19 листопада 2015 року у столиці Баварії Мюнхені відійшла у Вічність 90-річна зв’язкова генерала Тараса Чупринки (Романа Шухевича) Ірина Козак-«Бистра».
Ще зовсім недавно я писав у своєму дописі з нагоди її ювілею: «...У серці українського П’ємонту — Львові бере початок дивне, бурхливе, пристрасне й героїчне життя Ірини Савицької (в заміжжі — Козак). Якраз у місті Лева в родині лікаря вона народилася 30 жовтня 1925 року й згодом виростала. Потім закінчила гімназію та стала студенткою медичного факультету Львівського університету. Ірина Савицька стала незрівнянним та яскравим уособленням нелегкої жіночої долі українки, яка не оминула багатьох представниць жіночої статі, що пов’язали всеціло своє життя з боротьбою за Волю України в часи Другої світової війни та повоєнні роки. При супроводі нелегких підпільних і повстанських випробувань проходила її буремна юність....».
І ось доводиться писати про св.пам. пані Ірину з невимовним болем у душі та із гіркотою на серці вже, на жаль, у минулому часі...
Мені пощастило. Від кінця 1990-х років я добре знав та час від часу спілкувався з цією направду леґендарною жінкою, а рівно десять років тому я видав друком збірку її вибраних праць, звітів із рідних земель та споминів під заголовком «На буремних шляхах визвольної боротьби».
Я добре пам’ятаю, коли пані Ірина згадувала свою молодість (а таке, відверто кажучи, бувало дуже нечасто), то першими ж постатями, що виринали у її уяві, були світлі образи леґендарних командирів і виховників Української повстанської армії, очільників ОУН на українських землях — Романа Шухевича та Олекси Гасина, Петра Полтави, Катерини Зарицької та Всеволода Лемехи — тих, що поклали своє життя на вівтар служінню України. Суворі умови підпілля надавали рисам характеру пані Ірини дещо аскетичних, небагатослівних і подекуди категоричних відтінків.
Ледве досягнувши 14-річного віку, гімназистка Ірина стала членом Юнацтва ОУН, брала активну участь у підпільних акціях українських націоналістів, які не змирилися з першою совєцькою, а згодом і німецькою окупацією в 1939 — 1941 роках, а вже в наступні два роки вона працювала як вишкільниця в Крайовому осередку Юнацтва ОУН на західноукраїнських теренах. Загалом же, все життя Ірини Козак було викреслене за простими, але напрочуд героїчними лекалами: Пласт, підпільна сітка ОУН, Український Червоний Хрест, Українська повстанська армія, жіночі організації, активна громадсько-політична діяльність на чужині.
Восени 1946 року Ірина Савицька-«Бистра» йде на Захід як спецку’єр від Романа Шухевича — на той час очільника одночасно трьох взаємопов’язаних між собою, але різних за статусом формацій — Генсекретаріату УГВР (підпільного українського уряду), усіх відділів УПА (підрозділів ірреґулярної повстанської армії) та бойової підпільної сітки ОУН на УЗ (мережі масового політичного підпільного руху). «...На одній із зустрічей, коли він доручав мені йти на Захід, — згадувала пізніше пані Ірина, — Чупринка витягнув мапу, знайшов на ній Львів та Мюнхен і сказав: «...Як ви дійдете, я не знаю, але не маєте права іти організаційними зв’язками, бо там включилося десь МГБ, ми не знаємо поки що де. Почавши від Закерзоння, ви здані виключно на власні сили...». Ці слова Шухевича були останніми, які судилося почути з його вуст зв’язковій «Бистрій».
Пані Ірині пощастило. Вона після прибуття на Захід одружилася й стала жити в дружному сімейному колі. Ірина Савицька була однією із небагатьох жінок-підпільниць, яким вдалося пробитися через совєцькі, польські та чеські кордони. Слід сказати, що одруження, в еміграції, Ірини Савицької 1949 року з Володимиром Козаком, стало справжнім щастям для неї, бо її чоловік був тим, хто, як і вона, але в іншій формації, присвятив своє життя визволенню українського народу, зазнавши ще юнаком «переваг» большевицької дійсності. Від шлюбу згодом з’явилася на світ донька Роксоляна (нині — доктор медицини), а згодом сім’я поповнилася внучкою Таїсією.
Значний внесок зроблено Іриною Козак також і в царині розбудови громадського життя українських жінок в еміграції.
Завжди енергійна, рішуча й подекуди категорична Жінка-Леґенда не пішла у приватне життя із здобуттям незалежності Україною, коли, здавалось, досягнуто основної мети всього її героїчного й кипучого життя. Вона ще донедавна часто бувала на рідних землях — у Києві та Львові, цікавилася суспільно-громадським життям, не нехтувала участю в роботі форумів українського жіноцтва, а також міжнародних заходах жіночих організацій.
...Ірина Козак (Савицька) ще донедавна була такою живою, направду «Бистрою», яким було її псевдо в ОУН та УПА, з такою незглибимою вірою, із невичерним оптимізмом та секретами її пребагатої духовості. Вона завжди й повсякчас була в думках і своїм небайдужим серцем линула до рідного краю, до нашої України. Вічна їй Пам’ять.
