Під час переходу письменника до розряду культових — а це вельми часто трапляється з нобелівськими лауреатами — його починають щосили читати. Але це зовсім не означає, що він буде прочитаний. У випадку зі Світланою Алексієвич дуже важливо, щоб її, нарешті, прочитали. Її документальна проза про те, про що абсолютно не пишуть її колеги в Росії і в Україні. Вона про тих людей, які створюють на сході Європи єдиний тоталітарний простір. І це не Путін із Лукашенком і не Янукович із Порошенком, а населення трьох східнослов’янських держав. Кожен народ робить це по-своєму, але те, що Алексієвич пише російською мовою, вказує на головну діючу особу.
У Росії ніяк не хочуть визнавати, що народ не завжди святий. Ось типовий погляд пристойної, загалом, людини, псковського «яблочника» Льва Шлосберга:
«Між цими людьми і народом — не просто прірва. Ці люди глибоко, органічно чужі народові, ворожі йому, його інтересам, до кожного слова в назві цього владного органу можна додати частку НЕ: НеРада НеФедерації і подібне...»
Це кліше, яке спотворює дійсність із точністю до навпаки. Втім, реальність зовсім не цікавить Шлосберга, який іменує сирійського вождя «Басар Ашад». Факти не важливі. І не дивно, що текст починається так: «Володимир Путін вирішив повернутися до вищої ліги світової політики на крові російських військовослужбовців». А може, все ж таки на сирійській крові? І на українській? Російські солдати їдуть до інших країн не вмирати, а вбивати, але й досі про російські війни говорять так, нібито окрім цинкових хлопчиків, про які Алексієвич писала на початку свого шляху, ніхто й не гине у війнах, розв’язаних Росією.
ФОТО РЕЙТЕР
Тим часом новий нобелівський лауреат вже багато років пише зовсім про інше. Читали б її, не дивувалися б нещодавно, коли батьки російських офіцерів, узятих у полон в Україні, підтверджували офіційну версію про їхнє звільнення у запас. І коли сувора мати над вантажем-200 гордо заявила, що її син загинув за віру Христову.
Ось що говорить Алексієвич:
«Ми маємо справу з російською людиною, яка за останніх 200 років майже 150 років воювала. І ніколи не жила добре. Людське життя для неї нічого не варте, і поняття про величність не в тому, що людина повинна жити добре, а в тому, що держава має бути велика і нашпигована ракетами. На цьому величезному пострадянському просторі, особливо в Росії і Білорусі, де народ спочатку 70 років обдурювали, потім ще 20 років грабували, виросли дуже агресивні і небезпечні для світу люди».
І про це серйозна розмова лише починається. Скажу цілком ясно: продуктивним вважаю обговорення українських справ лише з тими розсудливими людьми, які розуміють, що Україну чекають роки існування без Криму, без Донбасу, без повноцінного суверенітету, без євроасоціації, без прагнення більшості населення змінити що-небудь і з постійною загрозою дестабілізації, територіальних втрат і російської агресії. А також із інтеграцією з Росією в усіх сферах і на всіх рівнях, яка все більше поглиблюється
Вже очевидно, що до нової української еліти кооптувалися не учасники АТО і не волонтери, а ті, з ким вони воювали. Боротьба за свободу і незалежність повернулася міжусобицею і згодою населення на втрату територій і обмеження суверенітету.
Решта — самообман, як і марні надії на дестабілізацію в Росії і на те, що ця дестабілізація може бути благотворною для України. Війна для Росії — спосіб поліпшення її економічного стану: розрахунки на розорення і послаблення марні, лінійна логіка до сучасної економіки на рівні державному і міждержавному неприйнятна.
Тепер світ дійсно став однополярним. Збулася вікова мрія росіян, які жадали бути американцями. Такими, якими вони їх бачать. Кремль змушує США здавати своїх союзників. Спочатку Україна, тепер сирійська опозиція. Обама бурмоче «як вам не соромно» і читає мораль. А якщо врахувати, що Ізраїль він і так уже здав, то руки в кремля розв’язані. Близький Схід вважай, під ним. Усі вже помітили: активізація терористів у Ізраїлі збіглася з початком російської операції в Сирії і розпочалася відразу після візиту Махмуда Аббаса до Москви. Переконаний, що головною метою кремля на Близькому Сході був і залишається Ізраїль.
І всі учасники подій — Обама, Меркель, Олланд, Порошенко — можуть з повним правом сказати, що виконують волю народу, волю виборців, а Путін — волю маси.
Масова культура і масові комунікації остаточно довели, що тоталітаризм — це народовладдя, результат народного вибору. І породжується тоталітаризм недієздатністю демократії, яка зовсім не має бути, за природою своєю, прямим вираженням всіх бажань більшості. Інакше б ніхто не платив податків — їх же точно взагалі ніхто платити не хоче. Демократія — це спосіб формування інституційної системи управління і добір людей для управління цією системою. І їхнє завдання — приймати ухвали на користь нації, суспільства і держави, що далеко не завжди відповідає волі більшості.
Протистояння російській загрозі, настанню російського тоталітаризму, безперечно, відповідає інтересам цивілізованих націй. Але не відповідає їхнім бажанням, дотримання яких зовсім не є демократією, а створенням тоталітарного світу. Саме це я і мав на увазі, коли говорив, що світ стає тоталітарним.
Прийняти цей погляд, подивитися на світ у такій оптиці не так просто. Це відмова не лише від російських традицій шанування народу і пошуків сірячинної правди, але й від того бачення світу, яке склалося в інтелектуальному і культурному мейнстримі юдео-християнської цивілізації після Першої світової війни. Не можна сказати, що подібної ревізії не відбувалося — можна назвати десятки імен від Честертона та Орвелла до Рейгана і Тетчер. Але пануючими були і залишаються антиінституційні настрої, які сформувалися наприкінці Першої світової війни. Значне місце серед них посідає пацифізм — найважливіше знаряддя тоталітаризму, як довів і досвід Мюнхена і сталінського руху за мир, що став стратегічним успіхом СРСР.
Слова «боротьба за мир» настільки скомпрометовані, що ніхто не наважується вживати їх в первинному значенні. Тим часом це дійсно боротьба, а інколи й війна, якою була Шестиденна війна, розпочата Ізраїлем. У наш час частиною такої боротьби стали і події в Одесі, після якої ватники переконалися, що вони самі можуть згоріти в пожежі, яку вони самі розпалювали. Такою боротьбою була й обіцянка міського голови Миколаєва стріляти на ураження. Блефував, звичайно, але переможців не судять — перевіряти його слова ніхто не зважиться. І Алексієвич зовсім не пацифістка, інакше б жодного рядка не написала б. Мир не досягається напученнями і недіянням.
Зупинити тоталітаризм може лише інституційна демократія зі всіма своїми вадами і пороками. Головне — щоб без усіляких інновацій і вдосконалень — тупа примітивна демократія, тупа примітивна бюрократія, повна бездуховність, ніякої пасіонарності і натхненності, ніяких спроб прямої демократії, ніякого синдикалізму, ніякої корпоративності.
І все? Так просто? Ні, звичайно. Інституційність і технологічність стають знаряддям тоталітаризму, якщо в них немає головної складової демократії — людини, людської особистості. Формула тоталітаризму: інституції — технологія — маси, тобто демократія мінус особа. Пошуками особистості і присвятила своє життя Алексїєвич, вивчаючи причини перетворення людей на масу, коли начебто є зовнішні умови для іншої еволюції.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва
