Декомунізація на рівні топоніміки та монументальної символіки в Україні в останні два роки, хоч і зі скрипом, відбувається. З великим запізненням, але Україна рухається цим шляхом услід за посткомуністичними державами Центрально-Східної та Південної Європи, де давно вже не залишилося жодного пам’ятника та жодної вулиці Леніна. Відтак в інтеграції цих держав до НАТО та ЄС немалу роль зіграв фактор очищення як мізків більшості громадян, так і топоніміки цих держав від комуністичних маркерів. Здається, уроки декомунізації на рівні символів мають бути беззастережно засвоєні вітчизняними політиками. Але ні — навіть у столиці така декомунізація поки що є неповною і непослідовною. Зупинюся лише на одному, проте знаковому історичному персонажі, імені якого, як на мене, не повинно бути на мапі Києва.
Це — Іван Черняховський. Уродженець Черкащини. Феноменальна кар’єра: у 1937 році — майор, командир танкового батальйон у 8-ї мехбригади, у березні 1941 року — підполковник, командир 28-ї танкової дивізії у Прибалтиці. А вже влітку 1944 року Іван Черняховський — командувач 3-го Білоруського фронту, двічі Герой Радянського Союзу, генерал армії. Йому тільки 38 років. Бути б йому маршалом, але 18 лютого 1945 року він гине під Кенігсбергом. Отож не дивно, що в 1955 році на його честь називають вулицю у Шевченківському районі Києва, на Нивках, а Національному університету оборони України 2013 року указом президента присвоєно його ім’я.
Усе наче й нічого, але... Не все так просто з Черняховським. Справа в тому, що війська очолюваного ним 3-го Білоруського фронту влаштували у Східній Пруссії справжню гекатомбу, знищивши сотні тисяч цивільного люду, в тому числі жінок, дівчат і немовлят. Не буду детально повторювати того, що я вже писав у статті «Українська «верхівка» червоної армії, або Сталінські полководці: міфологеми та реальність» («День», №204, 2012)., зазначу лише, що масштабні злочини радянських вояків описані такими свідками, як офіцери Червоної армії Олександр Солженіцин, Лев Копелєв, Леонід Рабичев та сержант Микола Нікулін (усі вони по війні стали знаними діячами культури). Сучасні історики знайшли чимало свідчень і з іншого боку, в тому числі — євреїв, які дивом пережили нацистський терор. Ось що пише британський історик Макс Гастінгс: «Коли червоноармійці оволоділи Кенігсбергом, вони перебили тисячі жителів... Міхаель Вік, один із тих, хто вижив у цій бійні, розповідає: «Кожного зустрічного чоловіка вони вбивали, а кожну жінку — ґвалтували. Вночі звідусіль лунали крики і благання про допомогу. Вони зачиняли людей у підвалах і підпалювали будинки». Від єврея Віка не сховався і похмурий парадокс ситуації: «Спершу нас намагалися знищити Гітлер і нацисти, тепер цим зайнялися росіяни».
Є десятки свідоцтв про те, як червоноармійці й офіцери вбивали тих своїх командирів, котрі намагалися навести порядок. Доходило до крайнощів. Російський історик Марк Солонін зазначає: «10 лютого 1945 року на бік противника перейшов капітан Б., командир батальйону 510-го стрілецького полку 154-ї стрілецької дивізії. Свій вчинок — досить неординарний для останніх тижнів війни — він пояснив тим, що застрелив двох своїх підлеглих, заскочених у момент групового зґвалтування німецької дівчинки, і «не міг більше дивитися, як червоноармійці поводяться з цивільним населенням».
