Якщо розібрати ту купу театральної «гречки», яку довелося спожити у році, що минає, то її можна було б поділити натроє — вистави-враження, вистави-очі-мої-б-не-бачили та вистави-жуйки, подивились, посмакували і виплюнули з голови... Отак і гойдалися на тій «козі» — то злітали духом догори, то гепалися донизу. Наразі спираючись на ті «жуйки». У них можна зустріти кілька успішних акторських робіт, або дотепну сценографію чи культурно розіграний милий сюжет. Порадіти і швидко забути.
ПРО ПРИЄМНЕ
До таких приємних, але не сильних вражень належить симпатична «Ревізія-шмавізія» А. Крима в Театрі на Подолі з чарівною Т.Плашенко в ролі бухгалтера, «Іграшка для мами» в театрі «Актор» із симпатичним ансамблем жінок на чолі з А. Варпаховською. А ще грунтовний «Ревізор» в ТЮГу на Липках із яскравими акторськими роботами і вирізьбленим Городничим — М. Михайличенко. «Новеченто» (1900-й) на мікросцені «Сузір’я» в постановці й вигадливій сценографії Олексія Кужельного. Милими «жуйками» розважали й інші театри — Драми і комедії на Лівому березі Дніпра («Жіноча логіка», «З коханими не розслабляйтесь»), «Золоті ворота» («Яма»), «Колесо» («Мишоловка»).
ЩО ЗАСМУЧУВАЛО
Але є театральні події, які засмутили. Я не дозволяю собі завчасно йти з вистави, хай би там що. Але з «Меланхолійного вальсу» в ТЮГу пішла. Не витримала режисерської та сценографічної (В.Дубинін) претензійності, штучності акторської гри. За перший акт так і не зрозуміла, про що йдеться, хоча й читала О.Кобилянську.
Або «Вічно живі» В.Розова в Театрі на Подолі. Влучний вибір старої, але незастарілої п’єси. Але вистава (режисер В.Малахов) — без режисерських задач акторам, з приблизними мізансценами. Та сама режисерська приблизність і претензійність руйнує тонку п’єсу У.Гібсона «Двоє на гойдалці» в Театрі на лівому березі (режисер А.Попов)
«ОСКАР» У МУНІЦИПАЛЬНОМУ ТЕАТРІ ЛЯЛЬОК / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Та сама режисерська «невнятность» заплутує глядача у виставі Театру ім. І. Франка «Ерік ХІV» (режисер С.Мойсеєв). Грандіозні декорації А. Александровича-Дачевського (величезний міст), на які вкрай незручно і поза логікою видираються артисти, потрібні лише для того, щоб у фіналі утворити прірву між героями. Талановитий Євген Нищук у заголовній ролі демонструє шалений темперамент, але існує на одній, хоча й високій ноті. Хіба Олексій Богданович «внятно» вибудував собі роль, його Йорана Перссона хоч зрозуміти можна.
Здається, заблукав у «Лісі» і режисер Д. Богомазов. Вистава за п’єсою О. Островського має кілька дотепних рішень, скажімо виявлено лінію кохання в молодості поміщиці Гурмижської (Н. Сумська) та артиста Нещасливцева (А. Хостікоєв), подвоєні фігури сусідів-поміщиків. Але жанрово і стильово вистава не в’яжеться, деякі сюжетні лінії втрачають логіку. Дует Нещасливцев/Щасливцев (В. Баша) у блискучому виконанні стає естрадним номером і таке інше.
СТАНІСЛАВ МЕЛЬНИК У «НОВЕЧЕНТО» (1900-й) НА МІКРОСЦЕНІ «СУЗІР’Я» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Попри висловлені зауваження, ці «помилки» (якщо це помилки), створені талановитими людьми з мистецькими категоріями, які вписуються в парадигму культури. А от вистава «Звірі» за творами Л. Подерев’янського, яку довелось бачити в шикарному приміщенні «Caribbean Club», із формату культури випадає. І справа навіть не в ненормативній лексиці, яка щедро ллється зі сцени. Ведмідь, Кіт, Білка змішані тут з Ворошиловим, Сталіним, Гітлером і утворюють таким чином кон’юнктурний коктейль, приперчений матюками. Дешево і не смішно. Навіть «мажорна» публіка реагує не бурхливо. Проте грошей в постановку, декорації, костюми, анімацію вгачено чимало.
