані ними сенси.
Таким героєм стала Джин Луїза Фінч: у минулому — Всевидько, у майбутньому, ймовірно, Гарпер Лі. Зберігаючи в собі риси дитини, яку читач пам’ятає з «Убити пересмішника», Джин Луїза неправдоподібно хворобливо ностальгує впродовж всієї дії книжки. З розповіді ми дізнаємось, що дівчина зараз живе у Нью-Йорку і щороку відвідує рідний Мейкомб. При цьому немає ні натяку на її новий спосіб життя, заняття або оточення. Джин Луїза у свої двадцять шість не має (тобто не висловлює в романі) жодних планів на майбутнє, розмовам із коханим віддає перевагу обговоренню новин із літніми людьми своєї вулиці і постійно повчає, моралізує, проповідує наліво і направо, неначебто це робила 89-річна Гарпер Лі.
ОДИН ІЗ ВИПАДКІВ, ЩО НЕ УВІЙШОВ У КНИЖКУ
Якщо на просторах колишнього СРСР письменники страждали від диктату партії, то в США свій суворий закон вершить ринок. На перший погляд — все справедливо: аби досягти успіху, треба завоювати любов аудиторії. Але, щоб завоювати цю любов, треба досягти успіху.
Насправді Go Set а Watchman — це не другий, а перший роман Гарпер Лі. Письменниця 1957 року запропонувала рукопис декільком видавництвам і отримала відмови. Їй порадили розробити історію дитинства Луїзи Фінч, і в результаті народився інший твір, відомий тепер у всьому світі як роман «Убити пересмішника», лауреат Пулітцерівської премії і багатьох інших престижних нагород.
Я не хочу зараз згадувати те негарне розслідування, яке почали у лютому 2015 року тільки для того, щоб відкинути зайві запитання читачів, юристів, медіа. А запитань накопичилося достатньо. Звідки взявся рукопис Go Set а Watchman, про який не згадували близько п’ятдесяти років, і на кого розраховано пояснення, що чернетку роману «випадково знайшла адвокат Гарпер Лі, перебираючи папери»? Невже видавництво HarperCollins розраховує, що всі забули заяву сестри Гарпер Лі про те, що після інсульту письменниця «сліпа, глуха і підпише що завгодно, якщо її про це попросить той, кому вона довіряє»?
Висновок прозаїчний і напрошується сам. Роман невідомої письменниці не був потрібен нікому 1957 року. Після того, як Гарпер Лі отримала гіперпопулярність за рахунок «Пересмішника», її спробували зробити торговельною маркою на зразок Джоан Роулінг або Стівена Кінга. Але письменниця, як сама вона говорила, не хотіла ще раз відчути «всі жахи гласності». Тому книжку випустили насильно 2015 року, коли Гарпер Лі чинити опір вже не могла. Так само нові твори «виманювали» і з інших «одноразових» письменників США: Маргарет Мітчелл, чий роман «Віднесені вітром» просто розтаскали на приквели і сиквели, Джерома Селінджера, який заборонив будь-коли екранізувати «Над прірвою в житі», внаслідок чого клони Колфілда наповнили десятки фільмів з іншими назвами. Ринок і цього разу використав репутацію Гарпер Лі, аби отримати максимальний прибуток, а потім створив довкола книги скандал, аби цей прибуток подвоїти. У дусі книг Гарпер Лі, чи не так?