Тим часом командувач сусіднього 2-го Білоруського фронту, маршал Костянтин Рокоссовський, чиї війська також увійшли на територію Східної Пруссії, 22 січня 1945 року підписав наказ №006, що вимагав установити «зразкову дисципліну та залізний порядок» і передбачав за «ганебні для Червоної армії явища» жорстокі санкції — аж до розстрілу. Рокоссовський, який воював ще в Першу світову і був свідком розкладу царської армії, добре розумів небезпеку масових насильств, пиятик, грабунків та вбивств цивільного населення для Червоної армії. Вона вже значною мірою втратила в ті місяці свою боєздатність і могла перетворитися на величезну юрбу добре озброєних бандитів, які перестали підкорятися своєму командуванню...
Художник Леонід Рабичев, який тоді був юним лейтенантом, пише про те ж: «У квітні місяці моя 31-ша армія була перекинута на Перший Український фронт у Сілезію... Наступного дня за наказом маршала Конєва було перед строєм розстріляно сорок радянських солдатів і офіцерів, і жодного випадку зґвалтування і вбивства мирного населення більше в Сілезії не було. Чому цього ж не зробив генерал армії Черняховський у Східній Пруссії?»
А й справді — чому? Можливо, виконував якийсь таємний наказ Сталіна з «розчищення життєвого простору» в Східній Пруссії, що мала відійти по війні до СССР? Зі створення, так би мовити, вільної від німців території (нацисти ставили на меті «judenfrei», а більшовики — «deutschenfrei»...)? Але ж не міг не розуміти генерал армії Черняховський, що такі речі розкладають Червону армію і вкрай посилюють опір Вермахту, а це коштуватиме життя сотням тисяч радянських солдатів та офіцерів...
Марк Солонін довів справедливість цієї тези: «Настає 1945 рік. Чисельна перевага Червоної Армії в танках та авіації виражається вже двозначними цифрами, німецьке командування кидає на фронт ненавчених хлопців із «фольксштурму» — і при цьому рівень людських втрат Червоної армії не тільки не скорочується, а й помітно зростає! 6,2 тис. осіб на добу. Добиваючи агонізуючий вермахт, Червона армія зазнає втрат на третину більших, ніж у 1944 році». Чому так? «Після Неммерсдорфа (і сотень інших подібних «Дорфів») німецькому солдату на Східному фронті не треба було пояснювати, за що він воює... Солдат бачив нескінченні колони біженців, що йдуть на захід, безмежне людське море біля причальних стінок балтійських портів, бачив кораблі, які один за іншим йдуть із тисячами біженців до берегів Данії та західної Німеччини. Кожен день і навіть кожна година затримки наступу Червоної Армії збільшували кількість німецьких жінок, старих і дітей, врятованих від насильства й загибелі. З цього моменту вермахт знову знайшов сенс і мету продовження боротьби». Неммерсдорф — це перше селище у Східній Пруссії, яке 20 жовтня 1944 року взяли радянські війська, негайно вчинивши розправу над жителями, включно з немовлятами. Ця розправа стала відома всій Німеччині. Отож після того Червона армія зазнала втрат — і далеко не в останню чергу завдяки Івану Черняховському — на величезне число (від 300 до 500 тис.) вояків більше, ніж це було б за дотримання суворої військової дисципліни і запобігання нищенню цивільних німців. Звісно, що таке для Сталіна ті півмільйона (не забуваймо, що кожен третій фронтовик був тоді українцем...)? Але ж, якщо Черняховський так само ставився до солдатських життів, в тому числі й українських, то чим він відрізнявся від Сталіна — хіба що масштабами злочинів? А якщо не розумів наслідків своїх дій і бездіяльності, копійка йому ціна як полководцю...
І при цьому всьому ніхто не порушує питання про перейменування вулиці Черняховського у Києві (і вулиць в інших містах), ніхто не переймається зняттям його імені з Національному університету оборони України (до речі, присвоїв це ім’я університету Янукович), ніхто не називає цього генерала одним із найжахливіших уособлень сталінізму. Ні, панове, нам ще зарано до Європи, поки при владі залишаються шанувальники сталінських садистів...
