Які причини Майданів в Україні? Чому вони не можуть подолати кланово-олігархічну систему? Звідки коріння цієї проблеми? В інтерв’ю «Дню» відповідає політичний філософ, доктор філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії, президент Фонду якісної політики Михайло МІНАКОВ.
«УСЕ, ДО ЧОГО ПРИВОДИЛИ МАЙДАНИ, — ЦЕ ЗМІНА РЕЖИМУ ПРИ ЗБЕРЕЖЕННІ СИСТЕМИ»
— Необхідність подолання кланово-олігархічної системи є очевидною. Проте вона, здається, зберігає свій вплив. На вашу думку, ми затримались на цьому етапі еволюції, чи процес перетворення пострадянської України відбувається планомірно? Яка роль у цьому українських революцій?
— Ми живемо у світі, в якому добрі мотивації вчинків зовсім не обов’язково ведуть до добрих наслідків. Якщо ми вимірюємо розвиток в термінах збільшення свобод, справедливості, покращання якості життя або встановимо інший набір індикаторів для його вимірювання, то, скоріше за все, очікуваного 1991 року розвитку не побачимо. Світ-2015 є неочікуваним для тих, хто голосував за незалежність у грудні 1991 року.
— Коли, на вашу думку, відбулась зупинка цього розвитку?
— Розвиток не зупинявся, а вів не туди, куди ми хотіли. Ми двічі пройшли швидкі революційні цикли з 1991 по 2004 рр. та з 2005 по 2013 рр. Вони однакові — починаються з обіцянки свобод і справедливості, потім відбувається момент створення режиму, цей режим має набір внутрішніх суперечностей, які зростають і призводять до його колапсу, повстання й нових обіцянок свобод.
Зазначені цикли відбуваються в певній інфраструктурі — її становить політична, соціально-економічна система. Вона, так звана друга Українська республіка, — це олігархія, й іншої України, ніж реальної олігархічної, здається, немає.
Ми намагаємося зарадити нашим суспільно-політичним проблемам. Наші повстання виправдані бажанням змінити систему, відновити шанс на свободу і справедливість. Але все, до чого поки що приводили майдани — це зміна режиму при збереженні системи. Така зміна ненадовго. Але, як будь-яка революція, — це шанс започаткувати новий проект.
Наша політична система складається з кількох поверхів, один із яких — державні політичні інститути, й вони розвинуті слабко. Частково це пов’язано зі специфікою олігархічних політичних систем. Пострадянська олігархія заснована на кількох простих принципах: перший — використання публічних державних і політичних інститутів для приватної мети, збагачення. У державних компаніях чи установах, що експлуатують бюджет, встановлюється менеджмент, який працює в інтересах якогось олігарха, — це друга принципова умова олігархії. Як тільки ми встановлюємо чітку межу між приватним та публічним секторами, долаємо корупційні зв’язки, олігархічний спосіб існування в економіці зникає. Цю межу якраз і підтримують розвинені публічні інститути, розвитком яких зневажали інженери сучасної України.
У нашій олігархічній державі, хоч хто б з якою шляхетною метою приходив до політичної посади чи державної служби, він так чи інакше має справу з олігархами. Ми можемо подивитися на радикальні групи, які виникають як автономні, незалежні, з мотивацією посилити націю, республіку чи індивідуальні свободи. Але з часом стає зрозумілим — щоб мати ресурс для підтримки цього руху, потрібно домовлятися з олігархами. Така доля, приміром, спіткала «Правий сектор».
Отже, у нас виникла політична система, де громадяни здебільшого не беруть участі в прийнятті рішень, але є демократичний мінімум — вибори. Нашу державу часто називають ЗАТ «Україна» — це жарт, який більше є описом реальної ситуації, бо «друга Українська республіка» існує в інтересах тисячі родин. Усі вони — справжні громадяни ЗАТ: їхній голос важить. А т.з. виборці — лише частина фасаду, встановленого в Україні, це «зайве населення», на яке «справжнім громадянам» доводиться витрачати багато уваги, — створювати сильну міліцію, щоб вчасно зупиняти повстання, будувати патрон-клієнтські мережі, в яких роздаються копійки і які утримують на межі бідності все населення. Одним словом, контролювати, не давати розвиватися, в результаті кількість «зайвих жителів» зменшується. Реальне населення на території, контрольованій нашою владою, швидко зменшувалося від початку 1990-х.
