Почну з того, що моєю материнською мовою є російська. За логікою речей, дугіни — затуліни, колісниченки — ківалови є найвірнішими захисниками моєї ідентичності, найкращими моїми ангелами-охоронцями. Та чомусь я цього не відчуваю. Багатомільйонна категорія російськомовних об’єднує дуже різних людей. Хтось, може, й відчуває неприязнь до української мови. Для мене ж та обставина, що батьки-українці були російськими філологами, не є визначальною. Це не вбило в моїй душі любові до всього українського. Адже вона, душа, завжди прагне гармонії, а українська, попри все, залишається мовою мого народу; мовою моїх бабусь та дідусів, а тим більше, тих далеких пра-пращурів, яких я й не міг знати. Тому спроба регіоналів хитро нав’язати моїй Батьківщині новий мовний закон стала для мене великою несподіванкою. Як грім серед ясного неба. Якщо я й мріяв про якісь зміни у мовній політиці, то про інші — абсолютно протилежні запропонованим. Адже більш-менш захищеним я почуваюся в Києві, Львові, Чернівцях, Черкасах, Житомирі, Вінниці... Тут ніхто не оглядається на мою російську, терпимо ставляться в цих містах і до літературної української. Та коли я відчуваю деяку захищеність у «помаранчевій» частині України, то в Харкові, Донецьку, Запоріжжі, Одесі, Севастополі хотілося б певної «підстраховки» з боку держави. Бо тут нетолерантних людей більш як досить для того, щоб поховати навіть саму ідею двомовності. І що ж виходить? Я й раніше не мав тієї державної «підстраховки» у згаданому південно-східному регіоні, а тепер навіть мрію про мовну гармонію мушу поховати?
Може, мене звинуватять у надмірній категоричності — мовляв, уже і на Сході є чимало україномовних, а відвертих шовіністів там не так уже й багато... А я й не кажу, що їх — абсолютна більшість. Але скрізь є ота фатальна «критична маса» українофобів, вона краще за будь-який закон визначає мовний статус урбанізованого середовища. Як воювати з українофобами (чиновними і «з народу») — ми досі не знаємо. Тому й програємо всі мовні баталії. Голодування в Києві дає Україні непоганий шанс. Проте лише в тому разі, коли підійти до справи з позицій компромісу.
«СЕРЦЕВИНА» УКРАЇНИ
Того спекотного дня, коли я знайомився з голодувальниками, перш за все поцікавився географією — звідки вони, з яких областей? Виявилося, що на той момент голодувала «серцевина» України, бо білі пов’язки начепили вихідці з Київщини, Черкасщини, Вінничини. Подолянин Леонід Бровченко (колишній офіцер, тому всі називали його «майором») був головним двигуном акції. Попри виснаження (голодував найдовше!), Леонід завжди знаходив у собі сили поговорити з тими, хто підходив підтримати голодувальників. Спостерігаючи за ним, я шкодував, що у нас мало таких же героїчних полковників і генералів. Що на майорському званні кар’єра таких щирих та імпульсивних патріотів зазвичай і закінчується. Отець Георгій Янковський (УПЦ КП) приєднався до голодувальників, бо хотів морально підтримати цього колишнього офіцера, який у нього також викликав симпатію. Микола Голоско — теж цікавий тип українця. Родом із Київщини, але вже два десятиліття проживає у Львові. Батько п’яти дітей. Греко-католик. Отже, людина, яка служить своєрідним містком між Заходом і Центром, бо є «своїм» і для галичан, і для наддніпрянців. Леонід Тертичний із Черкасщини приїхав до Українського дому, бо побачив сон: мама (вона померла вже дванадцять років тому) докоряла синові, що той сидить склавши руки. Ненька просила... приєднатися до голодувальників і захистити рідну мову! Леонід мовчазний, на релігійного фанатика не схожий. Не думаю, що видумав про сон. Подумки я назвав його Холодноярцем.
НАВІТЬ КОРОТКЕ ГОЛОДУВАННЯ «НОВАЧКА» ПІДТРИМУЄ ВСІХ ІНШИХ
Того ж дня запитав у хлопців: чи буде якась користь від мого нетривалого голодування? Бо робота не дасть залишитися біля Українського дому надовго. Відповіли, що навіть коротке голодування «новачка», звісно, морально підтримує усіх інших. Тож наступного дня і я сидів з білою пов’язкою. А це багато що міняє: різко зростає ймовірність, що доведеться відповідати на запитання киян та приїжджих. Це мене не лякало, я був готовий до щирих відповідей. І тепер усі отримані запитання можу згрупувати за темами. Якийсь відсоток людей (маю на увазі саме опозиційних до голодування) звинувачував голодуючих у тому, що вони... розколюють країну. Мовляв, таким чином вбивається клин між двома найбільшими мовними групами України. Кивали головою на якісь невеликі плакати. Зразу я їх і не помітив, а коли почитав, то подумав, що сам під ними не підписався б. Згадка про «угро-фінськість» росіян, яка нібито так фатально відрізняє їх від слов’ян-українців, навряд чи збільшить силу всенародного протесту. Ксенофобія — погана основа для потенційних київских революціонерів, у столиці більше повірять жертовним людям. А останніх серед «чистокровних» слов’ян чомусь теж негусто. Не дуже активно йде збирання підписів за мову. Кияни могли б забезпечити не менш як мільйон підписів, а не якихось там кілька десятків тисяч...
Друга категорія бралася переконувати, що мовне питання відволікає від важливіших речей: економіки, охорони довкілля, наркоманії, корупції, майбутніх виборів тощо. Тоді я просив їх уявити на нашому місці поляків: як би ті відреагували на закон ківалова — колісниченка? І чи не тому вони в Європі, що мова і нація для них — святі поняття? Цього було досить, далі зі мною не сперечалися.
