Як на мене, анітрохи не дивно, що в Росії одна частина письменницько-мистецького середовища сприйняла негативно присудження Нобелівської премії з літератури Світлані Алексієвич, а інша — дуже й дуже позитивно, щоправда, негайно зарахувавши лауреатку до російської культури та російської літератури. Тих, хто відреагував на цю подію нормально, без намагання «прихватизувати» премію, серед російських діячів культури не так уже й багато; в основному це люди, пов’язані з правозахисною діяльністю та незалежною журналістикою. А от «системні ліберали» — ті говорили про «світове визнання російської літератури» тощо...
Ситуацію не рятували намагання «системних лібералів» стверджувати, неначе Алексієвич — представниця «настоящего русского мира», який опонує чинній владі. Чи тиражувалися б таким потоком коментарі «сислібів», якби вони не були вигідні «кремлівським чекістам»? І хіба ідея «ліберальної імперії», яка грунтується на спільному з «імперією Путіна» постулаті, що всі землі, де звучить російська мова, то є Росія, але не передбачає використання танків і «Градів» для здобуття цих земель, не є свого роду «запасним аеродромом» найдалекогляднішої частини московської політичної еліти?
Що ж, нічого нового: досягнення всіх митців, які пишуть російською мовою, — то досягнення «русского мира» та «русской культуры». Це точка зору не лише Путіна та команди «мистецтвознавців у цивільному» з Луб’янки, а й значного числа тих, хто начебто виступає критиками й опонентами чинного в Росії режиму. Водночас чомусь нікому в російському інтелектуальному середовищі не спаде на думку називати виключно на основі мовного чинника австрійця Роберта Музіля німецьким прозаїком, а сенегальця Леопольда Сенгора — французьким поетом. Воістину — «Росію розум не збагне». Чи ця формула неправильна, і збагнути все дуже легко, причому без зайвих труднощів — невиліковна імперська маячня?
Дивним є інше — що в Україні Нобелівська премія Алексієвич зустріла, крім захопленої і схвальної, ще й різко критичну або поблажливо-зверхню реакцію в інтелектуальному середовищі. І якби ж то йшлося про когось із другорядних персонажів чи про другорядні видання!
Ось що заявив земляк Світлани Алексієвич (за місцем народження), знаний письменник Юрій Андрухович в інтерв’ю «Радіо Свобода»: «Це добре, що Нобелівську премію отримала людина, яка народилася в Івано-Франківську. Щодо її літературного доробку, то, гадаю, Нобелівський комітет таким чином відзначив передусім громадянську позицію та публіцистичну відвагу цієї авторки». Наче й похвалив, але... Слід розуміти цю репліку так: про художні здобутки тут не йдеться, головне — політичний чинник.
Львів’янин Юрій Винничук був ще більш скептичним: «Нобель — це завжди несподіванка. Як і у випадку з Солженіциним і багатьма іншими нині забутими нобеліянтами (Перл Бак, Ередія, Ф.Містраль), лауреаткою стала документалістка. Тобто відбулася ще одна перемога сьогодення над вічністю. Чи будуть Алексієвич читати через 100 — 200 років? Рота, Стоппарда, Пінчона, Красногоркую, Кадаре — будуть. Тут у мене сумнівів нема. А трагедії ХХ сторіччя хвилюватимуть у майбутньому не більше, ніж зараз нас хвилюють трагедії XVІІІ — ХІХ сторіч. Хтось пускає зараз сльозу з приводу турецької різанини на Хіосі? А голодомору в Ірландії? А геноциду гугенотів? І всі відразу втішилися: вона — з Франківська! Ага. Тепер цього бублика Росія з Білоруссю ділитимуть. А ми — дірку від нього».
Узагалі-то шекспірівські драми з так званого історичного циклу теж можна було назвати перемогою сьогодення над вічністю, чи не так? І вони на якийсь час справді були майже забуті. Але через кілька століть виявилося, що ці драми містять неповторне мистецьке осмислення вічних проблем... Ну, а трагедії ХХ століття радикального відрізняються від попередніх тим, що їхнє коріння пов’язане з незжитим донині феноменом тоталітаризму в його різних виявах. І поки цей феномен не стане чимось ірреальним, поки не зникнуть раз і назавжди претенденти на «ощасливлення» окремих народів і всього людства, книжки Алексієвич залишатимуться актуальними. Тим більше зараз, коли в Росію вже понад рік плине новий потік «цинкових хлопчиків», і лише Господь відає, в які ще історичні вирви кине очолювану ним державу Путін. Але ж не тільки Путін продукує нині тоталітарні марші, чи не так?
Крім того, саме Алексієвич на першій же прес-конференції після оголошення її нобелівською лауреаткою прямо заявила, що для неї Батьківщина, «моя земля», — це Білорусь; але й Україна — «це так само моя земля». Тож не думаю, що можна ігнорувати думку та відчуття самої письменниці, яка — знов-таки, за її ж власними словами, відчуває себе ще й космополіткою, тобто «громадянкою людського всесвіту», якій болять усі його лиха...
І ще один український голос. Представник більш молодого письменницького покоління Андрій Любка вважає, що Нобелівська премія Алексієвич — «це поразка білоруської літератури, а найбільше — білоруської мови, бо премію отримала російськомовна письменниця. Алексієвич класна, але перемогло незнання і стереотипне мислення про Східну Європу — нагороду отримала совєтська письменниця за добру «літературу на експорт». Тут до сказаного іншими літераторами додалася ще й формула «совєтська письменниця».