У цій політекономічній формі «другої республіки» ми — нежиттєздатна країна, а майдани — один з проявів цієї нежиттєздатності. У моменти, коли інституційна слабкість держави досягає такого рівня, що безпекові структури перестають утримувати під контролем населення, стається Майдан. Коли система дещо відновлюється і встановлює більш-менш потужну поліцію та інші структури контролю, вона може існувати п’ять-шість років без повстань. І от у цей проміжок часу вся «пара» випускається через контрольовані вибори. «Випуск пари» та злам режиму — це два важливі елементи нашого циклічного існування.
«СПРАВЖНІЙ УРЯД УКРАЇНИ ПЕРЕБУВАЄ ДЕСЬ МІЖ ОФІСАМИ ПРЕЗИДЕНТА, ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРА ТА ПАРЛАМЕНТОМ»
— Фактично ті «нові обличчя», які потрапляють у владу, абсорбуються представниками старого політичного класу. Таким чином стара кланово-олігархічна система оновлює кров і продовжує своє існування. Як розірвати це замкнене коло?
— Це симптом наявності двох рівнів інституцій в Україні. Перші — формальні, до яких належать, скажімо, парламент, Президент, Кабмін, місцеві ради. На посади в цих інституціях приходять нові люди з модернізаційною мотивацією, які готові створити державу, яка б працювала на громадян. Але вони виявляються в ситуації безвиході, оскільки формальні інститути є нерозвинутими для ухвалення політичних і стратегічних рішень. Справжні місця ухвалення рішень — у неформальних інститутах. Справжній уряд України перебуває десь між офісом Президента, прем’єр-міністра та парламентом. Тут немає процедур, підзвітності, закони не працюють — працюють приватні інтереси та домовленості. Те ж саме відбувається в найменших ланках державного управління або місцевого самоврядування. Тож молоді та енергійні люди витрачають роки життя на незрозумілі процеси у фальшивих формальних інститутах, але їхня робота не дає результатів. Вони бачать, що можна брати участь у реальній, але неформальній політиці, з якою одна частина починає співпрацювати, а інша — вимивається системою та випадає з важливих процесів.
Ситуацію з кадрами в Україні часто називають «негативною селекцією»: щоб стати високопосадовцем, на вас має бути такий компромат, що ви вже ніколи не будете незалежною фігурою, а зможете існувати лише в межах тіньових правил неформальних інститутів. І засобами самого лише Майдану цього не змінити.
До речі, хоч яка б важлива, розумна та добра фігура потрапляла на посаду президента України, вона за один-півтора року неодмінно стає чемпіоном авторитаризму. Сама інституція пострадянського президента є авторитарною — він координує інтереси «справжніх громадян» — олігархів і вирішує суперечності між ними. Рано чи пізно президент із диспетчера між олігархічними групами намагається перетворитися на керівника олігархів. Тоді підтримка такого малофункціонального президента падає серед олігархів, і виборці отримують шанс його змістити.
«НАШІ ШАНСИ СТАТИ ЧАСТИНОЮ ЄС ЗМЕНШУЮТЬСЯ. ПРОТЕ ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ЗМЕНШУЮТЬСЯ НАШІ ШАНСИ БУТИ ЄВРОПОЮ»
— Ви багато часу проводите за кордоном. Весь світ ніби дивиться й захоплюється нашими революціями та суспільством. Але яке на Заході сприйняття нашого політичного класу?
— Зазначу, що «Захід» існує лише в головах пострадянських людей. Якщо ми говоримо про Брюссель, Берлін, Париж, то єесївські політики й бюрократи сприймають наші політичні еліти у двох аспектах. По-перше, це олігархи, від яких треба якомога сильніше дистанціюватися, бо ціна їхніх слів відома, і в які б шати ті рядилися, європейці знають, чим це завершиться. По-друге, до нас ставилися як до революціонерів, борців за свободу. Тож спочатку ставились до українців із повагою. Але ця повага нетривка і потребує доказів справжності нашого наміру встановити демократичну систему. Лише результати перетворень можуть бути підставою до поваги та підтримки.
Щодо ставлення «звичайних» європейців, то воно різне. Я був вражений після виступів у німецьких та італійських університетах у 2013—2015 рр., де поширені ліві ідеї, як студенти негативно ставляться до Євромайдану і до української революції. Для них присутність націоналістичної ідеології на Євромайдані була негативною. І часто вони не солідаризуються з нами. І навіть ліберальних чи лівих майданівців вони погано сприймають через готовність співпрацювати з націоналістами. Є, звісно, й ті, хто підтримує нас і розуміє, що Майдан був місцем співпраці різних ідеологій заради перезаснування Української республіки. Однак нам ще слід чимало зробити, щоб підтримка цих людей була виправдана.
