Двері, які для інших зачинені, цього дня двічі відкривало посвідчення «Дня». Спочатку до агентства Інтерфакс Україна, вхід до якого заблокували неозброєні активісти. «День»? — перепитують. «Хто знає таку газету?» — це вже до побратимів. «Я знаю. І я. І я. Я також знаю». Проходжу. За столом таблички: генеральний директор ПрАТ «АТЕК» Ігор Усенко, голова наглядової ради Андрій Нагребельний.
«ВЛАСНИКИ» ПРОТИ АГІТАТОРІВ
Гендиректор звинувачує когось, хто проводить «агітацію проти власників, дискредитацію власників. Тому що аргументів немає — вони не власники, вони не орендатори. Документи, які вони показують з-під поли комусь, — підроблені. У мене є документи, які це підтверджують»... І тут, майже так, як близько ста років тому в Петербурзі, «караул стомився». Зала для прес-конференцій наповнилася хлопцями в камуфляжі, і «власники» були вимушені ретируватися, так і не виклавши своїх аргументів і не показавши обіцяних документів.
Цитую за прес-релізом, який підібрав на підлозі: «...Днями на заводі, який розташований в одному з центральних районів столиці, рейдери представили саморобний танк нібито власної розробки. Презентація відбулася за участі окремих керівників правоохоронних органів (міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. — Авт.)». І далі: «Учасники прес-конференції також зазначили, що вище керівництво держави не реагує на численні звернення трудового колективу заводу (...) заяви про злочини не розглядаються... Чому перші особи держави не відвідують захоплений рейдерами об’єкт — бо не знають про справжній стан на заводі чи тому, що причетні до рейдерства?»
Зауважу, люди в камуфляжі, що брали участь у війні на сході країни, зокрема й інваліди на милицях, ці слова Усенку не дали сказати, бо, можливо, встигли прочитати їх у прес-релізі і мали підстави образитися. Їх, а також журналістів, невдоволених «нештатним» втручанням у хід прес-конференції, трохи заспокоїв народний депутат Олег Петренко. «На заводі АТЕК сотні бійців пройшли підготовку й вирушили захищати країну, — розповідав народний обранець. — Багато хто з них втратив на Донбасі здоров’я, а дехто поклав за Україну життя. Тут-таки на заводі розробляють унікальні інноваційні зразки військової техніки. І у цей час продажні судді шукають якісь шпарини у законодавстві, притягують за вуха якісь норми законів, щоб віддати завод у руки фірми, де засновниками є відверті сепаратисти».
«ЛЕЖАЧЕ» ПІДПРИЄМСТВО
Десь за півгодини після бурхливої прес-конференції «День» вже біля воріт АТЕКу. Вартові належно реагують на редакційне посвідчення і дозволяють пройти. Озираюся й бачу промовисте оголошення, яке колись закликало сюди нових працівників. Тепер із вулиці його не видно, і до того ж воно висить, так би мовити, догори дриґом — мабуть, щоб повеселити останніх робітників, які ще тут залишилися. Не смішно — сумно. Ще гірше стає, коли йдеш повз пусті, темні й напівзруйновані корпуси колись потужного, а нині «лежачого» підприємства. Вцілілі шибки тут виняток. Та й деякі стіни виглядають так, ніби зараз заваляться.
Виняток і цех №19. Тут щось грюкає і дзижчить, шибки на вікнах на місці, зі стелі не капає. А от у приміщенні поряд — справжнє кладовище іржавих верстатів, які були колись дорогоцінними, а тепер, вірогідно, не підлягають відновленню. Їх, між іншим, «фоткає» бородатий фотокор, якому щось пояснює невеличка, не по-робітничому вдягнена жіночка. Знайомимося. Це — Світлана Зварич, президент організації «Благодійний фонд освітніх інновацій». Саме на кошти фонду цех отримав друге життя.
Розкажіть про корпоративний конфлікт, просить «День».
ЗБИРАЧІ БРУХТУ Й ПОДАРУНКІВ
— Немає ніякого корпоративного конфлікту, — обриває вона. — Завод перебуває в процедурі санації. Це означає, що будь хто (громадянин або юридична особа) може запропонувати і подати до ради кредиторів свій план санації, тобто відновлення платоспроможності та виробництва. Ми (благодійний фонд) такий план підготували і, зібравши пакет інших необхідних документів, подали їх до ради кредиторів, яку очолює представник держави в особі Святошинської податкової.
Ми сподівалися, що держава побачить і схвалить те, що ми робимо, бо це потрібно українській армії. Ми вірили, що держава нас підтримає. Та податкова почала щось крутити й викручувати: за дев’ять місяців не розглянула подані нами документи. Тим часом КVV-груп, її акціонери, які судяться між собою і ледь не вбивають один одного, винайшли, як їм здається, ефективний хід: вони сплатили частину боргу заводу перед бюджетом.