Цю формулу використала й наситила змістом на сайті «Української правди» (тієї самої, заснування і зміст якої колись стали однією з головних причин вбивства її першого головного редактора Георгія Гонгадзе) така собі Юлія П’ятецька. Стаття її називається безапеляційно: «Нобелевська премія совєтській людині». Один із головних закидів на адресу Алексієвич — що вона вписувалася в культурні парадигми часів СРСР і не випадково одержала в часи перебудови премію Ленінського комсомолу. Не буду переказувати цей текст, наведу тільки його закінчення мовою оригіналу: «...Нынешний жест Нобелевского комитета в сторону советской писательницы, вобравшей три культуры, а на самом деле — одну, выглядит миротворческим актом весьма вульгарного пошиба. Нас так уже мирили целых 70 лет, пока камня на камне не осталось — и от дружбы братских народов, и от свободы с равенством, и от крепких застенков, воздвигнутых, казалось бы, на века. Все рухнуло, но «особый человеческий тип homo soveticus» уцелел, потому что, помимо прочих своих уникальных особенностей, обладает еще и поразительной живучестью. Собственно, нынешняя Нобелевская премия — награда именно ему».
No comments.
До речі, це та сама Юлія П’ятецька, яка 2008 року опублікувала статтю під назвою «Нобелевский лауреат Солженицын был стукачом НКВД?», що починається так: «40 дней назад не стало одной из самых зловещих и тенденциозных фигур ХХ века. Насколько живучим окажется миф о «великом русском писателе и пророке»?»
No comments.
А от щодо Всесоюзної премії Ленінського комсомолу слід-таки дещо сказати. Невже отримати її, тим більше — в часи перебудови, це апріорі тяжкий гріх? Так, серед лауреатів її було чимало кон’юнктурників, пропагандистів і відвертих нездар. Але як же, скажімо, з визначними російськими балеринами Єкатериною Максимовою, Надією Павловою та Людмилою Семенякою? З письменником Борисом Васильєвим? Із філологом-енциклопедистом Сергієм Аверинцевим? Із біографом Сергія Корольова — Ярославом Головановим? Зрештою, з достойниками української культури Дмитром Гнатюком, Іваном Карабицем, Олегом Крисою, Марією Стеф’юк — теж лауреатами цієї премії? Невже це також усе — безнадійний «совок», гідний лише зневаги?
Але годі про це.
Видається, найадекватніше оцінила описану вище ситуацію Оксана Забужко: «Вперше від розпаду Радянського Союзу в культурний фокус Заходу потрапив ось цей феномен, який пані Світлана 40 років терпляче досліджувала своїм письменницьким інструментарієм — ось цей страшний нео-Оруелівський поневолений розум, кажучи мовою Чеслава Мілоша. Тільки це поневолений розум значно ширшого формату — бо тут ідеться вже, либонь, про поневолену душу, яка, як рак, роз’їдає людство, і жертвою вже стають цілі країни і особливо Росія... Світлана Алексієвич, в принципі, зробила літературний подвиг — так, вона білоруска, вона людина з тим совєтським бекграундом, але вона зовнішня людина щодо російської літератури, і вона відзвітувала за російську літературу, яка виявилася не на рівні своєї історичної місії. Алексієвич дала портрет ось цього раку мозку і душі, який ця чекістська система впродовж ста років практикувала».
Щодо художнього інструментарію та літературного новаторства Алексієвич, то Забужко про них дуже високої думки. Не випадково-бо, за оцінкою письменниці, «»війна за Алексієвич» тільки-но почалася, бо це дуже важлива премія для перспектив «декомунізації» в масштабах далеко не тільки екс-СРСРу, а й Заходу теж».
І просто не можна не процитувати саму Світлану Алексієвич, фрагменти з її недавнього інтерв’ю українському телеканалу Espreso.tv: «Я понад 30 років писала історію «червоної утопії», «червоної людини» — я її так називаю, і в мене була «головна велич задуму», як казав Бродський, я хотіла створити енциклопедію «червоного життя» — так, як ми живемо. Таких людей, напевно, ніколи не буде, на такому величезному просторі такого жахливого експерименту... Я йшла слідом за історією по головних її точках. І це п’ять книжок: Друга світова війна, діти і жінки, потім війна колоніальна — «Цинкові хлопчики», потім «Чорнобильська молитва» — зовсім інша війна, і вже розпад цієї «червоної імперії»... Так що теми — це головні точки цього життя, яке ми нещодавно жили, і називалося воно соціалізмом...
Моя робота передбачає необхідність життя серед людей... Я ось це все ловлю в тролейбусі, автобусі, в кафе, на вулиці. Це дуже тонко — зробити образ часу, зловити його... Я нещодавно зустрічалася з німецьким президентом Гауком, і він говорив, що немає такої книги мого жанру про НДР. А я сказала, що я б ніколи не змогла написати таку книгу, оскільки я не можу зрозуміти цю ментальність, у мене інша бабуся, інший дідусь, інші пісні, інакше ховаємо, інакше до смерті ставимося.
Я жила 40 років в СРСР: і піонер, і комсомолка, мої бабусі, дідусь, батьки були «червоними». «Червона людина» в нас усіх дуже глибоко сидить — говорить про це всім, про те, що відбувається. У 90-ті роки ми думали, що все — приїде автобус — і ми поїдемо в нове життя. Так нам здавалося. Комунізм десь канув, а в результаті — ні, ось зараз він із кров’ю виходить, не мені вам, українцям, це розповідати».
І ще одна цитата зі щойно згаданої прес-конференції Світлани Алексієвич: «Я зьбіраюся жыць у Беларусі».