ВІДКРИТТЯ І РОЗЧАРУВАННЯ
Та вгорі на гойдалці цікавіше. Доземний уклін викликає моновистава Петра Миронова про долю і поезію В. Стуса — ємко, стримано гірко і філософськи. Лариса Кадирова у моновиставі «Не плачте за мною ніколи» за М. Матіос (режисура і сценографія С. Павлюка) перетворює белькотіння старої буковинки про смерть на квітуче свято вічного життя. На тому ж майданчику Камерної сцени театру ім. І. Франка вдало дебютувала молода режисер Ольга Турутя-Прасолова у виставі «Ножі в курках» за п’єсою Девіда Гарровера. Будучи художницею театру ляльок, вона не тільки образно, просто і динамічно організувала ігровий простір, але й повела за собою акторське тріо, спаявши його у смислову єдність. Там же прозвучав док-театр (документальний театр нині набирає оберти популярності) — «Щоденники майдану» на основі правдивих свідчень учасників, де щирість дозволила уникнути кон’юнктури.
Там же відбулася і ще одна дивовижна «щоденникова» вистава. Актор і режисер Тарас Жирко поставив «Останній вагон» на основі сповідей колишніх наркоманів про шлях до падіння і повернення до самих себе. Виконавці — ті самі колишні наркомани. Такий собі терапевтично-психологічний театр. Торкається душі.
ЛАРИСА КАДИРОВА У МОНОВИСТАВІ «НЕ ПЛАЧТЕ ЗА МНОЮ НІКОЛИ», НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР ІМ. І. ФРАНКА / ФОТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ІМ. І. ФРАНКА
А ще є театр музейний. У Меморіальній квартирі Павла Тичини Є. Нищук словами щоденників, споминів і листів поета веде нас по кімнатах, як по життю. Хвилює надзвичайно. Оживає час та історія.
Ви давно плакали на виставі в... опереті? Отож бо! А підіть на «Звуки музики». Старий фільм, відомий бродвейський мюзикл-довгожитель нині відродився в Національній опереті. Сентиментальна історія про чисту любов на фоні фашистського аншлюсу Австрії дивовижно відлунює російському аншлюсу Криму. І у сценічну фразу «Я австрієць, я не хочу бути німцем!» — так і хочеться підставити сучасні українські реалії. А діти барона фон Траппа на сцені справді діти — юні артисти із ансамблю дитячого театру «Мюзик-хол». Отут і заплачеш, бо талановиті й до біса співучі, хоч і зовсім маленькі.
У жанрі мюзиклу конкурує з Оперетою і Театр на лівому березі виставою «Співай, Лоло, співай!» І знову фільм покладено в основу п’єси Олександра Чепалова — «Блакитний янгол» із Марлен Дитріх. Фільм і роман Г.Манна «Вчитель Гнус». Режисер Дмитро Богомазов, спираючись на музично професійних акторів драматичного театру, створив трагікомедію, де кожна постать несе свою історію, свій біль, свою унікальність...
Можна ще довго гойдатись на тій театральній «гойдалці кози». Дивуватись режисерській сміливості режисера Андрія Білоуса в його версії «Безталанної» («Зачарований»). І визнавати право на власне бачення молодого режисера
МЮЗИКЛ «ЗВУКИ МУЗИКИ» В НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРЕТІ / ФОТО АНАТОЛІЯ ФЕДОРЦИВА
Сергія Корнієнка, який спростив конфлікт плебейського нутра і аристократичної свободи духу з п’єси А. Стріндберга «Фрекен Жюлі», де крайнощі обох позицій ведуть до руйнації особистості й самого життя, до пересилення сексуального лібідо, якому нема меж і моральної вузди.
Вірю колегам, які хвалять вистави «Оскар» у Муніципальному театрі ляльок і «Блез» у Новому театрі на Печерську. Сперечаюсь із колегами, яким подобається «специфічна комедія» «Сталкери» П. Ар’є режисера С. Жиркова, а я там бачу надмірний крик та «мерзость духа», хіба в кінці, коли перестали кричати, з’явилось в акторах і персонажах щось людяне, хоча й гірке.
А щоб не обмежувати нашу театральну «гойдалку» Києвом, скажу, що по всій Україні вона така сама! Поза межами всякої культури вистава Львівського театру ім. М.Заньковецької «Блазні мимоволі» (п’єса і режисура О.Огородника) про те, яка ница українська інтелігенція, вона варта того знущання, що їй час підкинув. Дякую, фінальний монолог «генерала» Леонтія у виконанні Петра Бенюка крає серце.
Наразі вражаюча вистава «Пер Гюнт» за філософською драмою Г. Ібсена у виконанні Криворізького театру «Академія руху» (постановка О. та С. Бєльських). Де без жодного слова розумієш кожен смисл, кожен емоційний стан, кожну долю і глибину кожної думки. А ще в Кіровограді у пам’ятника Наталці Полтавці відра вкрали...
