Національна українська тематика в російських ЗМІ «перекриває» інші негативні новини, зокрема, крах лайнера Airbus A321. Оглядаючи ЗМІ, немов повертаєшся на півстоліття назад до СРСР. «У Москві затримали директора Бібліотеки української літератури», а також зі схожими заголовками оприлюднили матеріали сайти українських і російських ЗМІ, інформагентств. Йдеться про обшук бібліотеки спецслужбами з метою знайти тексти «екстремістського змісту». А тим часом в Донецьку демонтують українську символіку на фасадах будівель.
«АНТИРАДЯНСЬКИЙ»= «РУСОФОБСЬКИЙ», АБО КОРЕКЦІЯ СЕНСІВ
У СРСР в період брежнєвського застою українців, які відстоювали права і розвиток національної культури, мови і літератури, репресували за ст. 62 КК УРСР за «антирадянську агітацію і пропаганду», позбавляючи свободи до семи років таборів особливо суворого режиму і п’яти років заслання. Через півстоліття риторика сусідньої держави особливо не змінилася, лише «антирадянську» змінили на «русофобську»: «близько 200 примірників літератури русофобського характеру». У Криму, за словами очевидців, насамперед із шкіл вивозили українську і україномовну літературу. Цікавим є ще таке поняття як «дерусифікація», яке замінює «українізацію», на думку ведучого програми «Беседа» одного з донецьких телеканалів у зоні АТО. Тому боротьба з «русофобією» нагадує методи протистояння національній українській тематиці за часів брежнєвського застою в СРСР.
БУТИ ДИСИДЕНТОМ: РАДЯНСЬКИЙ КОНТЕКСТ
При тоталітарному режимі офіційна влада СРСР прагнула до однорідних потоків інформації, особливо, якщо це стосувалося ідеологічної платформи. Для блокування альтернативних джерел інформації керівництво СРСР використовувало різні методи боротьби з дисидентами як у фізичному, так і в інформаційному просторі: тотальний контроль, репресії (адміністративні методи (звільнення з роботи, відрахування з університету, аспірантури, погрози родичам), переслідування, арешти, цензура, інформаційні кампанії в офіційних ЗМІ проти дисидентів.
У Радянському Союзі переслідувалися не лише ті, хто збирав, готував, тиражував і поширював, знаходив альтернативні канали, передавав за кордон заборонену інформацію, але й ті, хто читав, висловлювався, зберігав джерела.
Українські дисиденти в СРСР розробили свою систему дисидентської комунікації, зокрема мережу спеціальних кореспондентів у самвидаві, розповсюджувачів листівок. Якщо на початку 1960-х рр. усно популяризували національну тематику в Клубах творчої молоді, гуртках за інтересами, під час етнографічних експедицій, репетицій самодіяльних хорів («Жайворонок», «Гомін»), публічних лекцій (наприклад, М. Брайчевського в Жовтневому палаці в Києві), які потім змінилися на «квартирники» і «кухонні розмови». Також дисиденти масово збиралися відзначати національні свята або пам’ятні дати біля пам’ятників Т. Шевченку, Л. Українки, на похоронах В. Сосюри, А. Горської. Причому дисидентами були представники української інтелігенції: викладачі, науковці, письменники, поети, філософи, історики, журналісти, філологи, — тобто ті фахівці, за допомогою яких має підтримуватися офіційна ідеологія. Також було багато учасників і симпатиків дисидентського руху серед молоді, зокрема, учнів, студентів, аспірантів, хто читав самвидав і прослухував заборонені радіостанції. На символічному полі дисиденти боролися за право вивішувати синьо-жовтий прапор. Захист національної мови і культури, боротьба за громадянські свободи і права, національна політика СРСР були основними темами дисидентської комунікації. Усні виступи, доповіді інакомислячих з’являлися в рукописах, роздруківках, фотокопіях, магнітофонних записах, які також транслювалися на зарубіжних радіостанціях.
Основна частина матеріалів самвидаву оформлялася у вигляді петицій, звернень, скарг, листів-протестів, заяв до офіційних інстанцій (уряд, прокуратура, генеральний секретар КПРС та ін.).
ДИСИДЕНТСТВО Й ІНТЕРНЕТ В РФ: СЬОГОДНІ
Інтернет-простір надає майданчик альтернативному інформуванню. Його складно контролювати. У сучасному демократичному суспільстві інтернет виступає в ролі альтернативного джерела інформації. «Сьогодні підкреслюється анонімність як інструментарій сучасних протестних рухів, керуються завдяки Інтернету» (Почепцов Г. Від Facebook’у і гламуру до WikiLeaks: медіакомунікації / Г. Г. Почепцов. — К. : Спадщина, 2012. — С. 169). Причому, окрім анонімності коментаторів або використання псевдонімів (нікнейми), з’являються в мережі онлайн-петиції з офіційними підписантами як продовження традиції дисидентів у протестних або правозахисних документах. Замість же поширення листівок або ідей, у тому числі їх тиражування, стали популярними флешмоби на певну тематику, перепости в соцмережах тощо.
У статті «Самвидав і заміщення: чи ростуть з соцмереж революції» І. Клішин вважає: «Протестні співтовариства, рудименти хвилі мітингів, що збереглися у фейсбуці, твіттері і «Вконтакті», по суті, перетворилися на мережеві гетто. Справа не в тому, що їм затикають рот — так, медійна картина дуже переорана, і навіть багато хто з інтернет-ЗМІ були відцензуровані за останні роки, — але ніхто не заважає вести в соцмережах сторінку з умовною назвою «геть Путіна». Проблема в тому, що якісно така сторінка нічого не може запропонувати. Навіть розслідування про кричущі випадки корупції і про таємні військові операції суспільство вважає за краще ігнорувати: таке колективне психологічне заміщення». У відповідь на цей матеріал А. Мірошниченко в публікації «Інтернет і протести — який зв’язок між ними?» вважає ядром протестів освічену, «оцифровану» молодь, яка протестує під впливом «нової морфології формування авторитету»: «Приблизно такий зв’язок між поширенням інтернету і розвитком протестів. Він нелінійний — і нарізувати його для осмислення треба епохами, а не погодною статистикою. Морфологічний конфлікт між двома медіамоделями — старою трансляційною і новою, яка залучає — триває. У багатьох країнах відбудеться нова хвиля протестів, зовсім інших. Вона зруйнує кілька держав, перекроїть карту світу і навіть завдасть істотної втрати самому принципу національної держави».
Таким чином, канали і форми поширення альтернативної інформації на сьогодні стали більш різноманітними, ніж у радянський період. Проте методи боротьби домінуючої моделі держави залишаються колишніми (репресивними), про що свідчить сучасний порядок денний. Національна українська тематика в інформаційному і символьному просторах негативно подається масовій аудиторії як в російських ЗМІ, так і на територіях т.з. ДНР/ЛНР. Отже, поки важко прогнозувати вирішення конфлікту в Донбасі.