Насправді ж вони не мали права цього робити без рішення ради кредиторів. Більше того, якби воно навіть було, то його мав би затвердити суд. Зварич проводить аналогію: «Наприклад, я сплатила за два місяці вашу заборгованість за квартиру, і начальник жеку на цій підставі оголосив, що квартира вже не ваша, а моя. Саме так сталося з заводом. Суддя лише за третину всього боргу віддав завод КVV-груп, насправді націленій лише на металобрухт, і припинив справу про банкрутство. Чому його задовольнила лише частина? Ми з цим не могли погодитися. Але нашу апеляцію на це незаконне рішення чотири рази не приймали. А потім відхилили й касаційну скаргу, і Вищий господарський суд узаконив своїм рішенням аферу КVV-груп. Таким чином завод віддали тим, хто його досі розграбовував. А вони навіть документи не подавали на участь у санації. Як АТЕК міг потрапити до їхніх рук? Які хабарі треба було дати, щоб це сталося?»
І тут «День» запитав: «Чи правда, що серед акціонерів КVV-груп — брат голови ДФС Євген Насіров?». «Це правда», — трохи знервовано відповіла Зварич, не вдаючись до деталей. Пізніше «День» розшукав їх в Інтернеті. Виявляється, вивчаючи історію перепродажу АТЕКу від колишніх власників Щербакових Андрію Нагребельному та Євгену Казьмину (на той час депутату Севастопольської міськради й співвласнику брухтозаготівельної (!) фірми КVV-груп), слідче управління ГУМВС Київської області з’ясувало, що компаньйон Нагребельного Марина Шейгас «подарувала» (згідно з укладеною 28.10.2014 року угодою) 682 акції 27-річному Євгену Насірову і перевела їх зі свого рахунку у цінних паперах на його рахунок. Кому насправді адресовано цей дарунок, який має всі ознаки хабара? Цього ніхто не знає, хоча всі здогадуються. А Зварич називає ще кількох акціонерів і стверджує: «Сплав старої і нової влади просто суперовий».
ПЛАТФОРМА ДЛЯ «АЗОВУ»
Слово «сплав» нагадало, що АТЕК, хай і всупереч нещодавньому рішенню суду, залишається і, хочеться вірити, залишиться не тільки майстернею, де ремонтують постраждалі в боях бронемашини полку Нацгвардії «Азов», а й, як сказав нардеп Петренко, місцем, де розробляють унікальні зразки інноваційної військової техніки. І ось вона — споруджена на АТЕКу для «Азову» бойова машина, якій дали незвичну назву — міський танк.
«Я сам готовий йти на ній у бій», — сказав «Дню», мабуть, найголовніший її творець, волонтер Микола Степанов, який до серпня минулого року був першим заступником генерального директора — технічним директором заводу ім. Малишева в Харкові, а до того 42 роки — топ-менеджером Харківського бронетанкового заводу. «Коли вийшов на пенсію, не всидів на дивані, бо треба ж боронити Україну, — додає Степанов. — Я був дуже здивований, що цю машину (ми розмовляємо біля її борту) назвали міським танком. Вона дійсно завдяки високій маневреності та вогневій потузі може успішно «працювати» в бойових умовах в населеному пункті, а також виконувати інші бойові завдання де завгодно».
«Але головне, що під час її створення ми приділили найбільшу увагу захисту екіпажу, — акцентує досвідчений танкобудівник. — Солдати тут недосяжні для усіх видів ворожих боєприпасів, бо знаходяться у спеціальній бронекапсулі. У іншій — зберігається боєзапас. Якщо ж говорити з точки зору конструкції машини, то це — універсальна бойова платформа, на якій можна розміщувати будь-яке сучасне озброєння. Наразі ми зробили машину вогневої підтримки танків. А он там далі — ще одна платформа, на якій буде змонтовано зенітну установку, радар. Передбачено й застосування дрону для коректування вогню».
— Скільки робітників будували вашого «первістка»?
— Дев’ятеро. Найважче було знайти зварників. Нам їх «позичив» директор одного профтехучилища. Хлопці швидко освоїли специфіку роботи. Подивіться, які бронелисти (в Україні такі сплави роблять лише в Маріуполі, на «Азовсталі») їм довелося варити, помацайте зроблені ними шви — рівнесенькі, хоча ручні, не автоматичні. Інститут Патона нам допоміг устаткуванням, але дещо довелося шукати за кордоном. Щойно знайдемо гроші, то швидко отримаємо, і броня та шви будуть ще міцніші.
— Як поставилися до вашої розробки в «Укроборонпромі», на тому ж заводі Малишева?
— Їх вона не зацікавила.
— А скільки коштує такий варіант бойової платформи, якщо не секрет?
— Не секрет, але ми не підраховували, — явно без попередньої домовленості майже в один голос сказали і Степанов, і Зварич, — щось ми справді досить дорого купували, наприклад, приціли, а щось нам віддавали з великою знижкою, а то й просто волонтери дарували...
— Чи можливо налагодити в Україні серійний випуск таких машин і де? Мабуть, на Малишева?
— Вважаю, можна знайти інше підприємство, де краще сприймають інновації.