Запам’ятався чоловік, який не приховував своєї зневаги до голодувальників. Мені він сказав таке: «Ну, что ты там написал у себя: Голоду-у-ю... Ты сожги себя — вот это будет дело! Всем будет хорошо!» Відреагував я несподівано: «Ви, пане, мабуть, із Криму. Із Севастополя. Вгадав? Бо таких лютих шовіністів у інших містах не знайдеш...» Він заперечив: «Нет, я киевлянин. Настоящий киевлянин, а не из тех жлобов, которые понаехали из села». Господи, цей переконаний «московський лапоть» з військовою виправкою феесбешника вважає себе еталоном киянина? Невже й справді киянин? Це питання буквально мучило мене впродовж усього голодування. Згадав своїх батьків-учителів, які активно, з комсомольським завзяттям русифікували українську «глибинку» в 1950—1980-х роках. Вони щиро вірили, що розквіт СРСР залежатиме й від мовної єдності, тобто й від їхньої вчительської роботи. Але ж не хотіли вони зникнення української, вірили в рівновагу і гармонію! Певно, «московський лапоть», що назвав себе киянином, їх роздратував би не менше, ніж мене.
Коли ж ми навчимося триматися золотої середини? Коли інтелігенція великих міст збереться й вирішить, що для гармонійної двомовності необхідно спочатку вирівняти рівень толерантності населення? Адже наскільки здоровішою була б ситуація в Україні, якби в Харкові, Луганську, Маріуполі, Бердянську, Севастополі та Керчі українською на вулицях розмовляло хоча б 25% населення! Приблизно стільки ж розмовляє російською в «ультранаціоналістичному» Львові. І ніхто з росіян в ньому не асимілюється, як і ніхто з українців не вимагає їхньої депортації. Севастопольці готові до такої «дзеркальної» двомовності? Якщо так, то заради компромісу можна буде знову запровадити вивчення російської мови в школах Західної України. У разі «зустрічного руху» україномовних і російськомовних самі львів’яни сприйматимуть Львів як еталон толерантності, а не як останній редут українства. Якщо «Каку» не відмінять, тоді, звичайно, залишиться редутом. У першому випадку зміни на користь російської можливі, у другому — навряд чи. Бо хто ж ризикуватиме останньою фортецею?
Я закликаю російськомовних співгромадян до роздумів. Маю на це моральне право, бо повторюю: батьки так славно попрацювали на вчительській ниві... Виховали стільки молодих російських філологів! Чи буде тепер крок назустріч українцям? Чи мешканцям східних мегаполісів позмагатися зі Львовом у рівні толерантності — «слабо»?
«ГАЛИЦЬКОЇ МОНОПОЛІЇ» БІЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ДОМУ НЕМАЄ
Людей, які приходили не скандалити, а підтримувати голодувальників, було набагато більше. Запам’ятався Євген, молодий хлопець із Миколаєва, який попередив, що до відходу поїзда у нього лише півгодини, а тому він дуже хоче встигнути потиснути руки голодуючим. Каже, що більшість миколаївців проти закону колісниченка — ківалова. Киянка родом із Приазов’я розповіла, що її родичі в Бердянську вдома розмовляють українською, та коли йдуть на роботу, то залишають рідну мову вдома, тобто «замикають її на ключ» до вечора. Каже, що держава повинна допомогти хоча б тим на Сході, хто хоче розмовляти державною мовою. Таких не більшість, але вони є. Одна приємна молода жінка сказала, що в студентські роки голодувала «на граніті» ще 1990 року. Але тепер не може, бо ростить чотирьох дітей... Я порадів за неї, за Миколу Голоска, в якого п’ятеро, за Леоніда Бровченка, в якого троє (і всі патріоти!). От якби всі українці так серйозно ставилися до відтворення нації... Народжували дітей, виховували їх патріотами, завзято боронили рідну мову — якою процвітаючою і шанованою у світі була би тоді Україна!
Цікаво, що потім на зміну наддніпрянцям надійшло непогане підкріплення з Галичини. Профессор Роман Кісь зі Львова, вчителька Олександра Дідик та художниця Емілія Бережницька з Коломиї, гуцул із села Спас (Коломийщина) Михайло Пігуляк. Голодував навіть американець українсько-польського походження, доктор медицини Мирослав Драган. Свого часу він утік від польського шовінізму в США. Саме польський шовінізм зробив із нього, напівполяка, українського націоналіста, затятішого, ніж багато хто з «чистокровних» українців. Останнім часом Мирослав Драган мешкає в Коломиї. Це місто стало ніби другою столицею Галичини, голодувальників більше із цього міста, ніж зі Львова. Ось і Юрій Тимошенко чимось схожий на пана Мирослава. Бо його батько — колишній військовий, росіянин; мати Мирослава — гуцулка, але досі спілкується з чоловіком російською. Та це не заважає Юрію, істинному синові Покуття, голодувати за українську мову. Але варто зазначити, що «галицької монополії» нині немає, бо до голодувальників нещодавно приєднався пенсіонер із Кіровоградщини Олексій Бур’ян.
Зауважу й таке: і голодувальники, і дехто з підтримуючих киян казали, що треба пожвавлювати тісні контакти з білорусами. Вони раніше, ніж ми, зрозуміли, яким лихом може бути офіційна двомовність. Сябрам не зашкодить братня допомога з України (ще за каденції Ющенка можна було значно краще висвітлювати це питання), а заодно і наші «зачаровані на Схід» східняки таки зрозуміють, що таке «двомовність» по-азіатськи. Це не якась там Канада чи Фінляндія, це конкретний лінгвоцид за давнім російским сценарієм. Світ також повинен мати повніше уявлення про те, що робиться в нашій частині планети.
