«У журналистов льгота особая: журналист имеет право не быть патриотом и даже гражданином. Особого желания этой льготой пользоваться, впрочем, не замечено. Может быть, из-за того, что право в этом любопытном случае неотличимо от обязанности. В чем и забытая интрига профессии», — це слова зі статті-маніфесту «Льгота для журналиста» знаного російського журналіста Вадима Дубнова, опублікованої в московській «Новой газете». Пише Дубнов, як завжди, добре — наявні і форма, і зміст. Але ж зміст — це не самі лише слова («внутрішня форма змісту», за Гегелем), а й те, що несуть ці слова, чим вони викликані та яке поле значень ховається за ними.
Утім, перш ніж говорити про це, вчитаємося в головні тези Дубнова:
«...Как говорят конфликтологи, основной закон их науки тоже очень прост: невозможно сохранять объективность, находясь по одну из сторон конфликта.
...У журналиста есть неслыханная льгота. Он освобожден от членства в обществе. Он не обязан быть со своим народом. Он вообще не обязан быть гражданином, если в это понятие вкладывается что-то большее, чем честная уплата налогов. Эту льготу может себе при желании заполучить каждый, но только для журналиста готовность ею воспользоваться — главный показатель профпригодности.
...Да, разговаривать и с Гитлером, и бен Ладеном. Почему с Басаевым нельзя, а с Чикатило можно? Потому что один — враг, а другой — просто маньяк-убийца? Не участвовать в параде, не сжимать вместе со всеми кулаки и не хранить верность флагу, хотя бы пока пальцы на клавиатуре, — показатель профпригодности. Журналист не должен отстаивать интересы чужого государства — это правда, как не должен отстаивать интересы и своего собственного. Журналисту запрещено брать в руки оружие, и, к счастью, хотя бы этот запрет никто не оспаривает, по крайней мере, публично».
От з останньої тези й почнімо. А як бути в ситуації, коли журналіст розмовляє з терористом, який збирається вбити в центрі Парижа десятки людей? Що робити з отриманою інформацією? Дати її спецслужбам — це означає «обстоювати інтереси власної держави». Просто її оприлюднити — дати сигнал терористові, щоб він змінив місце масового вбивства. Що робити? Заради декларованої «чистоти рук» журналіст має піти другим шляхом, тобто сприяти вбивству, стати ніби співучасником терориста. А якщо журналіст побачить якогось терориста за півхвилини до атаки, випадково маючи у своїй кишені пістолет? Взяти в руки зброю чи приготувати відеокамеру?
Проте для Дубнова тут, здається, проблеми не існує — з такою люттю він атакує вихід журналіста за межі своєї ролі в будь-якій ситуації, пишучи, що «журналистика со времен Твардовского и Симонова — материя фронтовая, с лейкой и блокнотом, которые, как прежде, приравнены к штыку». Щоправда, у Симонова в «Пісні воєнних кореспондентів» ішлося не про багнет, а про кулемет, але річ не в тому. Уявіть собі Симонова, котрий переходить лінію фронту, щоби взяти інтерв’ю у Гіммлера... Та що Симонов! Уявіть собі будь-якого журналіста нейтральної держави, який спробував би зробити репортаж про Бабин Яр. Чи про депортацію кримських татар. Чи як кореспондент Бі-Бі-Сі Джордж Орвелл 1940 року летить у Берлін, щоби взяти інтерв’ю в Гітлера, а Бі-Бі-Сі негайно розміщує його в ефір поряд із виступом Черчілля про необхідність стояти до останнього у війні проти нацизму...
І в тому була своя логіка: перемога Об’єднаних Націй над Німеччиною та її союзниками означала кінець одного з двох земних утілень абсолютного зла — нацизму. А в системі такого тоталітарного зла журналістика неможлива. Бо вона не зводиться до написання текстів чи підготовки відеоматеріалів. Журналістика — це суспільний інститут, який здійснює інформаційну комунікацію, в її основі лежить соціально значущий суб’єкт-суб’єктний зв’язок. У тоталітарному світі і журналіст, і аудиторія не є самочинними суб’єктами, вони — виконавці волі «великого брата». Тож, на мою думку, журналіст зобов’язаний захищати, зокрема й зі зброєю в руках, суспільну систему, в якій можливі свобода слова та журналістика як така. Або сприяти тим політичним силам, які цього реально прагнуть. Якщо цього не робити, журналістика як суспільний феномен припиняє існування, її замінником стає тоталітарна пропаганда, а журналіст, який ухилився від захисту самої можливості свободи слова всіма доступними засобами, перестає бути журналістом. Він може й далі писати тексти чи знімати відео, але для кількох своїх знайомих. Та хіба то вже журналістика? Як на мене, журналіст або суспільно активний суб’єкт, або підставка мікрофону...
Втім, я розумію Дубнова. Не випадково він прагне «жить без бремени гневного единства, избавив себя от надуманной вражды, в одиночку или с друзьями, а то и с девушкой — если разбирается, наслаждаться тем, что происходит на поле стадиона, вместо того, чтобы, стоя к нему спиной, с глазами навыкате долбить в барабаны, не быть частью, вырваться из колонны, жить, как должно, без глупых выдумок, в общем, как люди...»
Така вже російська дійсність, яка спонукає до, по суті, апокаліптичних візій — з одного боку, щирих, а з іншого — наскрізно фальшивих (бо і російська агресія проти інших країн, і зомбування власного народу — це не гра на стадіоні!). Разом із тим, така журналістика для Путіна безпечна — чи треба пояснювати, чому саме? І чи не тому дозволені в Росії «Эхо Москвы», «Дождь» в його нинішньому форматі та «Новая газета»?