— На вашу думку, що сьогодні впливає на сприйняття України за кордоном? Чи бачите ви шляхи того, щоб Україна почала розглядатися європейською спільнотою як її частина?
— Щоб стати частиною Європи, нам потрібно зробити кроки з переоблаштування політичної та соціально-економічної системи, але цих рухів ми поки не робили. Я вважаю — те, що можна назвати «ідеологією руху в бік Європи» — це один зі способів домінування олігархії в Україні. За розмовами про цей рух країна самоізолюється, а влада знов опиняється в тисячі родин. Така Україна нікому серед європейських країн не потрібна як член ЄС.
Нещодавно в Берліні я мав відверту розмову з групою впливових політиків. Вони говорили, що хотіли б, щоб демократична, неолігархічна, Україна стала членом Євросоюзу. Але вони так само зазначали, що такої України, скоріше за все, в часи життя їхнього покоління не буде. Оскільки вони не ухвалюють рішення, горизонт яких більший за час їхнього життя, то поки про наше членство в ЄС не особливо дбають. Вони розв’язують проблеми, які є зараз, і можуть виникнути в найближчому майбутньому.
Владні еліти в ЄС сьогодні розколоті. Відбувся ідеологічний поділ на схід і захід, як реакція на мігрантську кризу. Виявилося, що народи, які 25 років тому самі були біженцями і апелювали до європейської солідарності, сьогодні тотально від неї відмовляються. Словаки, угорці, румуни, болгари показали себе як руйнівники солідарності ЄС. Для нас це означає, що наші шанси стати частиною ЄС зменшуються.
Проте це не означає, що зменшуються наші шанси бути Європою. Достатньо втілити певні принципи: треба відтворити поділ гілок влади, зробити парламент наглядачем за діяльністю уряду, наділити опозицію повноваженнями, що балансують більшість, повернути громадам украдене право самоврядування й дати українцям можливість бути вільними в політичному та економічному сенсі.
«ПРОБЛЕМА У ТОМУ, ЩО В УКРАЇНЦІВ, ЯК У ГРОМАДЯН І ВИБОРЦІВ, ДУЖЕ КОРОТКА ПАМ’ЯТЬ»
— Чи не втрачаємо ми наш шанс на побудову демократії через збідніння населення? На противагу цьому формується підгрунтя для перемоги популістів — ми вже бачимо, що відповідні гасла переважають на бігбордах нашої країни.
— Популізм — ще один із симптомів нашої політичної хвороби. Це — обернена модель до олігархії. Тут публічні цілі лідерів-популістів обстоюються приватними засобами. Популісти уникають інституцій і потребують особистої довіри та любові. Вони вимагають від громадян віри в себе, попри все. Партії стають неважливими, вибори лише посилюють популістів у владі, а в суспільстві процвітає «телевізійна демократія», в якій зникають змісти, але залишаються яскраві форми та символи — коса, вила, кулак тощо.
Популісти відповідальні за розбещення українських виборців. Але й популістам це повертається: вони стають заручниками свого популізму, і коли намагаються перетворитися на державних діячів, то їхні виборці це не підтримують — від них не очікують аргументів, змістовної розмови та мислення. Тільки приводів для захвату.
Проблема також у тому, що в українців як у громадян і виборців дуже коротка пам’ять. І тут роль ЗМІ дуже важлива, щоб нагадувати, хто ті люди, за яких голосують як за нових політиків. Бо 2014 року «новими політиками» виявилися Петро Порошенко, Арсеній Яценюк та інші люди, які десятиліттями були в українській політиці, їхні політичні інстинкти сформувалися в олігархічній політиці. Або ж обирають колишніх в’язнів за кримінальними статтями — Віктора Януковича чи інших. Ця забудькуватість виборців — важливий елемент «негативної селекції», яка не дає запрацювати політичній відповідальності й бодай мінімальній політичній гігієні. Виглядає, що в Україні олігархічний клан і в’язниця — головні кузні кадрів.
Та наявність популістів — це не лише погане явище, а й добра ознака того, що в країні є хоч якийсь плюралізм. Дослідниця Мері Фейнсод колись зазначила, що популізм — це тінь від політичної демократії.
Якщо ж говорити про обмеження впливу популістів, то можна спиратися лише на етичні та освітні засоби. Мислити, пам’ятати і запобігати шкоді з боку недобросовісного політика — ось що може зробити громадянин для себе та свого народу. Все, що спонукає громадян до такої діяльності, працює на «третю Українську республіку».
